На складі тримали запаси найнеобхіднішого, але значна частина товарів продавалася за списками. Пан Браун отримував од мешканців селища списки потрібних їм товарів — від м'ясних консервів до ліків для овець, від рибних ножів до камінних кахлів; прикажчик зводив усі списки в один і віддавав пану Мандею, котрий, запрягши підводу двома дебелими кіньми, їхав до найближчого міста графства. Повертався цей екіпаж через кілька днів, навантажений безліччю найрізноманітнішого краму.
Добігав кінця жовтень, надворі було холодно і вітряно. Увесь день здавалося, що ось-ось піде дощ — але він так і не пішов. Вікторія Форестер принесла до крамниці список, складений акуратним почерком її матері. Дівчина подзвонила у дзвоник біля прилавка, щоб її обслужили.
З бічних дверей вийшов Трістран Торн — і вона, здається, трохи засмутилася.
— Добридень, пані Форестер.
Дівчина ввічливо усміхнулася і простягнула список Трістранові. Ось що там було:
• 1 /2 фунта саго
• 10 упаковок сардин
• 1 пляшка грибного кетчупу
• 5 фунтів рису
• 1 банка світлої патоки
• 2 фунти смородини
• 1 пляшка кошенілі
• 1 фунт льодяників
• 1 шилінгова коробка какао "Раунтрі"
• 3 упаковки мастила для ножів "Оукі"
• 6 упаковок вакси "Брансвік"
• 1 упаковка желатину "Суїнборн"
• 1 пляшка меблевої мастики
• 1 ополоник
• 1 дев'ятипенсовий друшляк
• 1 кухонна драбина
Трістран прочитав список, вишукуючи в ньому тему для розмови: йому дуже хотілося обмінятися з дівчиною бодай кількома словами.
Аж сам дивуючись, він почув власний голос:
— Схоже, у вас готуватимуть рисовий пудинг, пані Форестер.
Щойно промовивши ці слова, він одразу збагнув, що змолов дурницю. Вікторія підібгала свої милі губки, кліпнула сірими очима і відповідала:
— Так, Трістране. У нас готуватимуть рисовий пудинг.
І раптом з усмішкою додала:
— Мати вважає, що рисовий пудинг — якщо споживати його у належній кількості — чудовий засіб проти застуд та інших осінніх недуг.
— А моя мати, — признався Трістран, — завжди готує пудинг з тапіоки.
Він почепив її список на цвях до інших списків.
— Більшість замовлень ми зможемо доставити завтра вранці, а решту — на початку наступного тижня, коли пан Мандей поїде до міста.
Селом промчав порив вітру — такий сильний, що у вікнах задеренчало скло, а флюгери на дахах закрутилися, мов божевільні, переплутавши північ із заходом, а південь — зі сходом.
Вогонь, що палахкотів у каміні крамниці "Мандей і Браун", підстрибнув і заграв зеленими і червоними язиками, виблискуючи срібними іскрами — приблизно такими, які можна побачити, вкинувши в полум'я жменю залізної тирси.
Вітер дув зі сходу, з Чарівної Країни, і Трістран Торн раптом відчув хвилю досі незнаної відваги.
— Знаєте, пані Форестер, за кілька хвилин я звільнюся, — сказав він. — Чи дозволите провести вас до будинку? Адже мені з вами майже по дорозі.
Чекаючи на відповідь, він чув гучні удари власного серця. Сірі очі Вікторії дивилися на нього з неабияким подивом. Здавалося, промайнула сотня літ, аж нарешті вона відповіла:
— Звичайно.
Трістран помчав до кабінету пана Брауна і повідомив йому, що зараз піде додому. Той не заперечував, але повчальним тоном розповів, що коли сам був молодий, завжди залишався у крамниці до останнього, аж поки не наставав час замикати двері, а часом навіть спати лягав під прилавком, замість подушки підклавши під голову пальто.
