Нічого, що може нас з'їсти. Але не заходь туди до світанку.
Потім ми обігнули обвал — купа чорного й сірого каміння частково загороджувала шлях — і побачили вхід до печери.
Я запитав:
— Оце й усе?
— А ти очікував побачити мармурові колони? Чи печеру велетня з історій, що пліткарі розказують біля багаття?
— Можливо. Вона така непримітна. Просто дірка у скелі. Неначе тінь. І там немає охоронців?
— Немає. Тільки сама печера — як вона є.
— Печера, повна скарбів. І лише ти знаєш, як її знайти?
У відповідь Калум засміявся — його сміх нагадував придушений гавкіт.
— Острів'яни знають, як її знайти. Але вони надто розумні, щоб приходити сюди по золото. Вони впевнені, що печера робить тебе злим: щоразу, як ти заходиш до неї, щоразу, як береш золото, вона пожирає добро в твоїй душі. Тому острів'яни сюди не ходять.
— Це правда? Що печера робить тебе злим?
— …Ні. Печера живиться дечим іншим. Не добром і не злом. Ні, ти можеш взяти золото, але після цього усе стає… — він затнувся, — усе стає безбарвним. Веселка стає не така яскрава, проповідь менш змістовна, поцілунок — менш приємний…
Він поглянув на вхід до печери, і мені здалося, що в його очах промайнув страх.
— Усе стає "менш" якимось.
Я мовив:
— Є чимало людей, для кого ваби золота переважають барвистість веселки.
— Наприклад, для мене, коли я був молодим. Або для тебе зараз.
— Отже, ми зайдемо до печери на світанку.
— Ти зайдеш. Я чекаю тут, зовні. Не бійся. Печеру не охороняє чудовисько. І там немає чар, від яких золото зникне, якщо ти не знаєш якогось фокусу чи замовляння.
Потім ми влаштовували стоянку: точніше, сиділи в темряві, спершись на холодну кам'яну стіну. Спати там було неможливо.
Я сказав:
— Ти взяв золото тут, як я візьму завтра. За нього ти здобув будинок, наречену і добре ім'я.
Його голос доносився з пітьми.
— Ага. І коли я їх отримав, вони нічого для мене не значили. Ба, навіть менше ніж нічого. Навіть якщо твого золота вистачить на те, щоб король повернувся з того берега, і правив нами, і приніс на нашу землю радість, процвітання та тепло, для тебе це не матиме жодного значення. Здаватиметься, що все це трапилося з якимось чолов'ягою у байці.
— Повернути короля — це ціль всього мого життя, — сказав я йому.
Він відповів:
— Ти принесеш йому золото. Він захоче ще, бо королі завжди хочуть ще. Такі вони люди. І кожен наступний похід значитиме дедалі менше. Веселка нічого не значить. Вбивство людини нічого не значить.
У темряві запала тиша. Не чути було птахів — тільки вітер гуляв понад вершинами, неначе мати у пошуках дитини.
Я мовив:
— Ми обидва вбивали чоловіків. А от ти колись убивав жінку, Калуме Мак-Іннесе?
— Ні. Я ніколи не вбивав ні жінок, ні дівчат.
У темряві я пошукав руками кинджал, намацуючи дерев'яно-срібне руків'я і сталевий клинок. Він був у мене в руках. Я не збирався казати йому про кинджал, а лише вдарити, коли ми покинемо гори — вдарити миттєво, глибоко всадити клинок, але тепер здавалося, наче слова ховаються від мене: зможу я чи мені це ніколи не вдасться?
— Я чув про дівчину, — промовив я. — Про дівчину і терен.
Мовчання. Свист вітру.
— Хто розказав тобі? — запитав він, а тоді продовжив: — Немає значення. Я б ніколи не вбив жінку. Жоден гідний чоловік не вбив би жінку…
Я знав, що якщо оброню хоч слово, він замовчить і ніколи не розкриє правди. Тож я нічого не сказав. Лише очікував.
