Він сказав мені, що сюди не можна заходити озброєним. Що так заведено.
— Це зараз так заведено, що сюди не можна заходити озброєним. Але так було не завжди. Іди за мною, — наказав скелет моєї доньки.
Я пішов слідом за нею, бо міг бачити її навіть тоді, коли було надто темно, щоб бачити щось іще.
З тіней долинув голос:
— Він у тебе під рукою.
Я присів і помацав. Держак нагадував кістку — можливо, оленячий ріг. Я обережно торкнувся клинка в темряві і виявив, що тримав у руках щось більше схоже на шило, аніж на кинджал. Клинок був вузький, із загостреним вістрям. Це все ж було краще, ніж нічого.
— У цього є своя ціна?
— В усього є якась ціна.
— Тоді я згоден її заплатити. І хочу просити тебе про ще одне. Ти казала, що можеш бачити світ крізь його очі.
Порожній череп не мав очей, але вона відповіла кивком.
— Тоді скажи мені, коли він ляже спати.
Скелет не відповів. Він влився у пітьму, і я відчув себе самотнім у печері.
Проходили години. Я пішов на звук крапання і знайшов гірське джерело, з якого напився. Затим замочив останні запаси вівсянки і з'їв їх, пережовуючи, доки вони не розм'якли в роті. Я спав і прокидався, а потім знову засинав. Мені снилася моя дружина Морег, яка чекала мене і літом, і зимою, як ми колись чекали нашу доньку — чекала цілу вічність.
Щось схоже на палець торкнулося моєї руки: не кістляве і не тверде. Він був м'яким і начебто людським, але надто холодним.
— Він спить.
Я вийшов з печери назустріч сизому світлу, що передує світанку. Він спав поперек печери, як кішка, так, що найменший дотик міг його розбудити. Тримаючи зброю перед собою — кістяний держак, увінчаний голчастим клинком з почорнілого срібла — я потягнувся і забрав те, що хотів, не розбудивши його.
Після цього я підійшов ближче — і його рука сіпнулася в бік моєї щиколотки, а очі розплющились.
— Де золото? — спитав Калум Мак-Іннес.
— Немає.
Холодний вітер повіяв гірським схилом. Я відскочив назад, коли він намагався мене схопити. Він не вставав з землі, а лише сперся на лікоть.
— Де мій кинджал? — запитав він.
— Я його забрав, — відказав я. — Поки ти спав.
Він подивився на мене сонним поглядом.
— І нащо тобі здалося таке робити? Якби я хотів тебе вбити, то зробив би це раніше. У мене була не одна можливість.
— Але ж я тоді не мав при собі золота, правда?
Він не відповів.
Я сказав:
— Якщо ти думаєш, що міг отримати золото моїми руками, і що це б якось врятувало твою нікчемну душу, то ти справжній дурень.
У нього сон як рукою зняло.
— По-твоєму, я дурень?
Він збирався битися. Коли людина збирається битися, її корисно розізлити.
— Не дурень. О ні. Мені стрічались дурні й ідіоти — вони щасливі в своїй дурості, навіть з соломою на голові. Ти надто розумний, щоб бути дурним. Ти шукаєш лише біду й біду приносиш з собою, і накликаєш її на все, чого торкаєшся.
На цих словах він піднявся, стискаючи камінь, як держак сокири, і посунув на мене. Я малий, і він не міг поцілити в мене так, як в чоловіка своїх габаритів. Він нахилився для удару. Це була помилка.
Я міцно стиснув кістяний держак і кольнув знизу вверх, встромивши вістря шила зі спритністю змії. Я знав, куди цілився, і знав, для чого.
Він випустив з рук камінь і вхопився за праве плече.
— Моя рука, — промовив він. — Я не відчуваю власну руку.
