Поговорили і про це, і тепер сиділи обоє самотні, при тьмяному світлі ліхтаря, оглушені, як після великої невдачі. Темні поля за вікном вагона — невже вони колись вабили і обіцяли радість? Ще тільки вчора. Повороту не було. Коли ж, нарешті, покажуться вогні міста і розлучать їх?
На вокзалі вони вирішили, що їм не слід їхати разом одним візником. Дідеріх поїхав додому трамваєм. Їхні погляди і руки ледве зустрілися.
— Ух! — вирвалося у Дідеріха, коли він залишився сам. — Кінець! — І подумав: "Могло б скоїтися лихо. — І з обуренням: — Яка істеричка!" Сама вона, напевне, вхопилася б за човна. Йому довелося б викупатися одному. "І весь цей трюк вона придумала тільки тому, що хоче неодмінно одружитися зі мною! У жінок хитрощів вистачає! Вони ні на що не зважають. Нашому братові за ними не поспіти. Цього разу, мабуть, вона пошила мене в дурні ще більше, як тоді з Мальманом. Ну, це буде мені наукою на все життя. Годі!" І він твердим кроком попрямував до новотевтонів. Відтоді він став усі вечори збувати в них, а вдень зубрив, готуючись до усного екзамену; але на всяк випадок не вдома, а в лабораторії. Коли він ішов додому і піднімався сходами, то важко дихав. Він мусив визнати, що серце у нього сильно б'ється... Повільно відчиняв двері своєї кімнати — нікого; першої миті йому ставало легше, але кінець кінцем він щоразу питався у хазяйки, чи не приходив хто-небудь до нього. Але ніхто не приходив.
Проте за два тижні він одержав листа. Розпечатав його, не подумавши. Потім хотів був кинути його непрочитаним до шухляди письмового стола, та зразу ж витяг назад і, далеко відставивши руку з листом, узявся читати. Поквапливо, недовірливим поглядом вихоплював він то там, то тут окремі рядки. "Я така нещаслива..." — "Стара пісня!" — відповів Дідеріх. "Я не смію прийти до тебе..." — "Твоє щастя!" — "Який це жах, що ми стали чужими одне одному..." — "Принаймні ти сама бачила"... — "Даруй мені те, що сталося; чи нічого не сталося?" — "Як для кого!" — "Я не можу так жити!.." — "Знов за старе?.." І він остаточно жбурнув листа до шухляди поверх іншого листа, в якому він однієї радісної безтямної ночі, перейшовши всяку міру, вилив свою душу і якого, на щастя, не послав.
За тиждень, повертаючися вночі додому, він почув за собою кроки, які лунали якось особливо. Він обернувся: перед ним, простягаючи до нього руки, стояла жіноча постать. Відмикаючи двері і заходячи, він ще бачив її в напівтемряві. Він не засвітив світла. Йому соромно було освітити кімнату, яка колись належала їй, поки вона стоїть унизу в темряві і дивиться догори. Ішов дощ. Скільки годин вона чекала? Певно, вона досі ще стоїть там з останньою надією. Це нестерпно! Він хотів розчинити вікно — і відсахнувся. Несподівано для самого себе він опинився на сходах, з ключем у руці, але вчасно змусив себе повернутися. Після цього він замкнув свої двері і роздягся. "Більше витримки, мій любий!" Цього разу він не виплутався б так легко. Звичайно, дівчини шкода, але зрештою вона сама того хотіла. "Насамперед я маю обов'язки перед самим собою". Вранці, погано виспавшись, він навіть відчув до неї злобу за те, що вона ще раз намагалася збити його з пантелику. Тепер, коли вона знала, що він має складати іспит! Така безсовісність саме в її характері. А ця нічна сцена, ця роль жебрачки під дощем надавала її образові дечого і підозрілого, і зловісного. Він уважав, що вона остаточно впала. "Ні в якому разі більше не зустрічатися!" — поклявся він собі і поклав на той короткий час, який йому ще лишалося пробути в Берліні, змінити квартиру: "Якщо це навіть коштуватиме зайвих грошей". На щастя, один з його колег саме шукав кімнати; Дідеріх не зазнав ніяких збитків і відразу ж переїхав далеко, аж до північної ділянки міста. Незабаром по цьому він склав іспита. "Нова Тевтонія" влаштувала на його честь ранкову пиятику, яка тривала до вечора.
Вдома йому сказали, що в кімнаті його чекає якийсь пан. "Напевне, Вібель, — подумав Дідеріх, — адже він повинен привітати мене". І окрилений надією: "А може, це асесор фон Барнім?" — він відімкнув двері і відсахнувся: перед ним стояв Геппель.
Той так само не зразу знайшов потрібних слів.
— Он як, у фраку? — сказав він за мить і нерішуче додав: — Ви, може, були в мене?
— Ні, — відповів Дідеріх і знову злякався. — Просто я склав іспит на доктора.
Геппель відповів:
— Ах, так, поздоровляю.
Потім Дідеріх насилу видушив із себе:
— Де ви довідалися про мою нову адресу?
Геппель відповів:
— Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.
І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.
— Власне, — почав Геппель, — я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.
— О! — вимовив Дідеріх з облудним розпачем. — А що з нею?
Геппель сумно похитав головою.
— Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви... Звичайно, — повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. — Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя.
"Я врятований, — відчув Дідеріх, — він нічого не знає". Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.
— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми професорами. Завтра вранці я їду.
Геппель поклав йому руку на коліно.
— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов'язки і щодо старих друзів.
Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.
— Коли б я тільки міг, — пробелькотів він.
Геппель сказав:
— Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.
— Як це? — Дідеріх внутрішньо заціпенів.
— Ви добре знаєте як, — сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: — Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв'язки, і таке інше, і таке інше.
"Ділові зв'язки розірвані, мій любий!" — подумав Дідеріх. Він озброївся.
— Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.
— Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов'язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнесин посаг буде вам дуже до речі. — І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: — На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете.
"От бачиш, — подумав Дідеріх, — і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть".
— Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, — проказав він, — я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.
Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.
— Я можу понатужитись...
— Облиште це, — поблажливо зупинив його Дідеріх.
Геппель ставав усе безпораднішим.
— Що ж вам тоді потрібно?
— Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.
Геппель набрався сили.
— Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося... Тим паче, що це триває так довго.
Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.
— Значить, ви знали?
— Я не був певен, — пробурмотів Геппель.
І Дідеріх звисока:
— Інакше було б дивно.
— Я цілком довіряв своїй дочці.
— Часом так помиляєшся, — сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.
У Геппеля почервонів лоб.
— Я і вам довіряв.
— Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? — Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.
— Ні! — Геппель схопився. — Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!
Дідеріх з гідністю підвівся.
— Ви дасте задоволення? — спитав він.
Геппель закричав:
— Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В цьому вся ваша честь!
— Що ви розумієте в питаннях честі? — Дідеріх так само роздратувався. — Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. — І з обуренням: — Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!
У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше... Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав:
— Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.
Дідеріх в'їдливо засміявся:
— Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.
Батько винувато посміхнувся.
— По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?
Але Дідеріх вважав, що розмовляти "по-доброму" небезпечно.
— Який я вам до біса любий Геслінг! — загорлав він. — Для вас я пан доктор!
— Ах, так! — мовив, заціпенівши, Геппель. — Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.
— Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?
Геппель відмахнувся.
— Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?
Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.
— Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.
Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це — він тільки ледве стримав ридання.
— Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здається, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви перший.
— Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.
Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.
— Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі.