Паперові міста

Джон Майкл Грін

Сторінка 6 з 42

Марго віддала мені камеру. Спалахнуло світло в спальні нагорі, потім на сходах, потім у кухні. А тоді нарешті й на сходах, що ведуть у підвал.

— Он він, — шепнула Марго.

Я зрозумів, про що вона, краєм ока помітивши, як з підвального вікна вилазить напівголий Джейсон Вортингтон. Він помчав через газон у самих боксерках, а коли наблизився до мене, я підскочив і сфотографував його, таким чином виконавши і третій пункт. Спалах камери, напевне, здивував нас обох, і якусь жахливу секунду Джейсон напружено дивився в мій бік, а потім кинувся в темряву.

Марго поторсала мене за холошу джинсів, і я опустив погляд: вона реготала як несамовита. Я допоміг їй підвестися, і ми побігли до авта. Коли я пхнув ключ у замок запалювання, вона сказала:

— Покажи фотку.

Я віддав їй камеру, і ми разом дивились на екран, буквально торкаючись головами. Побачивши бліде обличчя Джейсона Вортингтона, вочевидь шокованого, я зареготав.

— О Боже! — вигукнула Марго і тицьнула в екран пальцем. Напевне, Джейсон так поспішав, що не встиг заховати в труси Джейсона-молодшого, й у нас тепер було його цифрове зображення, яке можна буде демонструвати нащадкам.

— Це можна назвати прутнем, — сказала Марго, — так само як Род-Айленд можна назвати штатом. Може, він чимось там і знаменитий, але точно вже не великий.

Я знову глянув на будинок і побачив, що світло в підвалі більше не горить. І раптом зловив себе на думці, що мені трохи навіть шкода Джейсона: не пощастило йому з мікропрутнем і з геніально мстивою дівчиною. Але, з іншого боку, в шостому класі Джейс пообіцяв, що не заламуватиме мені рук, якщо я з'їм черв'яка, я з'їв, а він мені в пику дав. Тож я не дуже довго йому співчував.

Потім я повернувся до Марго: вона дивилася на будинок у бінокль.

— Тепер нам туди, — оголосила вона. — У підвал.

— Що? Навіщо?

— Пункт четвертий. Викрасти його одяг, на той раз як він спробує по нього повернутися. Пункт п'ятий. Залишити Бецці рибу.

— Ні.

— Так. Уже, — сказала вона. — На неї зараз там, нагорі, верещать батьки. Але чи довга буде нотація? Що вони їй можуть сказати? "Недобре кохатися в підвалі з хлопцем Марго". Вся нотація одним реченням може обмежитися. То треба поквапитися.

І Марго вистрибнула з машини з балончиком фарби в одній руці та з одним сомом у другій.

— Це погана ідея, — зронив я пошепки, але все одно пішов за нею, так само пригинаючись до землі, поки не дістався незачиненого підвального віконця.

— Я перша, — сказала Марго і полізла у вікно ногами вперед. Коли вона вже наполовину зникла в підвалі, я запитав:

— Може, я просто на варті постою?

— Ні, затягуй свою худу дупу сюди, — відказала вона, і мені знову довелося послухатися.

Я швидко зібрав увесь хлоп'ячий одяг, розкиданий на лавандовому Беччиному килимі. Джинси зі шкіряним паском, в'єтнамки, бейсболку команди "Дикі коти" старшої школи "Вінтер-парк", блакитну теніску. Коли я обернувся до Марго, вона тицьнула мені загорнуту в папір рибину і фіолетову ручку з блискітками, яку взяла у Бекки. І звеліла писати:

Послання від Марго Рот Шпігельман: вашу дружбу з нею згодували рибам[8].

Марго загорнула рибину в шорти і сховала її в шафу. Раптом нагорі почулися кроки, я поплескав Марго по плечу і витріщив очі. Але вона лише всміхнулася і неквапливо дістала балончик з фарбою. Я поліз у вікно й, опинившись надворі, обернувся: Марго, спираючись на стіл, спокійно струснула фарбу. А потім легким рухом руки — як у фільмах про Зорро — вивела на стіні над комп'ютерним столом Бекки букву "М".

