Щастя Ругонів

Еміль Золя

Сторінка 5 з 61

Спогад викликав у обох чарівне почуття, і минулі радощі змішувалися в ньому з надіями на майбутнє. Ніби при світлі блискавки, встали перед ними ті щасливі вечори, що провели у парі, а той празниковий вечір вони пам'ятали до найдрібніших подробиць: велике тепле небо, прохолода в затінку верб коло Віорни, ласкава, щира мова. А в той же час, як спогади про минуле викликали в їхньому серці тихі радощі, перед ними розкривалося майбутнє: їм здавалось, що мрія здійснилася, що вони пліч-о-пліч ідуть життям, як і йшли оце шляхом, тепло обгорнені однією й тією ж кереєю. Якесь захоплення опанувало ними. Забувши про все цієї мовчазної ночі, вони, усміхаючись, дивилися одне одному в вічі.

Раптом Сільвер підвів голову. Лін скинув із себе полу кереї й прислухався. Здивована Мієта пішла за його прикладом, хоча й не розуміла, чому він відсунувся від неї.

Уже кілька хвиль якийсь невиразний гомін долинав з узгір'я, що в ньому губилася дорога на Ніццу. Здавалося, десь далеко торохтять вози. Віорна своїм клекотінням заглушала ці невиразні згуки, але поступово вони голоснішали і нагадували тепер тупотіння війська в поході. Гуркіт зростав, і вже чувся багатоголосий крик натовпу; здавалося, гуркотить грім, заходить буря, її наближення порушує сонне повітря. Сільвер прислухався і не міг уловити згуки хуртовини, що губилася за горбами.

Але раптом на повороті з'явилися чорні вервечки людей і в повітрі з якоюсь завзятою страшною помстивістю залунала "Марсельєза".

— Це вони! — гукнув Сільвер, не тямлячись від запалу й радості.

І він кинувся бігти, тягнучи за собою Мієту. Ліворуч піднімався схил, порослий зеленими дубами. Сільвер вибрався на нього разом з дівчиною, щоб їх не захопив з собою клекітливий людський натовп. Опинившись на схилі, в тіні гущини, сумно дивилась Мієта, трохи бліда, на цих людей, що своїми тільки далекими співами вже вирвали Сільвера з її обіймів. їй здавалось, що цей натовп став між ними. Тільки що вони були такі щасливі, такі близькі одне одному, такі самотні серед великої тиші, в блідому місячному сяйві! А зараз Сільвер відвернувся від неї, ніби забув, що вона тут, і не міг одвести очей від цих незнайомих людей, котрих звав своїми братами.

Натовп наближався в гордому, непереможному пориві. Страшний і разом величний був цей наїзд декількох десятків тисяч людей у цю мертву, холодну тишу. Дорога зробилась якимось потоком, хвиля йшла по хвилі, і здавалось, їм не буде краю. З-за повороту з'являлися все нові й нові чорні вервечки. їхні співи зливалися з громовим гомоном цієї людської хуртовини. Коли надійшли останні загони, пролунав оглушливий розкот. По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки "Марсельєзи" — ніби гіганти сурмили в дивовижні сурми, і пісня тріпотіла, дзвеніла міддю. Сонні поля одразу прокинулись, здригнули, як барабан під ударами паличок, відгукнулися з самих надр, повторюючи багатоголосою луною приспів національного гімна. Співав тепер не тільки натовп: аж до обрію — на далеких шпилях, на ріллі та луках, у гаях та чагарях — ввижалися людські голоси. Весь широкий амфітеатр, від річки до Пласана, весь цей величезний каскад, освітлений блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було незчисленною юрбою, що вітала повстанців. Здавалося, в затонах Віорни, на берегах, біля води, що світилася розтопленим оловом, нема жодного темного кутка, де б не ховалися люди, котрі ще з більшою завзятістю й лютістю підхоплювали приспів.