А тоді давай лаятись, наповнюючи гірське повітря прокльонами й погрозами. Промені сонця, що сяяли з вершини, залили все приємним і блакитним сяйвом. У цьому світлі навіть кров, що почала просочуватися крізь його одяг, здавалась пурпуровою. Він відступив на крок, перегородивши мені шлях до печери. Я відчув себе незахищеним, а світанкове сонце тепер світило мені в спину.
— Чому в тебе немає золота? — запитав він. Його рука теліпалася збоку.
— Для таких, як я, там немає золота, — відповів я.
Тоді він кинувся вперед і з розгону вдарив мене ногою.
Кинджал-шило вилетів з моїх рук. Я обхопив руками його ногу і не відпускав, поки ми летіли сторч головою з гірського схилу.
Спочатку наді мною з'явилась його голова, і я побачив на обличчі радість перемоги, а потім промайнуло небо, а згодом дно долини, і я то піднімався назустріч йому, то падав в обійми смерті.
Тарах, а за ним бах — і от ми котимось дедалі швидше гірським схилом, а світ перетворився на нудотний вир каміння, болю й неба. Я знав — мені кінець, та все одно тримався за ногу Калума Мак-Іннеса.
Я бачив, як пролетів беркут, та над чи піді мною — не скажу. Він зринув у світанковім небі поміж уламків часу й сприйняття, прямо посеред болю. Я не боявся — не було часу й місця для страху — місця не було ні в думках, ні в серці. Я падав через небо, міцно тримаючись за ногу чоловіка, що намагався мене вбити; ми налітали на каміння, збираючи подряпини й синці, аж тут… нас щось спинило.
Спинило з такою силою, що я відчув удар, і ледь не злетів з Калума Мак-Іннеса вниз до загибелі. Схил гори колись давно обсипався і розколовся так, що лишився чистий шар породи — гладенький і плаский, як скло. Але то було під нами. А біля нас був виступ, а на виступі диво: чахлий і покручений, високо над межею лісу, де жодні дерева не повинні рости, стояв глід — ледь більший від куща, хоч і старий. Корені дерева вросли у гірський схил, і воно впіймало нас у свої сірі обійми.
Я відпустив ногу, зліз з тіла Калума Мак-Іннеса і видерся вище на схил. Підійшовши до вузького виступу, я подивився на стрімкий обрив. Спускатися звідси було нікуди. Зовсім нікуди.
Я поглянув угору. "Є шанс, — подумав я, — повільно видертись на гору, якщо мені поталанить". І якщо не буде дощу. І не зірветься вітер. Та й чи був у мене вибір? Інакше тільки помирати.
Я почув голос:
— То що, ти залишиш мене тут помирати, карлику?
Я не відповів. Мені не було що сказати.
Його очі були розплющені. Він мовив:
— Я не можу рухати правицею, бо ти її поранив. Здається, я зламав ногу, коли падав. Я не зможу лізти з тобою.
Я сказав:
— Хтозна, долізу я чи ні.
— Долізеш. Я бачив, як ти лазиш. Коли ти врятував мене на водоспаді. Ти виліз тими камінцями, наче білка деревом.
Я не був так впевнений, як він, у власному вмінні лазити.
Він мовив:
— Присягнися мені всім, що є святим для тебе. Присягнися королем, який чекає на тебе за морем з тих часів, як ми прогнали його підданих з цієї землі. Присягнися усім, чим дорожать такі, як ти: присягнися тінями, пір'ям орлів і тишею. Присягнися, що прийдеш по мене.
— Ти знаєш, що я таке? — запитав я.
— Я нічого не знаю, — відповів він. — Окрім того, що я хочу жити.
Я задумався.
— Я присягаюся всім, що ти згадав, — сказав я йому. — Тінями, пір'ям орлів і тишею. Я присягаюся зеленими пагорбами і менгірами.[27] Присягаюся, що прийду по тебе.
— Я б тебе вбив, — сказав чоловік, що лежав біля глоду. Він сказав це з гумором, наче то був найкращий жарт, який одна людина могла розказати іншій. — Я збирався тебе вбити і забрати золото собі.