Калум Мак-Іннес почав говорити, дбайливо добираючи слова, так наче він згадував казку, яку почув ще дитиною і вже майже забув.
— Мені розказали, що корови в низовині були гладкі та ладні, і що чоловік може здобути честь та славу, якщо відправиться на південь і повернеться з прекрасною худобою червоної породи. Тож я вирушив на південь, але жодна корова не була мені до смаку, аж доки на схилі у низовині я не побачив найпрекрасніших, найчервоніших та найгладкіших корів, які тільки бувають. Я почав відводити їх за собою, у напрямку, з якого прийшов. Вона наздогнала мене з палицею в руках. Сказала, що корови належать її батьку, і обізвала мене злодієм, пройдисвітом та іншими грубими словами. Але вона була красивою — навіть у гніві — і якби у мене ще не було молодої дружини, я міг би обійтися з нею трохи м'якше. Натомість я дістав ніж, притис до її горла і наказав замовкнути. Вона послухалась. Я не збирався убивати — я б не вбив жінку, і це правда, — тому я прив'язав її волоссям до терену, зняв з пояса ніж, щоб вона затрималась, поки виплутуватиметься, і встромив клинок глибоко в дерен. Я прив'язав її до терену довгим волоссям і більше не думав про це, коли йшов додому з худобою. Я повернувся на те місце через рік. Того дня я не шукав корів, але піднявся на той насип — це було непомітне місце, і якщо його навмисне не шукати, то не знайдеш. Мабуть, ніхто її не шукав.
— Я чув, що шукали, — сказав я йому. — Хоча одні вважали, що її викрали розбійники, а інші — що вона втекла з мідником або пішла до міста. Та все ж її шукали.
— Ага. Я бачив те, що бачив — мабуть, треба було стояти там, де я стояв, щоб це побачити. Напевно, я вчинив щось лихе.
— Напевно?
Він відповів:
— Я взяв золото з туманної печери. Мені більше не зрозуміти, чи існує добро та зло. Я передав повідомлення через дитину в заїжджому дворі, щоб вони знали, де її шукати.
Я заплющив очі, але від того темніше не стало.
— Зло існує, — відказав я йому.
У моїй голові зринув її скелет: звільнений від одягу, очищений від плоті, голий і білий, теліпається, як дитяча лялька, на терені, прив'язаний до верхньої гілки золотаво-рудим волоссям.
— На світанку, — продовжив Калум Мак-Іннес так, наче досі ми теревенили про харчі чи погоду, — ти залишиш свій кинджал тут, бо так заведено, а тоді підеш у печеру і винесеш стільки золота, скільки зможеш донести. І понесеш його з собою назад на материк. Жодна душа в цих краях, знаючи, що ти несеш і звідки воно, не забере його в тебе. Потім відправиш золото на той берег до короля і він заплатить своїм людям, нагодує їх та купить зброю. Одного дня він повернеться. Скажеш мені тоді, чи зло існує, маленький чоловіче.
* * *
Коли зійшло сонце, я зайшов у печеру. Всередині було вогко. До мене донеслося дзюрчання води, що текла по стіні, а ще я відчув на обличчі дотик вітру, що було дивно, адже всередині гори ніякого вітру не буває.
Я уявляв, що печера буде набита золотом. Що злитки золота будуть викладені штабелями, як дрова, а між ними стоятимуть мішки золотих монет. Що там будуть золоті ланцюжки, персні і тарілки, складені горою, як посуд з порцеляни в багатому будинку.
Я уявляв багатства, але нічого подібного тут не було. Самі тіні. І камінь.
Та все ж тут було щось іще. І воно вижидало.
