Ось як кажуть старі люди!
Махнув пан рукою.
— Ну, може, так в вашому боці, а у нас не так ... Іди, іди, Опанас, — набридло мені тебе слухати.
Постояв козак з хвилину, а потім раптом впав перед паном на землю:
— Послухай мене, пане! Сідай на коня, їдь до своєї пані: у мене серце недобре чує.
Ось вже тут пан розгнівався, штовхнув козака, як собаку, ногою.
— Іди ти від мене геть! Ти, мабуть, не козак, а баба! Іди ти від мене, а то як би з тобою не було зле ... А ви що стали, хамове плем'я? Чи я не пан вам більше? Ось я вам таке покажу, чого і ваші батьки від моїх Батьків не бачили! ..
Стало зрозуміло Опанас на ноги, як темна хмара, з Романом переглянувся. А Роман осторонь стоїть, на рушницю сперся, як ні в чому не бувало.
Ударив козак бандурою об дерево! — бандура вщент розлетілася, тільки стогін пішов від бандури по лісі.
— А нехай же, — каже, — чорти на тім світі вчать такої людини, яка розумну Раду не слушает— Тобі, пане, видно, вірного слуги не треба.
Не встиг пан відповісти, скочив Опанас в сідло і поїхав. Доїжджачих теж на коней сіли. Роман скинув рушницю на плечі і пішов собі, тільки, проходячи мимо сторожки, крикнув Оксані:
— Вклади хлопчика, Оксана! Пора йому спати. Та й пану зготувати постелю.
Ось скоро і пішли всі в ліс он тією дорогою; і пан в хату пішов, тільки панський кінь стоїть собі, під деревом прив'язаний. А вже й темніти почало, по лісі шум йде, і дощик накрапає, ось-таки зовсім, як тепер ... Поклала мене Оксана на сіннику, перехрестила на ніч ... Чую я, моя Оксана плаче.
Ох, нічого-то я тоді, малий хлопчик, не розумів, що кругом мене твориться! Згорнувся на сіні, послухав, як буря в лісі пісню заводить, і почав засинати.
Еге! Раптом чую, "то-то близько сторожки ходить ... підійшов до дерева, панського коня відв'язав. Захропів кінь, вдарив копитом; як пуститься в ліс, скоро і тупіт затих ... Потім чую, знову хтось по дорозі скаче, вже до сторожки. Підскакав аж, зіскочив з сідла на землю і прямо до вікна.
— Пане, пане! — кричить голосом старого Богдана.— Ой, пане, відчини скоріше! Вражий козак хвацько задумав, видно: твого коня в ліс відпустив.
Не встиг старий договорити, хтось його ззаду схопив. Злякався я, чую — щось впало ...
Відчинив пан двері, з рушниці вискочив, а вже в сінях Роман його захопив, та прямо за чуб, та про землю ...
Ось бачить пан, що йому лихо, і каже:
— Ой, відпусти, Ромас! Так-то ти моє добро пам'ятаєш?
А Роман йому відповідає:
— Пам'ятаю я, вражий пане, твоє добро і до мене, і до моєї жінка. Ось же я тобі тепер за добро заплачу ... А пан каже знову:
— Поклади, дай Опанас, мій вірний слуга! Я ж тебе любив, як рідного сина. А Опанас йому відповідає:
— Ти свого вірного слугу прогнав, як собаку. Любив мене так, як палиця любить спину, а тепер так любиш, як спина палицю ... Я ж тебе просив і благав, ти не послухався ...
Ось став пан тут і Оксану просити:
— Поклади ти, Оксано, у тебе серце добре. Вибігла Оксана, сплеснула руками:
— Я ж тебе, пане, просила, в ногах валялась: пожалій мою дівочу красу, не ганьби мене, чоловікову дружину. Ти ж не пошкодував, а тепер сам просиш ... Ох, лішенько мені, що ж я зроблю?
— Пустіть, — кричить знову пан, — за мене ви все загинете в Сибіру ...