Потім вона простягнула мені руки, і я витягнув її з вікна. Коли вона опинилася на землі, ми почули пронизливий зойк: "Ай!" Я гарячково схопив одяг і дременув звідтіля, Марго — за мною.

Я чув, як відчинилися вхідні двері, але не обернувся — ні тоді, коли гримнуло гучне "Стій!", ні навіть тоді, коли позаду пролунав постріл.

Марго пробурмотіла: "Дробовик", — але мені не здалося, що вона через це дуже переймається, вона ніби просто факт констатувала, — і я сторчголов кинувся через огорожу, вирішивши не оббігати її збоку. Не знаю, як я планував приземлятися, може, думав, що сальто вийде зробити, але насправді гепнувся на асфальт на ліве плече. На щастя, я впав на Джейсові лахи, які трохи пом'якшили удар.

Я вилаявся і не встиг навіть спробу зробити підвестися, як відчув, що Марго намагається мені допомогти, потім ми якось опинилися в машині, мені довелося виїжджати заднім ходом з вимкненими фарами — і я мало не розчавив майже голого бейсболіста зі шкільної команди "Дикі коти". Мчав Джейс дуже швидко, але, по-моєму, галасвіта. Коли ми проїжджали повз нього, мене спіткав ще один напад жалості, який змусив мене відчинити вікно і кинути в його бік теніску. На щастя, здається, ні мене, ні Марго Джейс не побачив, а мінівен упізнати не міг, бо — не подумайте, звісно, що для мене це така вже болюча тема — в школу я ним не їжджу.

— Якого біса ти це зробив? — запитала Марго, коли я увімкнув фари — я вже їхав уперед, намагаючись зорієнтуватися в лабіринті приміських вулиць.

— Мені шкода його стало.

— Його? За що? За те, що він зраджував мене півтора місяця? Чи за те, що він, може, гидотою якоюсь мене заразив? За те, що він мерзенний телепень, який усе своє життя буде незаслужено щасливий і багатий, являючи собою приклад світової несправедливості?

— Та він мені таким нещасним видався… — відказав я.

— Ну й добре. Тепер їдьмо до будинку Карін. На Пенсильванія-стріт, біля горілчаної крамниці.

— Не гнівайся на мене, — сказав я. — У мене з дробовика стріляли за те, що я тобі допомагав, то не гнівайся.

— Я НЕ ГНІВАЮСЯ НА ТЕБЕ! — гаркнула Марго й гупнула кулаком по панелі.

— Ну, судячи з твого тону…

— Я думала, ну… Я думала, може, він не зраджує мене.

— Ой!

— Мені Карін розповіла. Гадаю, багатьом це вже давно було відомо. Але до неї мені ще ніхто не говорив. Я подумала, може, вона просто вирішила трохи драматизувати ситуацію абощо.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

— Ага. Ага. Повірити не можу, що мені не байдуже.

— У мене серце шалено калатає,— повідомив я.

— Це ознака того, що тобі весело, — відказала Марго.

Але мені не здавалося, що це весело, мені здавалося, що в мене серцевий напад. Я заїхав на стоянку невеликого маркету і притиснув палець до яремної вени, дивлячись, як на годиннику блимає двокрапка між цифрами. Подивившись на Марго, я побачив її обурений погляд.

— У мене серцебиття небезпечно прискорене… — пояснив я.

— Та я й сама пригадати не можу, коли мене востаннє щось отак розбурхало. Адреналін просто в горлі, легені розширені.

— Вдихай через носа, видихай через рота, — порадив я.

— Всі твої дріб'язкові страхи, вони такі…

— Зворушливі?

— Такі речі прийнято називати інфантилізмом? — усміхнувшись, запитала Марго.

Вона знов обернулася назад і дістала сумочку.

"Скільки в неї там усього?" — подумав я. Марго витягла з сумочки пляшечку лаку для нігтів — він був такого темно-червоного кольору, що здавався практично чорним.

