Пам'ятаєте, князю, Марію Олександрівну?..
— Марію О-лекс-анд-рівну! Уявіть собі! А я саме гадав, що ви й є (як її) — авжеж! Ганна Василівна...
C'est délicieux!1 Виходить, я не туди заїхав. А я думав, мій друже, що ти саме ве-зеш мене до цієї Ганни Матвіївни. C'est charmant!2 А втім, це зо мною часто трапляється... Я часто не туди заїжджаю. Я взагалі вдоволений, завжди вдоволений, хоч би що сталося. То ви не Наста-сія Ва-силівна? Це ці-каво...
— Марія Олександрівна, князю, Марія Олександрівна! О, як ви винні передо мною! Забути свого найкращого, найкращого друга!
— Авжеж, найкра-щого друга... pardon, pardon!3 — гиепелявить князь, задивляючись на Зіну.
— А це дочка моя, Зіна. Ви ще не знайомі, князю, її не було тоді, як ви були тут, пам'ятаєте, Т-го року?
— Це ваша дочка! Charmante, charmante! — мимрить князь, жадібно лорніруючи Зіну.— Mais quelle beauté! 4 — шепоче він, видимо вражений.
— Чаю, князю,— каже Марія Олександрівна, звертаючи увагу князя на козачка, що стоїть перед ним з тацею в руках. Князь бере чашку й задивляється на хлопчика, в котрого пухленькі й рожеві щічки.
— А-а-а, це ваш хлопчик? — каже він.— Який гарненький хлопчик!.. І-і-і, мабуть, гар-но... поводиться?
— Але, князю,— квапливо перебиває Марія Олександрівна,— я чула про жахливі події! Признаюсь, я аж нетямилася від переляку... Не забились ви? Глядіть! Цим нехтувати не можна...
— Вивалив! Вивалив! Кучер вивалив! — вигукує князь з незвичайним запалом.— Я вже думав, що настає кі-нець світу або щось таке подібне, і так, признаюсь, перелякався, що — прости мене, угоднику! — небо за макове зернятко здалося! Не сподівався, не споді-вався! Зовсім не спо-діва-вся! І всьому цьому мій кучер Фе-о-філ винен! Я вже на тебе у всьому покладаюсь, мій друже: розпорядись і розслідуй гарненько. Я пе-вен, що він на життя моє за-мі-рявся.
— Добре, добре, дядечку! — відповідає Павло Олександрович.— Усе розслідую! Тільки послухайте, дядечку! Простіть-но його ради сьогоднішнього дня, га? Як ви гадаєте?
— Нізащо не прощу! Я певен, що він на життя моє замі-рявся! Він та ще Лаврентій, котрого я дома лишив.
1 Це чудово! (франц.)
2 Це чарівно! (франц.)
8 простіть, простіть! (франц.) 4 Але яка краса! (франц.)
Уявіть: нахапався, знаєте, якихось нових ідей! Заперечення якесь у ньому виникло... Одно слово: комуніст, в цілковитому розумінні слова! Я вже й зустрічатися з ним боюся! j
— Ой яку ви правду сказали, князю,— вигукнула Марія Олександрівна.— Ви не! повірите, скільки я сама терплю від цих негідних людців! Уявіть: я тепер змінила двох із моїх людей, і, признаюсь, вони такі дурні, що я просто б'юся з ними від ранку до вечора. Ви не повірите, які вони дурні, князю!
— Авжеж, авжеж! Але, признаюсь вам, я навіть люблю, коли лакей трохи дурний,— зауважує князь, що, як і всі дідки, радий, коли його базікання слухають догідливо.— Лакеєві це якось личить,— ба навіть у цьому його гід-ність, коли він щирий і дурний. Звичайно, тільки і-но-ді. Від того са-но-ви-тості в ньому якось більше, урочистість якась на обличчі в нього з'являється; одно слово, вихованості більше, а я передусім вимагаю від слуги вихованості. Ось у мене Те-рентій є. Ти ж пам'ятаєш, мій друже, Те-рентія? Я як глянув на нього, так і передрік йому з першого разу: бути тобі швейцаром! Дурний фе-но-менально! Дивиться, як баран на нові ворота! Але яка са-но-витість, яка уро-чис-тість! Борлак такий, ясно-рожевий! Ну, а — це ж при білій краватці та при всьому параді ефектно. Я душевно його полюбив. Інколи дивлюся на нього й задивляюся: рішуче дисертацію складає,— такий поважний вигляд! Одно слово, справжній німецький філософ Кант або, ще вірніше, відгодований жирний пацюк. Цілковитий comme il faut для людини, яка служить!..