Поля волали про помсту й волю, стрясаючи небо й землю. І весь час, доки військо спускалося берегом, галас натовпу котився бурхливими хвилями і зрідка чути було несподівані вибухи, що трясли навіть брук на дорозі.

Сільвер, блідий від хвилювання, все слухав, вдивлявся в цей натовп. Перші повстанці наближалися до мосту; за ними, колихаючись, з гармидером і гуркотом, тягся довгий людський потік, без усяких кшталтів у темряві.

— Я гадала, — промимрила Мієта, — що ви не пройдете через Пласан.

— Мабуть, змінено план походу, — відповів Сільвер, — нам треба було іти Тулонською дорогою, ліворуч від Пласана і Оршера. Вони, очевидячки, вдень вийшли з Альбуаза, а ввечері пройшли Тюлет.

Загін порівнявся з молодими людьми. В війську було більше ладу, ніж можна було ждати від збіговиська немуштрованих людей. Повстанці кожного міста, кожного містечка об'єдналися в окремі батальйони, що йшли декілька кроків оддаля один від одного. Певне, кожен батальйон корився своєму начальникові, яким корилися вони, але порив, що вів їх зараз вниз по косогору, збив усіх в одну суцільну, непереможну силу. Тут було, мабуть, біля трьох тисяч чоловік. Вітер гніву з'єднав їх і погнав уперед. Тінь, що падала на дорогу з високого косогору, заважала розпізнати подробиці цього незвичайного видовиська. Але через п'ять або шість кроків від гущини, де знайшли притулок Мієта та Сільвер, схил уривався, пропускаючи стежку до берега Віорни, і місячне проміння, прослизнувши через цей прохід, кидало на дорогу широку яскраву смугу. Перші повстанці ввійшли в неї, нараз різке біле світло вималювало дуже виразно найдрібніші риси облич і подробиці одягу. Перед Сільвером і Мієтою проходили грізні, без ліку батальйони, раптово виникаючи з темряви.

Коли з'явився перший, Мієта інстинктивно притулилась до Сільвера, хоча почувала себе в безпеці, схована від усяких поглядів. Вона обняла юнака за шию і схилила голову на його плече. Її щоки, облямовані відлогою, були бліді, вона стояла, втопивши очі у смугу світла, де мелькали незвичайні, перетворені душевним піднесенням лиця, чорніли роззявлені роти, що співали "Марсельєзу", волаючи до помсти.

Сільвер, дрижачи, нахилився до Мієти й почав називати загони, що проходили перед ними.

Колона йшла лавами по вісім чоловіка. На чолі йшли високі, дужі, з квадратовими головами хлопці, що, здавалось, мали геркулесову силу і дитячу щирість велетів. У них Республіка знайшла сміливих та відважних оборонців. На плечі в кожного була велика сокира, і нагострені леза виблискували при світлі місяця.

— Дроворуби з Сейських лісів, — мовив Сільвер. — Вони складають загін підкопників. Подай їм тільки знак — і ці люди підуть аж на Париж, зітнуть міські ворота, як дуби в горах.

Юнак, мабуть, пишався здоровими кулаками своїх братів. Побачивши, що за дроворубами іде гурт робітників і засмалених людей з пелехатими бородами, він провадив:

— А от і загін з Палю. Ці першими повстали. Он ті, у блузах, деревообробники, — обробляють корковий дуб, а ті, в оксамитних куртках, певне, мисливці та вуглярі з Сейських ущелин… Мисливці, Мієто, знали твого батька. Вони мають добру зброю і зручно володіють нею. Коли б усі були так озброєні, як вони. Надто вже мало в нас рушниць. Бачиш, у робітників самі ломаки.

Мовчки дивилася й слухала Мієта. Коли ж Сільвер нагадав їй про батька, кров кинулася їй в обличчя, щоки запалали вогнем, і вона з гнівом, але й з якимсь незрозумілим співчуттям розглядала мисливців. З того менту і її почало захоплювати те лихоманське зворушення, що викликали пісні повстанців.

