Гарячка покинула його, а з нею покинула його й іскра життя. І грудьми, що судомно здіймалися й опускалися та блискучими очима він знову нагадав мені дику тварину, пійману у сіть; пташку, що потрапила у сильце. Вона покинула його. Вона покинула його — хворого, безпомічного, спраглого. Спис мисливця пронизав саму його душу. "Чому?", скрикнув він пронизливо та обурено, ніби людина, що волає до непогрішного Творця. Порив вітру та шерех дощу були йому за відповідь.
І коли я обернувся, щоб зачинити двері, він вимовив "Милосердя!" та спустив дух.
Згодом я діагностував зупинку серця як безпосередню причину смерті. Серце не витримало, бо інакше він зміг би пережити і цю буремну ніч і хворобу. Я закрив йому очі та поїхав. Недалеко від котеджу я зустрів Фостера, який упевнено крокував між мокрих живоплотів зі своєю шотландською вівчаркою при нозі.
— Знаєте, де ваша дочка? — спитав я.
— Ще б пак! — скрикнув він. — Я йду перемовитись з ним парою слів. Так налякати бідну жінку!
— Він її більше не налякає, — мовив я. — Він помер.
Фостер вдарив палицею у грязюку.
— Та ще й з дитиною!
А тоді, глибоко замислившись додав:
— Не знаю, може так воно і краще.
Ось що він сказав. А вона взагалі нічого. Ані слова про нього. Ніколи. Чи стерся повністю його образ з серця Емі, щойно тільки гнучка та широко крокуюча постать та дзвінкий голос чужинця зникли з наших полів? Він більше не з'являвся її очам, аби розбурхувати уяву пориваннями любові чи страху; і спогади про нього, здається, щезли з її обмеженого розуму, ніби тінь, що промайнула по білому екрану. Вона живе у котеджі і працює на міс Свеффер. Для усіх вона Емі Фостер, а дитина — хлопець Емі Фостер. Вона зве його Джонні — себто, маленький Джон.
Неможливо сказати, чи пробуджує у ній якісь спогади це ім'я. Чи думає вона коли-небудь про минуле? Я бачив, як вона схиляється над дитячим ліжечком з усією ревністю материнської ніжності. Малий лежить на спині, трохи налякавшись мене, але спокійно, великі чорні очі та сполоханий вигляд нагадують пташку, пійману в сильце. І дивлячись на нього, мені здається, я знову бачу іншого — батька, таємничим чином викинутого сюди морем, аби загинути від гіршої напасті відчаю та самоти.