Запевнивши себе, що у порожній корчмі друг буде в цілковитій безпеці, Томмі швиденько рушив назад, до отвору в мурі.
Повернувшись на луку, він побачив, що ярмарок у розпалі: повсюди глядачів збирали лялькові вистави, фокусники, танцюючі звіри, аукціон коней, найрізноманітніші товари на продаж або обмін.
З настанням сутінків на луці з'явився ще один вид розваг: герольд голосно вигукував новини, дуже схожі на сучасні газетні заголовки: "Повелитель Штормгольда страждає на загадкову хворобу!", "Гора Вогню зрушила з місця і наближається до Твердині Дюн!", "Зброєносця наслідного принца Гарамонда перетворили на ельфійського кабана!" За монету будь-яку з цих історій можна було почути в подробицях.
Сонце сіло, і високо в небесах засяяв величезний весняний місяць. Подув холодний вітерець. Торгівці повернулися до своїх наметів, а гостям ярмарку пошепки пропонували відчути на собі різноманітні чари — не задарма, ясна річ.
Місячне сяйво освітило бруківку. Дунстан Торн тихо йшов вулицями Стіни. Чимало людей — гостей і місцевих — саме поверталися з ярмарку, але його майже ніхто не помічав.
Дунстан прослизнув крізь отвір у мурі — яка ж товста була ця споруда! — і зловив себе на думці, що цікаво було б пройтися зверху. Багато років тому про це замислювався і його батько.
На нічній луці за муром Дунстан вперше в житті подумав, що цікаво було б перетнути луку і піти далі, до темних дерев по той берег струмка. Він сприйняв ці роздуми збентежено, мов непроханих гостей. Дійшовши до місця призначення, Дунстан і взагалі відігнав такі думки подалі — наче господар, що вибачається перед гостями і залишає їх, виправдовуючись невідкладними справами.
Місяць сідав.
Дунстан підніс руки до рота і гукнув по-совиному. Ніхто не відповідав. Небо над головою було незвичайного кольору — можливо, синього, може навіть фіолетового, але не чорного. Зірок було стільки, що важко й уявити.
Дунстан гукнув ще раз.
— Це, по-твоєму, сич? — почув він її голос біля самісінького вуха. — Це могла б бути біла сова, може навіть сипуха. Якби мені заткали вуха, я б ще повірила, що це пугач. Але точно не сич.
Дунстан знизав плечима і дурноверхо всміхнувся. Чарівна дівчина сіла поряд. Її присутність п'янила: Дунстан дихав її запахом, відчував її присутність кожною порою шкіри. Вона підсіла ще ближче.
— Думаєш, тебе зачаровано, милий Дунстане?
— Я не знаю.
Вона розсміялася, і сміх її був як плескіт чистого джерельця між каменів.
— Ні, красеню, ніхто тебе не зачаровував.
Дівчина лягла у траву і задивилася у нічне небо.
— Ваші зорі, на що вони схожі? — запитала вона.
Дунстан ліг поряд із нею на холодну траву і також почав розглядати небо. Справді, у зорях було щось незвичайне. Можливо, вони були різних відтінків і виблискували, наче крихітні дорогоцінні камінчики. А може, висипало більше маленьких зірок, з'явилися інші сузір'я. Одним словом, було тут щось незвичне, щось дивовижне. Але хтозна…
Вони лежали пліч-о-пліч, дивлячись вгору.
— Чого ти хочеш від життя? — запитала чарівна леді.
— Не знаю, — признався хлопець. — Напевно, тебе.
— А я хочу повернути свободу.
Дунстан намацав срібний ланцюжок, що збігав від її зап'ястя і губився у траві. Смикнувши за нього, хлопець відчув, що ланцюжок міцніший, ніж здавався на вигляд.
— Він скутий з котячого дихання, риб'ячої луски і місячного світла з домішками срібла, — пояснила дівчина. — І його ніяк не розірвеш, поки не здійсняться умови закляття.
