Вона горда і, може, об^Шги-лась... Гм! Але головне, головне встигнути все улащтувати, доки не пронюхали! Лихо! Ну, що як на гріх мого дурня нема дома!.."
І від самої цієї думки її охопив шал, що не віщував нічого щасливого Афанасієві (Матвійовичу; вона ворочалась на своєму місці з нетерплячки. Коні мчали її навзаводи, і
РОЗДІЛ X
Карета летіла. Ми сказали вже, що в голові Марії Олександрівни ще вранці, тоді коли вона ганялася за князем по місту, блиснула геніальна думка. Про цю думку ми обіцяли згадати на своєму місці. Та читач уже знає її. Ця думка була: своєю чергою конфіскувати князя й якнайшвидше вивезти його до приміського села, де безтурботно процвітав блаженний Афанасій Матвійович. Не потаїмо, що Марію Олександрівну дедалі більше охоплювало якесь незрозуміле занепокоєння. Це буває навіть із справжніми героями, саме тоді, коли вони досягають мети. Якийсь інстинкт підказує їй, що небезпечно лишатися в Мордасові. "А вже коли в селі,— міркувала вона,— то тут хоч усе місто ставай шкереберть!" Звісно, і в селі не можна було гаяти часу. Усе могло статися, все, рішуче все, хоч ми, звичайно, не віримо чуткам, що їх згодом поширили про мою героїню її злобителі, буцім вона тієї хвилини боялася навіть поліції. Одно слово, вона бачила, що треба якнайшвидше повінчати Зіну з князем. А засоби були напохваті. Повінчати міг дома й сільський священик. Можна було повінчати навіть позавтра; в крайньому ж разі навіть і завтра. Бували ж весілля, що їх оборудували за дві години! Князеві змалювати цю квапливість, цю відсутність усяких свят, заручин, дівич-вечорів як неодмінне comme il faut; навіяти йому думку, що це буде пристойніше, грандіозніше. Нарешті можна було все подати як романтичну пригоду і тим зачепити найчутливішу струну в князевім серці. В крайньому разі можна навіть і напоїти його або, ще краще, тримати його постійно п'яним. А далі, хоч би що сталося, Зіна буде все-таки княгинею! Якщо ж не минеться потім без скандалу, от хоч у Петербурзі чи в Москві, де в князя були родичі, то й тут була своя утіха. По-перше, все це ще не "зараз, а по-друге, Марія Олександрівна вірила, що у вищому товаристві майже ніколи не минається без
скандалу, особливо в справах весільних; що це навіть у тоні, хоч скандали вищого товариства, як вона собі уявляла, мали бути завжди якісь особливі, грандіозні, щось на зразок Монте-Крісто або "Mémoires du Diable" 1. Що, нарешті, нехай тільки покажеться у вищому товаристві Зіна, а матінка підтримає її, то всі, рішуче всі, будуть ту ж хвилину подолані і що ніхто з усіх цих графинь та княгинь неспроможний буде витримати тієї мордасовської нагінки, якої здатна завдати їм сама Матвія Олександрівна, усім разом чи поодинці. Внаслідок усіх цих міркувань Марія Олександрівна й летіла тепер до свого маєтку по Афанасія Матвійовича, котрий, за її розрахунком, мав бути тепер конче потрібний. Справді: везти князя в село значило везти його до Афанасія Матвійовича, з котрим князь, може, й не схотів би знайомитися. Коли ж Афанасій Матвійович запросить, тоді справа набирала зовсім іншого вигляду. До того ж поява літнього й сановитого батька родини, в білій краватці й у фраку, з капелюхом у руці, який умисне приїхав із далеких країн на першу чутку про князя, могла справити надзвичайно приємний ефект, могла навіть полестити самолюбству князя. Від такого наполегливого й парадного запрошення важко й відмовитися,— думала Марія Олександрівна. Нарешті, карета пролетіла три версти, і кучер Софрон осадив своїх коней перед під'їздом довгої, одноповерхової, дерев'яної будівлі, старезної й почорнілої від часу, з довгим рядом вікон, обставленої зусебіч старими липами. Це був сільський дім і літня резиденція Марії Олександрівни. В домі вже світилося.