Загін знов підхопив "Марсельєзу"; люди йшли прудко, ніби гнані подувами холодного сіверка. За повстанцями Палю йшов інший гурт робітників, поміж яких було доволі багато буржуа у пальтах.

— Це мешканці Сен-Мартен-де-Во, — сказав Сільвер. — Вони повстали вкупі з Палю. Господарі теж приєдналися до робітників. Тут, Мієто, є багато заможних людей; багаті могли б спокійно сидіти вдома, а вони важать своїм життям, виборюючи свободу. Таких треба любити. Але і їм бракує зброї. Всього декілька мисливських рушниць. Бачиш, Мієто, людей з червоною опаскою на лівій руці? Це — старші.

Але Сільвер не встигав перераховувати загони, вони випереджали йото слова. Поки він розповідав про людей з Сен-Мартен-де-Во, уже два нові загони встигли поминути смугу білого світла.

— Бачила? — спитав він. — Це повстанці з Альбуаза і Тюлета. Я впізнав Бюрга-коваля… Вони, мабуть, тільки сьогодні приєдналися. Як вони біжать!

Мієта нахилилася вперед, щоб зручніше було розглядати загони, які їй називав юнак. Хвилювання пойняло її, воно закипало в грудях, стискувало горло. В цей час показався ще один загін, численніший і краще навчений, ніж інші. В ньому майже всі повстанці були вбрані однаково в блакитні блузи, підперезані червоними поясами. Серед них їхав верхи чоловік із шаблею при боці. Більшість цих імпровізованих солдатів мала рушниці — карабіни та стародавні мушкети національної гвардії.

— Цих я не знаю, — сказав Сільвер. — Чоловік на коні — це, мабуть, старший; мені про нього казали. Він веде за собою загони Фавероля і сусідніх сіл. Аби усе військо було так озброєне!

Він ледве зводив дух.

— А, ось і наші! — скрикнув він.

За фаверольцями виступали невеликі групки, душ по десять, по двадцять, не більше. Усі були в коротких куртках, що носять селяни на півдні. Співаючи, вони торсали вилами та косами; у деяких були просто широкі заступи копачів. Кожний хутірець надіслав своїх дужих і завзятих юнаків.

Сільвер пізнавав загони по старших і зворушеним голосом називав їх:

— Це мешканці Шаваноза. Їх тільки вісім, але які завзяті! Дядько Антуан добре їх знає… Ось Назер. Ось Пужоль. Усі тут, усі відгукнулися. Валькерас! Стій! Навіть пастор тут. Мені казали про нього. Він чесний республіканець.

Сільвер п'янів від хвилювання. Зараз, коли в загонах було лише по декілька душ, йому доводилось поспішати, і він аж нетямився.

— Ах, Мієто! — провадив він. — Який гарний похід! Розан, Верну, Корб'єр!.. І це не всі, ти зараз побачиш… У них нічого немає, крім кіс, але вони скосять усяке військо, як траву на своїх луках… Сен-Евтроп, Мазе, Легард, Марсан, уся північна сторона Сея!.. Побачиш, ми подолаємо ворогів, бо ціла країна з нами. Поглянь на руки цих людей. Міцні й чорні, ніби залізо. Краю не видно. Ось Прюйна, Ле-Рош-Нуар. Це контрабандисти, у них карабіни… А от знову пішли коси та вила. Знову наші. Кастель-ле-В'є! Сент-Ан! Грай! Естурмель! Мюрдаран!

Сільвер ледве зводив дух від хвилювання, перелічуючи цих людей, а вони зникали, поки він їх називав, ніби підхоплені, несені вихором. Він наче виріс, обличчя його пашіло, він показував на загони, і Мієта слідкувала за нервовими рухами його руки. Їй здавалося, що її поривало на дорогу, як у глибину прірви.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: