Було кілька справді сильних людей; ті були прості і не манірилися. Але дивна річ: серед цих справжніх, сильних людей було кілька гонористих до останньої міри, майже до хвороби. Взагалі гонористість, зовнішність були на першому плані. Більшість була розбещена і страшенно спідліла. Плітки та пересуди були безперервні: це було пекло, тьма кромішня. Але проти внутрішніх статутів та заведених звичаїв острогу ніхто не смів повставати; всі корилися. Бували вдачі, що різко виділялися, важко, з зусиллям підпорядкерувалися, та все ж таки підпорядковувалися. Приходили до острогу такі, що вже надто зарвалися, надто вискочили з мірки на волі, що вже; й злочини свої чинили наприкінці не самі собою, немов самі не знаючи нащо, немов марячи, немов очманілі; часто з гонористості, збудженої до краю. Але в ^ас їх ураз присаджували, дарма що дехто з них, до прибуття в острог, бував страхіттям цілих селищ і міст. Оглядаючись довкола, новак незабаром помічав, що він не туди потрапив, що тут дивувати вже нема кого, і непомітно вгамовувався й попадав у загальний тон. Цей загальний тон становила зовні якась особлива власна гідність, що нею був перейнятий мало не кожен мешканець острогу. Немов справді звання каторжного, рішеного, становило якийсь чин, та ще й почесний. Ані цятки сорому та каяття! Втім, було й якесь зовнішнє смиренство, сказати б, офіційне, якесь спокійне резонерство: "Ми пропащий народ,— казали вони,— не вмів на волі жити, тепер ламай зелену вулицю, перевіряй ряди".— "Не слухав батька й матері, послухай тепер барабанської шкури".— "Не хотів шити золотом, тепер бий каміння молотом". Все це казалося часто, і як мораль, і як звичайну приказку та прислів'я, але ніколи серйозно. Все це були самі слова. Навряд чи хоч один із них зізнавався внутрішньо в своєму безза-констві. Спробуй-но хтось не з каторжних закинути арештантові його злочин, вилаяти його (хоч, проте, не в російському дусі дорікати злочинцеві) — лайці не буде краю. А які вони були всі мастаки лаятися! Лаялися вони витончено, художньо. Лайка піднесена була в них до науки; намагалися дойняти не так кривдним словом, як кривдним змістом, духом, ідеєю — а це витонченіше, ущипливіше. Безнастанні сварки ще більше розвивали міжними цю науку. Весь цей люд працював з-під палиці, отже, він був бездіяльний, отже, розбещувався: якщо й не був перше розбещений, то на каторзі розбещувався. Всі вони зібралися сюди не з своєї волі; всі вони були один одному чужі.
"Чорт троє лаптів стоптав, перше ніж нас зібрав до одної купи!" — казали вони про себе самі; а тому плітки, інтриги, бабські обмови, заздрість, сварки, злість були завсіди на першому плані в цьому кромішньому житті. Жодна баба неспроможна була бути такою бабою, як деякі з цих душогубців. Кажу ще раз, були й між ними люди сильні, вдачі, що звикли все життя своє ломити й повелівати, загартовані, безстрашні. Цих якось мимохіть поважали, а вони, з свого боку, хоч часто й дуже ревниві були до своєї слави, але взагалі намагалися не бути за тягар іншим, у пусті лайки не заходили, поводилися з незвичайною гідністю, були розсудливі і майже завсіди покірні начальству,— не з принципу покірності, не з свідомості обов'язків, а так, немов з контракту якогось, усвідомивши взаємні вигоди. Втім, з ними й поводилися обережно. Я пам'ятаю, як одного з таких арештантів, людину безстрашну й рішучу, відомого начальству своїми Звірячими нахилами, покликали раз за якийсь злочин на кару. День був літній, час неробочий. Штаб-офіцер, найближчий і безпосередній начальник острогу, приїхав сам у кордегардію, що була при самій нашій брамі, бути присутнім при карі. Цей майор був якась фатальна істота для арештантів, він довів їх до того, що вони його трепетали. Був він до шалу суворий, "кидався на людей", як казали каторжани. Найбільше боялися вони в ньому його проникливого, рисячого погляду, від котрого годі було щось потаїти. Він бачив якось не дивлячись. Увіхо-дячи до острогу, він уже знав, що діється на іншому його кінці. Арештанти звали його восьмиоким. Його система була хибна. Вона тільки озлобляла вже озлоблених людей своїми шаленими, злими вчинками, і якби не було над ним коменданта, людини шляхетної й розсудливої, який стримував іноді його дикі вихватки, то він наробив би великого лиха своїм керуванням. Не розумію, як він міг скінчити щасливо; він вийшов у відставку живий і здоровий, хоч, правда, й потрапив під суд.