— Де йолоп? — закричала Марія Олександрівна, вриваючись, як ураган, до кімнат.— Навіщо тут цей рушник? А! Він утирався! Знову був у бані? І повсякчас хлище свій чай! Ну, чого витріщився на мене, неприторенний дурню? Чом у нього волосся не вистрижене? Гришко! Гришко! Гришко! Чом ти не обстриг пана, як я тобі минулого тижня наказувала?
Марія Олександрівна, заходячи до кімнат, намірялась привітатися з Афанасієм Матвійовичем далеко лагідніше, та, побачивши, що він з бані й з насолодою попиває чай, вона не могла стримати найпекучішого обурення. Справді: стільки клопоту й турбот з її боку і стільки найблаженнішого квієтизму з боку ні на що. не потрібного і не здатного до діла Афанасія Матвійовича;
1 "Мемуари диявола" (франц.).
такий контраст негайно жигнув її в саме серце. Тим часом йолоп, або, коли сказати чемніше, той, кого назвали йолопом, сидів за самоваром і, в безтямному переляку, розтуливши рота й вирячивши очі, дивився на свою дружину, що майже скам'янила, його своєю появою. З передпокою виставилась заспана й неоковирна постать Гришки, який лупав очима на всю цю сцену.
— Та не даються, того й не стриг,— промовив він буркотливим і осиплим голосом.— Десять разів з ножицями підходив: "Ось,— кажу,— пані якось приїде, нам обом дістанеться, тоді що робитимемо?" — "Ні,— кажуть,— почекай, я на неділю зав'юсь, мені треба, щоб волосся довге було".
— Як? То він завивається! То ти ще вигадав без мене завиватися? Це що за фасони? Та чи личить це тобі, твоїй дурній довбешці? Боже, який тут безлад! Чим це пахне? Я тебе питаю, недолюде, чим це тут пахне? — галасувала дружина, все більше накидаючись на невинного й зовсім уже очманілого Афанасія Матвійовича.
— Ма-матінко! — промимрив заляканий чоловік, не зводячись з місця й дивлячись благальними очима на свою повелительку.— Ма-ма-матінко!..
— Скільки разів я втовкмачувала у твою ослячу голову, що я тобі зовсім не матінка? Яка я тобі матінка, пігмей ти отакий! Як смієш ти давати таке назвисько благородній дамі, котрій місце у вищому товаристві, а не біля такого віслюка, як ти!
— Та... та ти ж, Маріє Олександрівно, все-таки законна дружина моя, то от я й кажу... як подружжя,— заперечив був Афанасій Матвійович і ту ж мить підніс обидві руки свої до голови, щоб захистити своє волосся.
— Ох ти, мармиза! Ох ти, кілок осиковий! Ну, чув хто щось дурніше за таку відповідь? Законна дружина! Та які тепер законні дружини? Чи вживе тепер хоч хто-небудь у вищому товаристві цього дурного, цього семінарського, цього огидно-ницого слова "законна"? І як смієш ти нагадувати мені, що я твоя дружина, коли я силкуюсь забути про це всіма силами, всіма спроможностями моєї душі? Чого руками ото голову затуляєш? Гляньте, яке в нього волосся? Мокрісіньке! За три години не обсохне! Як тепер везти його? Як тепер людям показати? Що тепер діяти?