— Я знаю.
Волосся обрамляло його обличчя, неначе сірий ореол. На щоці, яку він подряпав бід час падіння, червоніла кров.
— Ти міг би принести з собою мотузки, — сказав він. — Мій мотузок залишився там, біля печери. Але тобі треба буде ще.
— Так, — відповів я. — Я повернуся з мотузками.
Я поглянув на скелю над нами, вивчаючи її, наскільки це було можливо. Іноді гострий зір може врятувати життя при підйомі на гору. Я бачив, як треба було підніматися і прикидав маршрут своєї подорожі вгору. Здавалось, там було щось схоже на виступ біля печери, з якого ми злетіли, борючись. Я мав йти туди. Точно.
Я подув на руки, щоб позбутись поту перед підйомом.
— Я повернуся по тебе, — сказав я. — 3 мотузками. Я ж присягнувся.
— Коли? — запитав він, закривши очі.
— Через рік, — відказав я. — Я повернуся сюди через рік.
Я почав сходження. Крики чоловіка переслідували мене, змішуючись з криками великих хижих птахів, поки я ступав, повз, протискувався та волочився все вище гірським схилом; вони переслідували мене усю дорогу з Туманного острова, звідки я йшов з пустими руками — така була нагорода за весь мій біль і витрачений час. І я продовжу чути його крики десь в глибині свідомості, коли буду лягати спати й за мить до того, як прокидатимусь — аж до самої смерті.
Дощу не було, а вітер хоч завивав і сіпав, та не скидав. Я доліз — і доліз без пригод.
Коли я добрався до виступу, вхід у печеру здавався надто темним у полуденному сонці. Я відвернувся від нього, а також від гори і тіней, які вже збиралися у тріщинах, розколинах та глибинах мого черепа, і почав свою повільну подорож з Туманного острова. Сотня доріг і тисяча шляхів вели мене до дому у низовині, де чекає моя дружина.
Моя остання господиня
Моя остання господиня? Вона була зовсім несхожа на
тебе,
зовсім-зовсім не схожа. У кімнатах її було вогко.
Сніданки не лізли до рота: масляниста яєшня,
тверді сосиски, оранжева гуща з печених бобів.
Її погляд міг псувати боби. Вона була недоброю.
Ти ж ніби добрий. Сподіваюсь, ти живеш у світі добра.
Ну, ми ніби бачимо світ не таким, яким він є,
а таким, якими є ми самі. Праведник бачить праведність,
вбивця — інших убивць і жертв. Я бачу мертвих.
Моя господиня сказала — з доброї волі вона не піде на
пляж, бо ж там повно зброї: великих каменів, що
просяться до рук,
готових вдарити. В маленькій сумці вона тримала зовсім
трохи
грошей, сальних від її пальців, але ж вони візьмуть і їх,
вважала вона,
а сумку залишать під валуном.
І вода, казала вона: потопить кого завгодно,
холодна, солона, і сіро-коричнева. Важка, наче гріх,
готова забрати тебе: так зникали діти, тонули у морі,
коли їх було забагато, або вони дізнавались
щось зайве, щось, що могли розбовкати тим,
хто готовий слухати. Тієї ночі, казала вона,
коли горів Західний пірс, там були люди.
Мереживні фіранки, всі в пилюці, прикривали міський
бруд
на вікнах.
Ніякого виду на море. Коли вона побачила, як я відхилив
фіранку, щоб глянути, чи дощить, вона вдарила мене
по руках.
"Пане Мароні, — мовила вона. — Тут ми не дивимося
на море крізь вікна. Це погана прикмета".
І продовжила: "Люди приходять на пляж, щоб забути
про свої проблеми. Такі наші правила. Такі правила
англійців.
Ти вбиваєш коханку, бо вона завагітніла, і хвилюєшся
про те, що скаже
дружина, якщо дізнається.