Марія Олександрівна регоче з найпалкішим захопленням і аж плеще в долошки. Павло Олександрович від усього серця вторує їй: його надзвичайно цікавить дядько. Зареготала й Настасія Петрівна. Усміхнулась навіть і Зіна.
— Але скільки гумору, скільки веселості, скільки в вас дотепності, князю! — вигукує Марія Олександрівна.— Яка дорогоцінна здібність помітити найтоншу, най-кумеднішу рису!.. І зникнути з товариства, замкнутися на цілі п'ять років! З таким талантом! Але ви могли б писати, князю! Ви б могли повторити Фонвізіна, Грибоє-дова, Гоголя!..
— Авжеж, авжеж! — каже всевдоволений князь.— Я можу пов-то-рити... І, знаєте, я був незвичайно дотепний перше. Я навіть для сцени во-де-віля написав... Там було кілька чу-до-вих куплетів! А втім, його ніколи не грали...
— Ой як би це мило було прочитати! І знаєш, Зіно, ось тепер би до речі! У нас же збираються організувати театр,— для патріотичної офіри, князю, на користь ранених... От би вашого водевіля!
— Звичайно! Я навіть ладен знову написати... а втім, я його зовсім за-був. Але, пам'ятаю, там були два-три каламбури такі, що... (і князь поцілував свою ручку). Іч взагалі, коли я був за кор-до-ном, я викликав справжній fu-ro-ге1. Лорда Байрона пам'ятаю. Ми були в дружніх від-но-си-нах. Чудово танцював краков'як на віденському конгресі.
— Лорд Байрон, дядечку! Даруйте, дядечку, що ви?
— Авжеж, лорд Байрон. А втім, може, це був і не лорд Байрон, а хтось інший. Таки не лорд Байрон, а один поляк. Я тепер цілком пригадую. І пре-ори-гі-наль-ний був цей поляк: видав* себе за графа, а потім виявилось, що він був якийсь кухмістер. А тільки чу-до-во танцював краков'як і, врешті, зламав собі ногу. Я ще тоді на цей випадок вірші склав:
Наш по-ляк Танцював краков'як...
А там... а там, от уже далі й не пригадаю...
А як ногу зламав, Танцювати перестав.
— Ну, вже, певно, так, дядечку? — вигукує Мозгляков, дедалі більше переймаючись натхненням.
— Здається, що так, друже мій,— відповідає дядечко,— або щось таке подібне. Втім, може, й не так, але дуже вдалі вийшли віршики... Взагалі я тепер позабував деякі події. Це в мене від занять.
— Але скажіть, князю, чим же ви весь цей час займалися у вашій самотині? — цікавиться Марія Олександрівна.— Я так часто думала про вас, mon cher prince, що, признаюсь, цим разом палаю нетерпінням дізнатися про це докладніше...
— Чим займався? Ну, взагалі, знаєте, багато занять. Коли — спочиваєш; а іноді, знаєте, ходжу, уявляю різні речі...
— У вас, мабуть, надзвичайно сильна уява, дядечку?
1 фурор (франц.).
— Надзвичайно сильна, мій любий. Я часом таке уявлю, що аж сам із себе потім ди-ву-юся. Коли я був у Кадуєві... A propos!1 Ти ж, здається, кадуєвським віце-губернатором був? і
— Я, дядечку? Даруйте, що ви! — вигукує Павло Олександрович. і
— Уяви собі, мій друже! А я тебе все за віце-губернатора вважав, та й думаю: що ж це в нього раптом мовби зовсім інше об-лич-чя стало?.. В того, знаєш, було обличчя таке по-важ-не, розумне. Не-зви-чайно розумна був людина і все вірші скла-дав на різні випадки. Трохи, так збоку, иа дзвінкового короля скидався...