— Не журися за нас, пане, — каже Опанас.— Роман буде на болоті раніше твоїх доїжджачих, а я, по твоїй милості, один на світі, мені про свою голову думати недовго. Скинії рушницу за плечі і піду собі в ліс ... Наберу перевірених хлопців і будемо гуляти ... З лісу станемо виходити вночі на дорогу, а коли в село забредая, то прямо в панські хороми. Гей, піднімай, Ромас, пана, винесемо його милість на дощик.
Забився тут пан, закричав, а Роман тільки бурчить про себе, як ведмідь, а козак насміхається. Ось і вийшли.
А я злякався, кинувся в хату і прямо до Оксани. Сидить моя Оксана на лавці-біла, як стіна ...
А по лісі вже загула справжня буря: кричить бор різними голосами, так вітер виє, а коли і грім запалає. Сидимо ми з Оксаною на лежанці, і раптом чую я, хтось в лісі застогнав. Ох, та так жалібно, що я до сих пір, як згадаю, то на серці важко стане, але ж уже тому багато років ...
— Оксано, — кажу, — голубонько, а хто ж це там в лісі стогне?
А вона схопила мене на руки і качає.
— Спи, — каже, — хлопчику, нічого! Це так ... ліс шумить ...
А ліс і справді шумів, ох, і шумів же! Просиділи ми ще скількись часу, чую я: ударило по лісі ніби з рушниці.
— Оксано, — кажу, — голубонько, а хто ж це з рушниці стріляє?
А вона, небо'га, все мене качає і все говорить:
— Мовчи, мовчи, хлопчику, то грім божий ударив в лісі.
А сама все плаче і мене міцно до грудей притискає, заколисує: "Ліс шумить, ліс шумить, хлопчику, ліс шумить ..."
Ось я лежав у неї на руках і заснув ...
А на ранок, хлопче, прокинув, дивлюся: сонце світить, Оксана одна в хаті одягнена спить. Згадав я вчорашнє і думаю: це мені таке наснилося.
А воно не приснилося, ой, не наснилося, а було на-правду. Вибіг я з хати, побіг до лісу, а в лісі пташки щебечуть, і роса на листках блищить. Ось добіг до кущів, а там і пан, і доезжачий лежать собі поруч. Пан спокійний і блідий, а доезжачий сивий, як голуб, і строгий, як раз ніби живий. А на грудях і у пана, і у доезжачего кров.
* * *
— Ну, а що ж сталося з іншими? — запитав я, бачачи, що дід опустив голову і замовк.
— Еге! Ось же все так воно й є, як сказав козак Опанас. І сам він довго в лісі жив, ходив з хлопцями по великих дорогах та по панських садиб. Така козакові доля на роду було написано: батьки гайдамаччини, і йому той же на долю випало. Не раз він, хлопче, приходив до нас в цю саму хату, а найчастіше, коли Романа не було вдома. Прийде, бувало, посидить і пісню заспіває, і на бандурі зіграє. А коли і з іншими товаришами заходив, — завжди його Оксана і Роман брали. Ех, правду тобі, хлопче, сказати, таки і не без гріха тут була справа. Ось прийдуть скоро з лісу Максим і Захар, подивися ти на них обох: я нічого їм не кажу, а тільки хто знав Романа і Опанаса, тому відразу видно, який на якого схожий, хоча вони вже тим людям не сини, а внуки .. . Ось же якісь справи, хлопче, бували на моїй пам'яті в цьому лісі ...
А шумить же ліс міцно, — буде буря!
III
Останні слова оповідання старий говорив якось стомлено. Очевидно, його збудження минуло й тепер позначалося втомою: мова його заплітався, голова тряслася, очі сльозилися.
Вечір спустився вже на землю, в лісі потемніло, бор хвилювався навколо сторожки, як витрати море; темні вершини колихалися, як гребені хвиль в грізну негоду.
Веселий гавкіт собак сповістив прихід господарів. Обидва лісника квапливо підійшли до хатинки, а слідом за ними захекана Мотря пригнала загубилася було корову. Наше суспільство було в зборі.