— Поки ти оговтуватимешся, я нігті нафарбую, — повідомила вона, усміхаючись із-під чубчика. — Можеш не поспішати.

Якусь хвилю ми так і сиділи: вона — з пляшечкою лаку на панелі, я — з тремтячим пальцем на вені. Мені подобався цей колір, а у Марго були гарні пальці, дуже тонкі, на відміну від усього іншого: в інших місцях її тіло було радше округлим. Я думав, як добре було би сплестися з нею пальцями. Згадав, як вона поклала мені руку на стегно у "Волмарті", — здавалося, це було вже кілька днів тому. Пульс потихеньку сповільнювався. Я спробував переконати себе в тому, що Марго має рацію. Мені нема чого боятися — не в такому маленькому містечку такої тихої ночі.

5

— Пункт шостий, — оголосила Марго, тільки-но ми рушили далі. Вона змахувала пальчиками в повітрі, ніби грала на піаніно. — Лишити біля дверей Карін квіти і записку з перепросинами.

— Що ти їй зробила?

— Ну, коли вона розповіла мені про Джейса, я, так би мовити, вбила гінця, який приніс погану звістку.

— Тобто як?

Ми стали на світлофорі, а поруч зупинилася спортивна машина з юнаками, мотор ревів так, ніби запрошував мене до перегонів. Тільки наш "крайслер", коли натиснеш на газ, лише жалібно скиглить.

— Ну, я точно не пам'ятаю, як саме я її назвала, але щось у дусі "шмарката дурна сучка з прищавою спиною, кривими зубами, товстою сракою і найбридкішою у всій Центральній Флориді зачіскою". Ну, загалом, я чимало наговорила.

— У неї зачіска і справді якась дурнувата… — погодився я.

— Знаю. Оце тільки ці слова в мене й були правдиві. Коли обзиваєш когось, нізащо не говори правди, бо після цього нелегко буде по-чесному взяти свої слова назад, розумієш? Ну, я розумію, можна висвітлити волосся. Можна зробити мелірування. Але ж не смуги, як у скунсів.

Коли я під'їжджав до будинку Карін, Марго знову полізла за сидіння і дістала букет тюльпанів. До стебла одного з них вона скотчем прикріпила записку, склавши її конвертиком. Тільки-но я зупинив машину, вона віддала квіти мені, я по доріжці підбіг до дверей Карін, поклав квіти і втік назад.

— Пункт сьомий, — сказала вона, коли я знову сів за кермо, — зоставити рибу для любого пана Вортингтона.

— Його, напевно, ще немає вдома, — сказав я, і в моєму голосі знову почувся натяк на жалість.

— Я сподіваюся, за тиждень копи знайдуть його, босого, божевільного і голого, в якій-небудь придорожній канаві,— безпристрасно відказала Марго.

— Частіше нагадуй мені, що ніколи не треба ставати на заваді Марго Рот Шпігельман, — буркнув я, і вона засміялася.

— Так, це серйозно. Ми нашлемо справжній град на наших ворогів.

— На твоїх ворогів, — виправив я.

— Подивимося, — швидко відказала вона, а потім уся стрепенулася і додала: — Так, це я сама зроблю. У Джейсона дуже добра охоронна система. Ще один напад панічного страху нам ні до чого.

— Гм, — відказав я.

Джейсон мешкав на тій самій вулиці, що й Карін, у страшенно заможному районі під назвою Касавілла. Там усі будинки в іспанському стилі, червона черепиця на дахах і все таке, тільки будували їх не іспанці. А батько Джейсона — один з найбагатших забудовників у Флориді.

— Бридкі монстри для бридких монстрів, — сказав я, коли ми в'їхали в Касавіллу.

— Авжеж. Якщо я колись житиму в будинку з сімома спальнями для родини з трьох людей, зроби мені таку ласку — пристрель мене.

Ми зупинилися перед домівкою Джейсона: архітектурним монстром, схожим на велетенську копію іспанського ранчо, до якого навіщось прибудували три доричні колони.

1 2 3 4 5 6 7