Крізь молоде листя на дорогу падало зелено-золоте сонячне світло. Трістран твердо знав, що таке світло буває тільки навесні. Він подумав, що літо, мабуть, залишилося далеко позаду, як і жовтень. Раз у раз хлопець помічав серед зелені дерев і кущів яскраві плями, а кошлатий чоловічок щоразу давав пояснення:
— Це деркач, якщо офіційно — пан Крекс-Крекс. Гарний птах.
Або:
— Пурпуровий колібрі. П'є квітковий нектар. Вміє зависати в повітрі.
Або ж:
— Червоношапочник, домовик. Вони зазвичай тримаються на відстані, але навіть не думайте наближатися, щоб краще роздивитися — можете нарватися на неприємності.
Подорожні сіли повечеряти біля струмка. Трістран поділився хлібиною і стиглими червоними яблуками, а також сиром — твердим, терпким і ламким — що його отримав у дорогу від матері. Кошлатий чоловічок куштував продукти з підозрою, але це не стало на заваді — він миттю все змегелив, облизав пальці, а потім з хрускотом узявся до яблука. Потім, зачерпнувши зі струмка води, він скип'ятив воду на чай.
— Може, розповісте про себе? — запропонував кошлатий чоловічок, поки вони сиділи на землі і чаювали.
Трохи поміркувавши, Трістран промовив:
— Я з селища Стіна. Там живе юна леді на ім'я Вікторія Форестер, якій немає рівних серед жінок. Моє серце належить їй. Її обличчя…
— Стандартний набір? — перебив кошлатий. — Очі, ніс, зуби? Все, як має бути?
— Звичайно.
— Тоді цю частину можемо пропустити. Вважатимемо, що ви вже розповіли. Отже, на яку дурницю ви зважилися заради цієї юної леді?
Ображений, Трістран відставив свою дерев'яну чашку з чаєм і звівся на ноги.
— На якій такій підставі ви припускаєте, — запитав він піднесено-презирливим тоном, — що моя кохана могла дати мені якесь нерозумне доручення?
Чоловічок дивився на нього очима, схожими на чорні намистини.
— Тому що я не бачу іншої причини, з якої такий хлопець, як ви, міг би переступити межі Чарівної Країни. З ваших земель до нас ходять тільки менестрелі, закохані і божевільні. На менестреля ви не схожий, та й мізки у вас — вибачайте — звичайнісінькі, як головка сиру. Отже, справа в коханні — принаймні я так вважаю.
— Адже кожен закоханий в глибині серця божевільний, а в глибині душі — менестрель, — піднесено промовив Трістран.
— Думаєте? — засумнівався чоловічок. — Ніколи такого не помічав. Ну добре, ви кажете, є одна юна леді. Вона послала вас шукати багатства? Раніше таке повсякчас траплялося. Не раз бувало, бачив молодих хлоп'ят, що сподівалися знайти купу золота, накопичену якимось бідолашним драконом чи велетнем за багато століть!
— Ні, це не про мене. Я дещо пообіцяв цій леді. Я… тобто, ми розмовляли, я обіцяв їй багато усякої всячини. Аж тут ми побачили, як падає зірка, і я пообіцяв, що принесу її. А впала вона… — хлопець махнув рукою у бік гірського хребта на сході, — десь туди.
Кошлатий чоловічок почухав підборіддя (чи може, рильце — важко було розібрати).
— Знаєш, що я зробив би на твоєму місці?
— Ні, — відгукнувся Трістран з ноткою надії. — А що?
Чоловічок витер носа.
— Я відіслав би її до свинарника, а сам знайшов би дівчину, яка погодиться цілуватися, не вимагаючи казна-чого. Така обов'язково знайдеться. У ваших краях куди каменем не кинь — неодмінно у дівчину влучиш.
— Інших дівчат для мене не існує, — впевнено заявив Трістран.
Чоловічок шмигнув носом. Вони зібрали речі і знову пішли разом.
— Ти це серйозно сказав? — запитав кошлатий. — Усе заради зірки?