Через кілька хвилин ми сиділи в хаті; в печі весело тріщав вогонь; Мотря зібрала "вечеряти".
Хоча я не раз бачив раніше Захара і Максима, але тепер я глянув на них з особливим інтересом. Особа Захара було темно, брови зрослися над крутим низьким чолом, очі дивилися похмуро, хоча в особі можна було розрізнити природне добродушність, властиве силі. Максим дивився відкрито, як ніби пестить сірими очима; за часами він струшував своїми кучерявим волоссям, його сміх звучав якось особливо заразливо.
— А чи не розповідав вам старий, — запитав Максим, — стару бивалиціну про нашого діда?
— Так, розповідав, — відповідав я.
— Ну, він завжди ось так! Ліс зашумить міцніше, йому старе і згадується. Тепер всю ніч ніяк засне.
— Зовсім мала дітина, додала Мотря, наливаючи старому щей.
Старий ніби не розумів, що мова йде саме про нього. Він зовсім опустився, за часів безглуздо посміхався, киваючи головою; тільки коли зовні налітав на хатинку порив бушував по лісі вітру, він починав тривожитися і наставляв вухо, прислухаючись до чогось з переляканим виглядом.
Незабаром в лісовій хатинці все стихло. Тьмяно світив згасаючий каганець [Каганець — черепок, в який наливають сало і кладуть світильник], та цвіркун дзвонив свою одноманітно-крикливу пісню ... А в лісі, здавалося, йшов говір тисячі могутніх, хоча і глухих голосів, про щось грізно перегукувалися в темряві. Здавалося, якась грізна сила веде там, в темряві, гучне нараду, збираючись з усіх боків вдарити на жалюгідну, загублену в лісі халупки. Час од часу неясний гуркіт посилювався, ріс, доливають, і тоді двері здригалася, точно хтось, сердито шипінням напирає на неї зовні, а в трубі нічна завірюха з жалібними загрозою виводила за серце хапає ноту. Потім на час пориви бурі вщухали, фатальна тиша мучила Полохливі серце, поки знову піднімався гул, як ніби старі сосни змовлялися знятися раптом з своїх місць і полетіти в невідоме простір разом з размахами нічного урагану.
Я забувся на кілька хвилин смутно дрімотою, але, здається, ненадовго. Буря вила в лісі на різні голоси і тони. Каганець спалахував часом, висвітлюючи хатинку. Старий сидів на своїй лавці і нишпорив навколо себе рукою, як ніби сподіваючись знайти кого-то поблизу. Вираз переляку і майже дитячої безпорадності виднілося на обличчі бідного діда.
— Оксано, голубонько, — розчув я його жалібний крик, — а хто ж це там в лісі стогне?
Він тривожно понишпорив рукою і прислухався.
— Еге! — говорив він знову, — ніхто не стогне. Те буря в лісі шумить ... Більше нічого, ліс шумить, шумить ...
Минуло ще кілька хвилин. У маленькі вікна раз у раз заглядали синюваті вогні блискавки, високі дерева спалахували за вікном примарними обрисами і знову зникали в темряві серед сердитого бурчання бурі. Але ось різке світло на мить затьмарив бліді спалахи каганця, і по лісі розкатився уривчастий недалекий удар.
Старий знову тривожно заметушився на лавці.
— Оксано, голубонько, а хто ж це в лісі стріляє?
— Спи, старий, спи, — почувся з грубки спокійний голос Мотрі.— Ось завжди так: в бурю ночами все Оксану кличе. І забув, що Оксана вже давно на тому світі. Ох-хо!
Мотря позіхнула, прошепотіла молитву, і незабаром знову в хатинці настала тиша, що переривалася лише шумом лісу та тривожним мимренням діда:
— Ліс шумить, ліс шумить ... Оксано, голубонько ...
Незабаром вдарила важка злива, покриваючи шумом дощових потоків і поривання вітру, і стогони соснового бору ...
1886