Я маю багато таємниць, але є одна така, що захована під усіма іншими, і навіть мої діти про неї не знають, хоча моя дружина, здається, здогадується: моя мати була звичайною смертною, донькою мірошника, а от батько завітав до неї з Заходу, куди і повернувся після того, як повеселився з нею. Мене не хвилює моє походження: я впевнений, що він її не згадує та й навряд здогадується про моє існування. Але від батька мені дісталося маленьке, швидке і сильне тіло, а може й щось іще — не знаю напевне. Я потворний, а він був гарний — принаймні так мені розказувала мати, — хоча, думаю, її ввели в оману.
Я задумався: "Що б я побачив у печері, якби мій батько був простим шинкарем з низовини?"
— Ти б побачив золото, — глибоко зсередини гори пролунав голос, який я спершу прийняв за шепіт. Він звучав самотньо, спантеличено і нудно.
— Я б побачив золото, — сказав я вголос. — Справжнє золото чи лише ілюзію?
Моє питання розвеселило його.
— Ти мислиш, як смертний — ніби усе має бути одним чи іншим. Смертні бачать золото і можуть його торкатися. Вони несуть золото додому, відчуваючи його вагу, а потім обмінюють у інших смертних на те, що їм потрібно. Яка різниця, справжнє золото чи ні, якщо вони можуть його бачити, торкатися, красти і вбивати за нього? Вони хочуть золота, і я його їм даю.
— А що ти забираєш в них за золото?
— Не так вже й багато, бо мої потреби малі, а ще я стара; надто стара, щоб піти за сестрами на Захід. Я куштую їхню радість й задоволення. Я живлюся — лиш трішки — тим, що їм не потрібно, що вони не цінують. Пробую серце, облизую й пощипую їхню ніжну совість, відколюю шматочок їхньої душі. І в обмін на золото частинка мене покидає цю печеру разом із ними, і споглядає світ крізь їхні очі, бачить те, що бачать вони, аж до самої смерті — тоді я забираю те, що належить мені, назад.
— Ти явишся переді мною?
У темряві я бачив краще, ніж будь-яка людина, народжена від чоловіка й жінки. Я помітив, як щось заворушилося в тінях, а потім вони застигли й зсунулись, і щось безформне з'явилося на межі мого сприйняття — там, де воно стикається з фантазією. Збентежений, я мовив єдине, що варто казати в таких випадках:
— Постань переді мною в формі, яка не зашкодить і не образить мене.
— Це те, чого ти хочеш?
Десь далеко крапнула вода.
— Так, — відповів я.
Воно з'явилося з тіней і втупилося в мене пустими очницями, всміхаючись жовтими, сточеними вітром зубами. Постать складалася з самих кісток, окрім волосся, яке було золотаво-рудим, обвитим навколо гілки терену.
— Це образливо для моїх очей.
— Я взяла це з твоїх думок, — відповів шепіт, який оточував скелет. Його щелепа не рухалася. — Я вибрала те, що ти любив. Це твоя донька Флора, якою ти востаннє її бачив.
Я заплющив очі, але постать не щезла.
Вона сказала:
— Розбійник чекає на тебе біля входу в печеру. Він жде, поки ти вийдеш — беззахисний, весь в золоті, щоб тебе вбити й забрати золото з твоїх мертвих рук.
— Але ж я не вийду з золотом, так?
Я подумав про Калума Мак-Іннеса: по-вовчому сіре волосся, сірі очі, контур кинджала. Він був більшим за мене, але це саме стосувалося усіх чоловіків. Мабуть, я був сильнішим та швидшим, але він теж був швидким і сильним.
"Він вбив мою доньку", — подумав я, а потім замислився, чи думка виникла сама, чи заповзла у мою голову з тіней. Уголос я промовив:
— Є ще якийсь вихід із печери?
— Ти маєш вийти так само, як зайшов — через поріг мого дому.
Я стояв і не рухався, але в думках почувався наче тварина, що втрапила до пастки: я шукав і кидався від ідеї до ідеї, але не знаходив жодної переваги, втіхи чи рішення.
Я мовив:
— У мене немає зброї.