— Овва!
Дунстан знову ліг у траву.
— Теоретично ланцюжок не повинен мені заважати, адже він дуже-дуже довгий. Але вже сама думка про нього мене пригнічує. До того ж я сумую за батьковими землями. Та й цю чаклунку не назвеш найкращою господинею на світі…
Тут вона замовкла. Дунстан нахилився до неї, торкнувся обличчя — воно було мокре і гаряче.
— Ти плачеш? Чому?
Дівчина не відповіла. Дунстан обійняв її, марно намагаючись втерти сльози своєю широкою долонею. Наблизившись до заплаканого обличчя, хлопець — зовсім не впевнений, як треба поводитися за таких обставин — поцілував її прямо в палаючі губи.
Якусь мить повагавшись, вона розкрила губи йому назустріч, і її язичок прослизнув до його рота. Ось тоді, під чужими зорями, Дунстан остаточно і безповоротно втратив голову.
Раніше він цілувався з сільськими дівчатами, але далі цього справа ніколи не заходила.
Його руки намацали під шовковим платтям маленькі груди з твердими вузликами-сосками. Знімаючи з Дунстана сорочку і штани, дівчина міцно трималася за нього, не відпускала ні на мить — наче боялася втопитися у невидимій воді.
Вона здавалася крихітною, і Дунстан дуже боявся, що може зробити їй боляче або навіть щось зламати. Але цього не сталося. Вона звивалася під ним, часто дихаючи і скеровуючи його рукою у потрібному напрямку.
Вкривши його обличчя й груди сотнею гарячих поцілунків, вона опинилася зверху, осідлала його, сміючись і важко дихаючи, спітніла й слизька, наче рибка, а Дунстан вигинався, притискався і купався в насолоді. Він не міг думати ні про що, окрім неї, а якби знав її ім'я, то вигукував би його вголос.
Коли все скінчилося і хлопець вже збирався вийти з неї, вона не відпустила його — охопила ногами і притисла міцно-міцно, так що Дунстанові здалося, ніби вони займають одне на двох місце у всесвіті. Немов на одну прекрасну, всепоглинаючу мить вони стали єдиною істотою, що одночасно віддає і приймає, як зірки, що зливаються з передсвітанковим небом.
Вони лежали поряд, пліч-о-пліч.
Чарівна леді розправила своє шовкове плаття і знову була пристойно вбрана. Дунстан із сумом натягнув штани і затис її крихітну ручку у своїй.
Його спітніла шкіра висихала, робилося самотньо і холодно.
Небо поволі яснішало, і в сірій передсвітанковій імлі Дунстан знову міг як слід роздивитися кохану. Навколо вже прокидалися тварини: коні переступали ногами, птахи заводили перших вранішніх пісень. А невдовзі почався рух і в ярмаркових наметах.
— Що ж, тримайся, — тихо сказала дівчина, з легким жалем глянувши на нього своїми прекрасними очима — фіалковими, наче перисті хмари високо у світанковому небі. Ніжно поцілувавши хлопця в губи — а вуста її на смак були схожі на стиглу ожину — вона підвелася і пішла до циганського фургона за яткою.
Залишившись на самоті, Дунстан пішов через ярмаркову луку, почуваючись значно старшим за свої вісімнадцять років.
Він повернувся під стріху хліва, скинув черевики і заснув, а коли прокинувся, сонце вже було високо в небі.
Того дня ярмарок ще тривав, але Дунстан туди більше не повертався. А наступного дня чужинці роз'їхалися, і селище повернулося до звичайного життя — ну добре, може трохи менш звичайного, ніж у інших селах (а надто коли вітер дув не з того боку), але тут принаймні воно здавалося цілком звичайним.
Через два тижні Томмі Форестер освідчився Бріджит Комфрі, і та погодилася вийти за нього. А ще через тиждень пані Гемпсток уранці навідалася до пані Торн. Вони сіли у вітальні пити чай.