Хлопець погодився, що в такому разі йому, Трістранові, неабияк пощастило, й побажав панові Брауну добраніч. Після цього, узявши на вішаку своє пальто і новенького капелюха, вибіг надвір, на бруківку, де на нього чекала Вікторія Форестер.
Поки вони йшли, на землю швидко опускалися сутінки. Трістран відчував у повітрі далекий подих зими — суміш пахощів нічного туману, перших заморозків і опалого листя.
Звивиста стежка вела їх до ферми Форестерів; у небі висів вузький серп місяця, в пітьмі палали величезні зорі.
— Вікторіє, — через деякий час почав Трістран.
— Так, Трістране, — відгукнулася дівчина. Впродовж цієї прогулянки вона думала про щось своє.
— Ти не вважатимеш за нахабство, якщо я тебе поцілую?
— Вважатиму, — холодно відрізала Вікторія. — Ще й неабияке нахабство.
Трістран зітхнув.
Вони піднялися на пагорб у цілковитій тиші. З вершини пагорба було добре видно жовті вогники Стіни; віконця, за якими горіли свічки і лампи, вабили своїм теплом. А над їхніми головами мерехтіли й палали міріади зірок, холодних і далеких, незліченних і незбагненних.
Трістран узяв крихітну долоню Вікторії у свою. Вона не відсмикнула її.
— Ти це бачив? — запитала вона, вказуючи на краєвид.
— Нічого я не бачив. Я дивився на тебе.
Вікторія усміхнулася в місячному сяйві.
— Ти — найпрекрасніша жінка на світі, — з глибоким почуттям сказав Трістран.
— Тримай себе в руках, — відповіла Вікторія, але зовсім не сердито.
— А ти що бачила? — запитав Трістран.
— Зірка падала. Мені здається, у цю пору року таке рідко трапляється.
— Віккі, ти поцілуєш мене?
— Ні, — відповіла дівчина.
— Але ж ти цілувала мене, як ми були молодші. Ти поцілувала мене під Дубом Обітниць на своє п'ятнадцятиріччя. На останнє Травневе свято ти знову мене поцілувала — за хлівом, на фермі твоїх батьків.
— Тоді я була зовсім іншою, — сказала Вікторія. — Я не цілуватиму тебе, Трістране Торн.
— Не цілуватимеш… А може, вийдеш за мене заміж?
На пагорбі повисло мовчання — чути було тільки шум жовтневого вітру. Потім почулося щось схоже на дзвін: це реготала найпрекрасніша дівчина Британських островів. Трістранові слова неабияк вразили і розвеселили її.
— Заміж? За тебе? — недовірливо перепитала вона. — А навіть якби я й погодилася, Трістране Торн, що б ти зміг мені дати?
— Що б зміг тобі дати? — вигукнув хлопець. — Та заради тебе, Вікторіє Форестер, я ладен з'їздити до Індії і привезти слонячі бивні, перлини завбільшки як твій великий палець, рубіни завбільшки як яйця кропивника! Або попливти до Африки і привезти звідти алмази більші за крикетну кулю. Відшукати витік Нілу і назвати його на твою честь! Я поїду до Америки, у Сан-Франциско, на золоті копальні, і не повернуся, поки не добуду стільки золота, скільки ти важиш! Тоді я доставлю це золото сюди і складу до твоїх ніг. Тільки скажи — і я поїду на крайню північ, полюватиму на білих ведмедів і привезу тобі їхні шкури.
— В тебе непогано виходило, — сказала Вікторія, — поки справа не дійшла до білих ведмедів. Та роби що хочеш, юний фермере і хлопчику на побігеньках, але я тебе не поцілую. І заміж за тебе не вийду.
Трістранові очі блищали у місячному світлі.
— Заради тебе я поїду до Китаю і відіб'ю в короля тамтешніх піратів величезну скриню з нефритовими прикрасами, шовком і опіумом. Я поїду до Австралії, на інший бік Землі, і привезу тобі… гм…
Трістран гарячково перебирав у думці прочитані "вражаючі романи", силкуючись пригадати, чи подорожував хтось із їхніх героїв до Австралії.