— Ні, князю,— перебиває Марія Олександрівна,— присягаюсь, ви занапастите себе таким життям! Усамітнитися на п'ять років, нікого не бачити, нічого не чути! Та ви ж пропаща людина, князю! Спитайте, кого хочете, з тих, хто відданий вам, і кожен вам скаже, що ви — пропаща людина!
— Невже? — скрикує князь.
— Запевняю вас: я кажу вам як друг, як сестра ваша! Я кажу вам тому, що ви мені дорогі, бо пам'ять про минуле для мене священна! Яка б вигода була мені лицемірити? Ні, вам треба грунтовно змінити ваше" життя,— інакше ви заслабнете, ви виснажите себе, ви вмрете...
— Ой боже мій! Невже так швидко вмру! — скрикує переляканий князь.— І, уявіть собі, ви вгадали: мене надзвичайно мучить геморой, особливо від якогось часу... І коли в мене бувають припадки, то взагалі ди-во-вижні при цьому симптоми... (я вам найдокладніше їх опишу). По-перше...
— Дядечку, це ви іншим разом розповісте,— підхоплює Павло Олександрович,— а тепер... чи не пора нам їхати?
— Авжеж! Нехай, іншим разом. Це, може, не дуже й цікаво слухати. Я тепер кмітую... Але все-таки це надзвичайно цікава хвороба. Є різні епізоди... Нагадай мені, мій друже, я вже ввечері розкажу тобі один випадок док-лад-но...
— Але послухайте, князю, вам би спробувати лікуватися за кордоном,— перебиває ще раз Марія Олександрівна.
— За кордоном! Авжеж, авжеж! Я неодмінно поїду
1 До речі! (франц.)
за кордон. Я пам'ятаю, коли я був за кордоном у двадцятих роках, там було на диво весело. Я мало не одружився з одною віконтесою, француженкою. Я був тоді надзвичайно закоханий і хотів присвятити їй усе своє життя. Втім, одружився не я, а інший. І який дивний випадок: відлучився всього на дві години, а інший і переміг, один німецький барон; він іще потім якийсь час у божевільні сидів.
— Але, cher prince, я до того казала, що вам треба серйозно подумати про своє здоров'я. За кордоном такі медики... і поза тим чого варта вже сама зміна життя! Вам рішуче треба залишити, хоч на час, ваше Духаново.
— Не-од-мінно! Я вже давно вирішив і, знаєте, наміряюся лікуватись гід-ро-па-тією.
— Гідропатією?
— Гідропатією. Я вже лікувався раз гід-ро-па-тією. Я був тоді на водах. Там була одна московська пані, я вже прізвище забув, але тільки надзвичайно поетична жінка, років сімдесяти була. При ній ще перебувала дочка, років п'ятдесяти, вдова, з більмом на оці. Та теж мало не віршами розмовляла. Потім з нею ще нещасний ви-па-док трапився: розсердившись, свою дворову дівку вбила і за те під судом була. От і надумали вони мене водою лікувати. Я, признаюсь, ні на що не хворів; ну, пристали до мене: "Лікуйся та лікуйся!" Я, з делікатності, й почав пити воду; думаю: чей справді легше стане. Пив-пив, пив-пив, випив цілий водоспад, і, знаєте, ця гідропатія корисна річ і страшенно багато користі мені дала, так що якби я, врешті, не за-хво-рів, то запевняю вас, що був би зовсім здоровий...
— Оце цілком справедливий висновок, дядечку! Скажіть, дядечку, ви вчилися логіки?
— Боже мій! Які ви запитання ставите! — суворо зауважує скандалізована Марія Олександрівна.
— Вчився, друже мій, та тільки дуже давно. Я й філософії вчився в Німеччині, весь курс пройшов, та тільки тоді ж усе зовсім забув. Але... признаюсь вам... ви мене так налякали цими хворобами, що я... весь розстроєний. Втім, я зараз повернуся,..^
— Але куди ж ви, князю? — скрикує здивована Марія Олександрівна.
— Я зараз, зараз...