Марія Олександрівна ламала свої, руки з шалу, бігаючи сюди й туди по кімнаті. Біда, звичайно, була невелика й поправна; та сила в тому, що Марія Олексан-4 дрівна не могла приборкати всепереможного й владолюбного свого духу. Вона відчувала потребу безнастанно виливати свій гнів на Афанасія Матвійовича, бо тиранія е звичка, що обертається на потребу. Та й, врешті, всім відомо, на який контраст здатні деякі витончені дами відомого товариства в себе за лаштунками, і мені саме хотілося змалювати цей контраст. Афанасій Матвійович з трепетом стежив за еволюціями своєї дружини і^навіть спітнів, на неї дивлячись.
— Гришко! — скрикнула нарешті вона.— Зараз же панові вбиратися! Фрак, брюки, білу краватку, жилет,— мерщій! Та де його головна щітка, де щітка?
— Матінко! Та я ж із бані: застудитися можу, якщо до міста їхати...
— Не застудишся!
— Та ось і волосся мокре...
— А ми його зараз ось висушимо! Гришко, бери головну щітку, три його досуха; міцніше! міцніше! міцніше! отак! отак!
Під цю команду старанний і відданий Гришка з усієї сили почав відтирати волосся свого пана, схопивши його плече, щоб було зручніше, й трохи пригнувши до дивана. Афанасій Матвійович морщився й мало не плакав.
— Тепер іди сюди! Підійми його, Гришко! Де помада? Нагнись, нагнись, негіднику, нагнись, дармоїде!
І Марія Олександрівна саморуч заходилась помадити свого чоловіка, безжально смикаючи його густе шпакувате волосся, якого він, на лихо собі, не обстриг. Афанасій Матвійович кректав, зітхав, але не скрикнув і покірливо витримав усю операцію.
— Соки ти мої виссав, нехлюй ти отакий! — промовила Марія Олександрівна.— Та нагнись іще дужче, нагнись!
— Чим же я, матінко, виссав твої соки? — промимрив чоловік, нагинаючи щомога дужче голову.
— Йолоп! Алегорії не тямить! Тепер причешись; а ти вбирай його, та хутчій!
Героїня наша сіла в крісло й інквізитррськи спостерігала весь церемоніал облачання Афанасія Матвійовича. Тим часом він устиг трохи перепочити й набратися духу, і коли дійшлося до пов'язування білої краватки, то навіть насмілився висловити якусь власну думку про форму й красу вузла. Нарешті, вбираючись у фрак, шановний чоловік зовсім підбадьорився і став поглядати на себе в дзеркало з деякою повагою.
— Куди ж це ти везеш йене, Маріє Олександрівно? — промовив він прихорошуючись.
Марія Олександрівна не пфняла віри своїм вухам.
— Чуєте! Ой ти, опудало!: Та як ти смієш питати мене, куди я тебе везу!
— Матінко, та треба ж знати...
— Цить! Ось тільки назви мене ще раз матінкою, особливо там, куди тепер їдемо! Цілий місяць просидиш без чаю.
Зляканий чоловік замовк.
— Ач! Жодного ж хреста не вислужив, нетіпаха ти отакий,— казала вона, зневажливо дивлячись на чорний фрак Афанасія Матвійовича.
Афанасій Матвійович нарешті образився.
— Хрести, матінко, начальство дає, а я радник, а не нетіпаха,— промовив він з благородним обуренням.
— Що, що, що? Та ти тут розумувати навчився! Ой ти, мугир ти отакий! Ой ти, віскряк! Ну, жаль, ніколи мені тепер з тобою морочитися, а то б я... Ну та нехай, пригадаю! Давай йому капелюха, Гришко! Давай йому шубу! Тут без мене всі ці три кімнати прибрати; та зелену, кутню кімнату теж прибрати. Миттю щітки в руки! З дзеркал поскидати чохли, з годинника теж, та щоб за годину все було готове. Та сам надінь фрак, людям повидавай рукавички, чуєш, Гришко, чуєш?
Сіли в карету. Афанасій Матвійович не міг зрозуміти й дивувався. Тим часом Марія Олександрівна думала про себе, як би зрозуміліше втовкмачити в голову свого чоловіка деякі вказівки, потрібні в теперішньому його становищі.