— Так, — відповів Трістран.
— На твоєму місці я б про це не говорив, — порадив коротун. — Ця інформація багато в кого може викликати нездорову цікавість. Тож краще мовчати. Але не брехати.
— Як же мені слід відповідати?
— Ну, наприклад, якщо запитають, звідки ти йдеш, — просто вкажи напрямок. Якщо запитають, куди — кажи "вперед".
— Зрозуміло, — відгукнувся Трістран.
Стежка, якою вони йшли, ставала дедалі менш помітною. Холодний вітер наїжачив хлопцеві волосся, змусивши його здригнутися. Дорога непомітно завела подорожніх у чахлий і блідий березовий ліс.
— Як ви гадаєте, це далеко? — запитав Трістран. — Місце, куди впала зірка, я маю на увазі.
— Скільки миль до Вавилона? — риторично відгукнувся чоловічок. — До речі, минулого разу, коли я ходив цією дорогою, лісу тут не було.
"Скільки миль до Вавилона?", — цитував з пам'яті Трістран, йдучи безрадісним лісом.
— Скільки миль до Вавилона?
— Шістдесят, а потім десять.
— Чи встигну я туди при свічці?
— Ще й повернешся, не бійсь.
— Не барися, ширше крок
Будеш там, не згасне й свічка.
— Так, правильно, — підтвердив кошлатий коротун і стривожено озирнувся, мовби чогось боявся.
— Але ж це всього лише дитячий віршик, — зітхнув Трістран.
— Всього лише? Дитячий? Боже, та по цей бік муру багато хто ладен був би сім років відгарувати за таке заклинання! А там, звідки ти прийшов, ви й оком не моргнувши розповідаєте таке своїй дітворі разом з "ой люлі-люлі" чи "сорока-ворона"… Вам холодно, хлопче?
— Я й не помічав, але так, трохи холодно.
— Озирніться. Стежку бачите?
Хлопець закліпав очима. Сірий ліс мовби поглинав світло — у ньому зникало будь-яке відчуття напряму і відстані. Трістранові здавалося, що вони йдуть стежкою, але тепер, коли він намагався її розгледіти, стежка востаннє промайнула під ногами і зникла, наче оптичний обман. Йому здавалося, що ось ці два дерева і он той камінь позначали межі стежки, але тепер ніякої стежки не було — тільки сутінки, тіні й бліді стовбури навкруги.
— Отепер нам гаплик, — тихо промовив кошлатий чоловічок.
— Треба бігти? — запитав Трістран, знімаючи капелюха і притискаючи до грудей.
Коротун похитав головою.
— Немає сенсу. Біжи не біжи — ми у пастці.
Підійшовши до найближчого високого стовбура, трохи схожого на березу, він щосили штовхнув його. З дерева впало декілька сухих листків. А ще з гілки зірвалося і впало на землю щось біле — з тихим, схожим на шепіт звуком.
Трістран підійшов ближче, щоб роздивитися. Це був білий пташиний скелет — чистий і сухий.
Чоловічок здригнувся.
— Я вмію мінятися з іншими місцями, — повідомив він Трістранові, — але не знаю нікого, кому було б не страшно тут опинитися. Судячи з цієї штукенції, тут навіть уміння літати не допоможе.
Він підчепив скелетик лапоподібною ногою.
— Рити підземні ходи ваш люд не вміє — хоча навіть це нам би не допомогло.
— Тоді, мабуть, нам варто озброїтися, — запропонував Трістран.
— Озброїтися?
— Поки вони не прийшли.
— Поки вони не прийшли? Та вони вже тут, телепню! Вони — це дерева. Ми в сухолісі.
— У сухолісі?
— Я сам винен, треба було трохи дивитися, куди йду. А тепер все: не бачити вам зірки, а мені — торгівлі. Одного дня якийсь наступний бовдур, що сюди забреде, знайде наші скелетики, чисті й висушені. Та й по всьому.