Арештант зблід, коли його кликнули. Звичайно він мовчки й рішуче лягав під різки, мовчки терпів кару і вставав після кари, як стріпаний, спокійно й сфілософська дивлячись на набіглу невдачу. З ним, проте, поводилися завсіди обережно. Але цим разом він вважав чомусь, що він правий. Він зблід і, нишком від конвою, встиг сунути в рукав гострий англійський шевський ніж. Ножі й усякі гострі інструменти суворо заборонялося в острозі. Обшукували часто, несподівано й дуже пильно, карали жорстоко; та тим що важко знайти у злодія, коли він вирішить щось особливо сховати, і тим що ножі та інструменти були конечною потребою в острозі, то, хоч як обшукували, вони не переводились. А якщо їх і відбирали, то негайно заводилися нові. Вся каторга кинулась до огорожі й з завмиранням серця дивилася крізь щіли-|НИ між палями. Всі знали, що Петров цим разом не схоче лягти під різки і що майорові прийшов кінець. Та в найвирішальнішу хвилину наш майор сів на дрожки й поїхав, доручивши виконання екзекуції іншому офіцерові. "Сам бог спас!" — казали потім арештанти. Що ж до Петрова, то він спокійнісінько витерпів кару. Його гнів минув з від'їздом майора. Арештант слухняний і покірливий до певної міри; але є крайність, якої не треба переступати. До речі: нічого не може бути цікавішого, як оці химерні спалахи нетерпіння й непокори. Часто людина терпить кілька років, упокорюється, зносить найжорсто-кіші кари і раптом проривається на якійсь малості, на якійсь дрібниці, майже за ніщо. Як на чий погляд, можна навіть назвати її божевільною; та так і роблять.
Я сказав уже, що протягом кількох років не бачив у цих людей найменшої ознаки каяття, найменшої тяжкої думи про свій злочин і що більша їх частина внутрішньо вважає себе цілком правими. Це факт. Звичайно, пустий гонор, погані приклади, молодецтво, фальшивий стид багато тому причиною. З другого боку, хто може сказати, що дослідив глибину цих пропащих сердець і прочитав у них потаєне від усього світу? Та можна ж було, за стільки літ, хоч щось помітити, впіймати, вловити в цих серцях бодай якусь рису, що свідчила б про внутрішню тугу, про страждання. Але цього не було, рішуче не було. Еге, злочин, здається, не можна осмислити з даного, готового якогось погляду, і філософія його трохи важча, ніж гадають. Звісна річ, остроги та система насильних робіт не виправляють злочинця; вони тільки його карають та убезпечують суспільство від дальших замахів злочинця на його спокій. А в злочинцеві острог і найтяжча каторжна робота розвивають тільки ненависть, жадобу заборонених насолод та страшенну легковажність. Проте я твердо певен, що й уславлена келійна система осягає тільки фальшиву, обманну, зовнішню мету. Вона висмоктує життєвий сік з людини, знервовує її душу, ослаблює цю душу, лякає її і потім морально висхлу мумію, напівбожевільну людину подає як зразок виправлення й каяття. Звичайно, злочинець, який повстав на суспільство, ненавидить його і майже завсіди вважає, що він правий, а суспільство винне. До того ж він уже зазнав від суспільства кари, а тому майже вважає, що вже очистився, поквитувався. Можна судити, нарешті, й з такого погляду, що мало не доведеться виправдати самого злочинця. Та, хоч є всілякі погляди, кожен погодиться: існують такі злочини, що їх завсіди і всюди, за всілякими законами, від початку світу вважають за незаперечні злочини та й вважатимуть за такі, аж доки людина лишиться людиною. Тільки в острозі чув я розповіді про найстрашніші, най-неприродніші вчинки, про найстрахітливіші вбивства, і розповідали їх з найнестримнішим, з по-дитячому найве-селішим сміхом. Особливо не зникає в мене з пам'яті один батьковбивця. Він був з дворян, служив і в свого шістдесятирічного батька був чимсь подібним до блудного сина. Поведінки він був зовсім непутящої, заліз у борги. Батько обмежував його, умовляв; але батько мав будинок, мав хутір, була підозра, що є в нього гроші, і — син убив його, прагнучи спадщини. Злочин виявлено бу-йо аж за місяць. Сам убивця подав заяву до поліції, що батько його зник не знати куди. Весь цей місяць він прожив серед страшенної розпусти. Нарешті, коли його не було дома, поліція знайшла тіло. У дворі, вздовж усієї його довжини, йшла канавка для стікання нечистот, прикрита дошками. Тіло лежало в цій канавці. Воно було вбране й причепурене, сиву голову було відтято й приставлено до тулуба, а під голову вбивця підклав подушку. Він не зізнався; його позбавили дворянства, чину й заслали на роботу на двадцять років. Увесь час, як я жив із ним, у нього був чудовий, превеселий настрій. Це була химерна, легковажна, надзвичайно нерозсудлива людина, хоч зовсім не дурень. Я ніколи не помічав у ньому якоїсь особливої жорстокості. Арештанти зневажали його не за злочин, про який ніколи не було й мови, а за дурощі, за те, що не вмів поводитися. В розмовах він часом згадував про свого батька. Якось, розмовляючи зо мною про здорову будову організму, спадкову в їхній родині, він додав: "От батько мій, то він аж до кончини своєї не скаржився на жодну хворобу". Така звіряча бездушність, звісно, неможлива. Це феномен; тут якась вада будови, якась тілесна або моральна виродливість, ще не відома науці, а не просто злочин. Зрозуміло, я не вірив цьому злочинові. Але люди з його міста, що мусили знати всі подробиці його історії, розповідали мені всю його справу. Факти були такі незаперечні, що не можна було не вірити.
Арештанти чули, як одного разу він кричав уві сні: "Держи його, держи! Голову йому рубай, голову, голову!.."
Арештанти майже всі розмовляли вночі й марили. Лайка, злодійські слова, ножі, сокири найчастіше спадали їм у маренні на язик. "Ми люди биті,— казали вони,— в нас нутро відбите; того й кричимо ночами".
Казенна каторжна фортечна робота була не заняттям, а£обов'язком: арештант відробляв, що загадано, або відбував законні години роботи і йшов до острогу.