— Яке щастя, що все так чудово склалося з хлопчиком Форестерів, — сказала пані Гемпсток.
— Цілком з вами згодна, — кивнула пані Торн. — Візьміть ще печива, дорогенька. Певно, ваша Дейзі буде нареченій за дружку?
— Сподіваюся, буде, — зітхнула пані Гемпсток. — Якщо, звичайно, доживе.
Місіс Торн стривожено глянула на неї.
— Невже вона захворіла, пані Гемпсток? Скажіть мені, що це не так!
— Вона нічого не їсть, пані Торн. Згасає на очах. Тільки воду потрохи п'є.
— Ой, лишенько!
— Вчора вночі, — вела далі пані Гемпсток, — я дізналася про причину її хвороби. Це ваш Дунстан.
— Дунстан? Тільки не кажіть, що… — тут пані Торн прикрила рот долонею.
— Та ні, у жодному разі, — захитала головою пані Гемпсток і стисла губи. — Але він ігнорує її. Вони не бачилися вже хтозна-скільки днів. Їй здається, що йому на неї начхати, тож вона лежить і плаче, не випускаючи з рук проліска, його подарунка.
Пані Торн досипала у чайник заварки і долила окропу.
— Правду кажучи, — призналася вона, ми з Торні й самі за нашого Дунстана хвилюємося. Він… про щось марить, інакше не скажеш. Роботою легковажить. Торні казав, хлопцеві треба трохи часу, щоб оговтатися. Якщо ж він таки оговтається, Торні збирається віддати йому у власність всі західні луки.
Пані Гемпсток поволі кивнула.
— Гемпсток також не проти, щоб наша Дейзі була щасливою. Він збирається дати дівчині у придане стадо овець.
Вівці Гемпстоків вважалися найкращими на багато миль навкруги: тонкорунні, розумні (як на овець, звісно), з крученими рогами і гострими копитами. Пані Гемпсток і пані Торн допили чай, і справу було вирішено.
Дунстан Торн одружувався з Дейзі Гемпсток у червні. Наречений, щоправда, виглядав дещо байдужим, зате наречена була дуже мила і аж сяяла від радості, як і можна сподіватися від нареченої.
Батьки наречених обговорювали, як будуватимуть для молодого подружжя новий будинок на західній луці. Матері погоджувалися, що Дейзі сьогодні просто незрівнянна красуня, і шкодували, що Дунстан не дозволив їй приколоти до весільного плаття кришталевий пролісок, котрий подарував на ярмарку в кінці квітня.
На цьому ми попрощаємося з Дунстаном і Дейзі, залишимо їх у хмарі весільних трояндових пелюсток — яскраво-червоних, жовтих, рожевих та білих.
Себто, майже попрощаємося.
Поки будувалася нова ферма, вони жили у Дунстановому будиночку і, поза всяким сумнівом, були досить-таки щасливі. Щоденний догляд за вівцями — непроста справа: їх треба було пасти, стригти, годувати і лікувати. За всіма цими турботами заблуканий погляд поступово зник з Дунстанових очей.
Настала осінь, а за нею зима. Під кінець лютого, коли вівцям прийшов час ягнитися, коли стояли холоди, злий вітер завивав на вересових пустках і серед голих лісових дерев, а зі свинцево-сірих небес лилися крижані дощі, одного вечора, о шостій годині, по заході сонця, майже у цілковитій темряві хтось проштовхнув через отвір у мурі плетений кошик. Варта, що стояла обабіч проходу, спершу не звернула на нього уваги. Врешті-решт, вартові дивилися в інший бік; навколо було темно і сиро, тож вони переступали з ноги на ногу і з сумом дивилися на вогні селища.
Раптом звідкись почувся тоненький пронизливий плач.
Ось тоді вартові нарешті глянули під ноги — і побачили на землі кошик.