Трістран без упину озирався. У сутінку йому здавалося, що дерева підступають дедалі ближче, хоч і не видно було, щоб хоч одне з них рухалося. Хлопець ще не до кінця вірив коротунові — хтозна, може, той його обманював, або ж це просто був виплід його уяви.
Раптом щось ужалило його в ліву руку. Трістран думав, що це комаха, але побачив тільки блідо-жовтий листок, що з шелестом впав на землю. На зворотному боці проступила мокра червона смужка. Ліс шепотів і шелестів навколо.
— Що ж нам робити? — вигукнув Трістран.
— Я нічого не можу придумати. Аби ж ми знали, де справжня стежка… Справжню стежку навіть сухоліс не в змозі знищити — він лише маскує її, щоб ввести нас в оману.
Чоловічок знизав плечима й зітхнув.
Трістран підняв руку і задумливо потер лоба.
— Я… Я знаю, де стежка! — сказав він, вказуючи пальцем. — Нам туди.
Чорні оченята-намистинки його супутника заблищали.
— Ви впевнені?
— Так, шановний. Через той гайок, а далі вправо. Ось де стежка.
— Звідки ти знаєш? — запитав коротун.
— Просто знаю, — відповів Трістран.
— Гаразд. Вперед! — чоловічок ухопив свій клунок і побіг — але не дуже швидко, так, щоб не обганяти Трістрана, котрий мчав щодуху: дихав уривчасто, серце мало не вистрибувало з грудей, шкіряна сумка гойдалася і била по ногах.
— Ні! Не туди! Лівіше! — гукнув хлопець. Гілки і колючі кущі чіплялися і рвали одяг. Далі вони бігли мовчки.
Здавалося, дерева перед ними зімкнулися в суцільну стіну. Навколо шквалом носилося листя — воно боляче жалило і кусалося, торкаючись Трістранової шкіри, і рвало тканину, коли падало на одяг. Хлопець біг під гору, вільною рукою відкидаючи листя, а сумкою, що була в іншій руці, відбиваючись від кущів і гілля.
Мовчання перервав стогін. Кошлатий чоловічок спинився мов укопаний, закинув голову й жахливо завив.
— Тримайтеся, — закричав Трістран, — ми вже майже на місці!
Він вхопив чоловічка за лікоть і потягнув вперед.
Нарешті вони вибігли на справжню дорогу — смужку зеленої трави, що вела крізь сірий ліс.
— Тут ми в безпеці? — запитав Трістран, важко дихаючи і злякано озираючись.
— У безпеці, якщо не відхилятимемося від стежки, — відповів коротун, поклав на траву свій клунок і всівся поряд, розглядаючи дерева обабіч. Їхні бліді гілки тремтіли, хоча вітру не було. Трістранові здавалося, що вони тремтять від злості.
Його супутник також тремтів, водив руками по траві й хапався за неї. Потім поглянув на Трістрана.
— У вас часом немає пляшечки якогось алкогольного напою? Або хоча б гарячого солодкого чаю?
— Ні, — зітхнув той. — Боюся, немає.
Чоловічок свиснув носом і узявся за замок на своєму клунку.
— Відверніться, — сказав він Трістранові. — Не підглядайте.
Хлопець слухняно відвернувся. Почулася якась метушня. Потім замок знову закрився.
— Все, можна повертатися. Якщо хочете, звісно.
Чоловічок тримав емальований бутель. Він щосили, але безуспішно, намагався витягнути корок.
— Гм. Допомогти вам? — нерішуче запропонував Трістран, побоюючись образити супутника. Але хвилювався він марно — коротун вмить віддав йому бутель.
— Будь ласка, — сказав він. — Ваші пальці для цього чудово підходять.
Трістран узявся за корок і витягнув його. У ніздрі вдарив п'янкий запах — схоже було на суміш меду з хвойним димом і прянощами. Хлопець передав бутель власникові.
— Гріх пити такий рідкісний скарб просто з пляшки, — сказав кошлатий. Він відв'язав від пояса дерев'яну чашку і, силкуючись стримати тремтіння рук, плеснув туди трохи бурштинової рідини.