— Кенгуру, — врешті сказав він. — А ще купу опалів.
Щодо опалів він майже не сумнівався. Вікторія Форестер стисла його руку.
— Але що ж я робитиму з кенгуру? — запитала вона. — Знаєш, нам уже треба поспішити, бо мої батьки хвилюватимуться, або надумають собі бозна-чого. Адже ми з тобою не цілувалися, Трістране Торн.
— Поцілуй мене, — благав він. — За твій поцілунок я ладен зробити що завгодно — видерусь на будь-яку гору, перепливу будь-яку річку, пустелю перейду!
Хлопець змахнув рукою, широким жестом вказавши на селище, що простягалося під ними, й нічне небо над головою. У сузір'ї Оріона, поблизу східного горизонту, яскраво спалахнула і впала зірка.
— Зади твого поцілунку і щоб добитися твоєї руки, — велемовно продовжив Трістран, — я принесу тобі зірку, яка щойно впала.
Він тремтів од холоду. Його пальто було надто тонке, а поцілунок йому явно не світив, і Трістран не міг збагнути, в чому справа. Мужні герої "вражаючих романів" ніколи не мали проблем із поцілунками.
— Ну добре, хай буде зірка, — сказала Вікторія. — Якщо принесеш, я згодна.
— Що? — перепитав Трістран.
— Якщо ти принесеш мені зірку, — продовжувала Вікторія, — але саме ту, що зараз упала, а не якусь іншу, то я поцілую тебе. Хтозна, може й не тільки поцілую. Дивися, як усе просто: не треба їхати ані до Австралії, ані до далекого Китаю.
— Що? — повторив Трістран.
Вікторія засміялася з нього, відсмикнула руку і почала спускатися до батькової ферми. Трістран кинувся їй навздогін.
— Ти це серйозно?
— Не менш серйозно, ніж усі твої вишукані слова про рубіни, золото й опіум, — відповіла дівчина. — Що взагалі таке цей опіум?
— Якийсь складник мікстури від кашлю, — пояснив Трістран. — Щось на кшталт евкаліпта.
— Звучить не надто романтично, — усміхнулася Вікторія Форестер. — Але чому ж ти не біжиш по обіцяну зірку? Вона впала десь на сході, он там. — Дівчина знову розсміялася. — Дурненький хлопчиську на побігеньках! Усе, на що ти здатен — це доставляти нам продукти для рисового пудингу.
— Але якщо я таки принесу тобі цю зірку? — з викликом запитав Трістран. — Що я від тебе отримаю? Поцілунок? Руку і серце?
— Усе, що забажаєш, — весело відповіла Вікторія.
— Присягаєшся?
До будинку Форестерів залишалася сотня ярдів. Його вікна світилися жовтим і помаранчевим.
— Звичайно, — усміхнулася Вікторія.
Восени копита коней, корів і овець, а також собачі лапи перетворювали стежину до будинку Форестерів на суцільну багнюку. Трістран Торн встав на коліна прямо посеред багнюки, не переймаючись долею пальта й шерстяних штанів.
— Я згоден, — сказав він. Тут знову дмухнув вітер зі сходу. — Мушу попрощатися, вельмишановна пані, — промовив Трістран Торн. — На мене чекають невідкладні справи на сході.
Він підвівся, не звертаючи уваги на бруд, що налип на одяг, і низько вклонився дівчині, знявши перед нею капелюха.
Вікторія Форестер засміялася з цього худого хлопчиська, прикажчика з крамниці. Цей сміх ще довго дзвенів у Трістранових вухах.
Додому Трістран не йшов, а біг. Кущі ожини чіплялися до пальта, а капелюх упав, збитий гілкою дерева.
Нарешті, захеканий і брудний, він забіг на кухню рідної домівки на західній луці.
— Ти глянь на нього! — вигукнула мати. — Що за вигляд? Це ж треба таке!
У відповідь хлопець лише усміхнувся.
— Трістране, хіба ти не чуєш? З тобою мати розмовляє, — сказав батько.