Я вам усе кажу, усе кажу, хоч би яка дурниця майнула мені в думці.
— Слухайте! Це одинадцята година, здається? — мовив я, коли розмірений звук дзвона загув з далекої міської-вежі. Вона раптом зупинилась, перестала сміятися й стала лічити.
— Так, одинадцята,— сказала вона, нарешті, боязким, нерішучим голосом.
Я зараз же розкаявся, що налякав її, змусив лічити години, і прокляв себе за припадок злості. Мені стало сумно за неї, і я не знав, як спокутувати свою провину. Я почав її втішати, вишукувати причини його відсутності, підводити різні доводи, докази. Нікого не можна було легше обдурити, як її, цієї хвилини, та й кожне такої хвилини якось радісно вислухує хоч би якусь розраду і раде-радісіньке, коли є бодай тінь виправдання.
— Та й смішно,— почав я, чимраз більше гарячкуючи й милуючись з незвичайної ясності своїх доказів,— та й не міг він прийти; ви й мене обдурили й захопили, Настенько, аж я лік часу загубив... Ви тільки подумайте: він ледве міг одержати листа; припустімо, йому не можна прийти, припустімо, він відповідатиме, то лист прийде не раніш, як завтра. Я по нього завтра, тільки почне-дніти, сходжу і зараз же дам знати. Припустіть, нарешті, тисячу ймовірностей: ну, його не було дома, коли прийшов лист, і він, може, його й досі не читав? Адже все може статися.
— Авжеж, авжеж! — відповіла Настенька.— Я й не подумала; звісно, все може статися,— вона казала, цілком ніби погоджуючись, але в голосі, як досадний дисонанс, чулася якась інша, віддалена думка.— Ось що ви зробіть,— мовила вона,— ви підіть завтра якнайраніше, і коли одержите щось, зараз же повідомте мене. Ви ж знаєте, де я живу? — І вона почала повторювати мені свою адресу.
Потім вона раптом стала така ніжна, така несміла зо мною... Вона, здавалося, слухала уважно, що я казав їй; та коли я щось спитав її, вона промовчала, зніяковіла й відвернула від мене голівку. Я заглянув їй в очі — так і є: вона плакала.
— Ну чи ж можна, чи ж можна? Ой, яка ви дитина! Яка дитячість!.. Годі!
Вона спробувала усміхнутися, заспокоїтися, але підборіддя її тремтіло і груди все ще колихалися.
— Я думаю про вас,— сказала вона мені після хвилинного мовчання,— ви такі добрі, що я була б кам'яна, коли б не відчувала цього... Знаєте, що мені спало* оце на думку? Я вас обох порівнювала. Чому він — не ви? Чому він не такий, як ви? Він гірший за вас, хоч я й люблю його більше, ніж вас.
Я не відказав нічого. Вона, здавалося, чекала, щоб я відповів що-небудь.
— Звичайно, я, може, ще не зовсім його розумію, не зовсім його знаю. Знаєте, я немовби завжди боялася його; він повсякчас був такий серйозний, такий ніби гордий. Звісно, я знаю, що це він тільки дивиться так, що в серці його більше, ніж у моєму, ніжності... Я пам'ятаю, як він подивився на мене тоді, коли я, пригадуєте, прийшла до нього з. вузликом; та все ж я його якось занадто шаную, а це ж начеб ми й нерівня?
— Ні, Настенько, ні,— відповів я,— це значить, що ви його понад усе в світі любите і багато дужче, ніж саму себе, любите.
— Та, можливо, це й так,— відповіла наївна Настенька,— але знаєте, що мені спало тепер на думку? Тільки я тепер не про нього казатиму, а так взагалі; мені це все давно вже наверталося в голову. Слухайте, чому ми всі не так, як мовби брати з братами? Чому найкраща людина завжди наче щось криє від іншої й мовчить про нього? Чому просто, зараз, не сказати, що є на серці, коли знаєш, що не на вітер своє слово скажеш? А то кожен так дивиться, начеб він суворіший, ніж є насправді, начеб усі бояться образити свої почуття, якщо дуже швидко виявлять їх...
— Ой Настенько! Правду ви кажете; але ж так буває з багатьох причин,— перебив я, хоч сам цієї хвилини придушував свої почуття більше, ніж будь-коли.
— Ні, ні! — відповіла вона з глибоким чуттям.— Ось ви, скажімо, не такий, як інші! Я, далебі, не знаю, як 'вам це розповісти, що я почуваю; але мені здається, ви ось, наприклад... хоч би тепер... мені здається, ви чимось для мене жертвуєте,— додала вона боязко, мигцем глянувши на мене.— Ви простіть мене, коли я вам так кажу: я-бо проста дівчина; я ж мало ще бачила на світі і, далебі, не вмію часом говорити,— додала вона голосом, що тремтів від якогось затаєного почуття, і силкуючись тим часом усміхнутися,— але мені хотілось тільки сказати вам, що я вдячна, що я теж усе це відчуваю... О, дай вам боже за це щастя! Ось те, що ви наговорили мені тоді про вашого мрійника, цілковита неправда, тобто, я хочу сказати, до вас не стосується зовсім. Ви одужуєте, ви, справді, цілком інша людина, ніж як ви себе описали. Якщо ви коли-небудь покохаєте, то дай вам боже щастя з нею! А їй я нічого не бажаю, бо вона буде щаслива з вами. Я знаю, я сама жінка, і ви повинні мені вірити, коли я вам так кажу...
Вона замовкла й міцно потисла руку мені. Я теж не міг нічого казати від хвилювання. Збігло кілька хвилин.
— Так, видно, що він не прийде сьогодні! — мовила вона, врешті, підвівши голову.— Пізно!..
— Він прийде завтра,— сказав я найпереконливішим і твердим голосом.
— Авжеж,— додала вона розвеселившись.— Я сама тепер бачу, що він прийде тільки завтра. Ну, то до побачення! До завтра! Якщо буде дощ, я, може, не прийду. Але позавтра я прийду, неодмінно прийду, хоч би що зо мною було; будьте тут неодмінно; я хочу вас бачити, я вам усе розповім.
І потім, коли ми прощалися, вона простягла мені руку й сказала, ясно глянувши на мене:
— Ми ж тепер назавжди разом, правда?
О! Настенько, Настенько! Якби ти знала, який я тепер самотній!
Коли вибило дев'яту годину, я не міг усидіти в кімнаті, вбрався й вийшов, незважаючи на негоду. Я був там, сидів на нашій лавці. Я пішов був до їхнього провулку, та стало мені соромно, і я вернувся, не глянувши на їхні вікна, не дійшовши двох крізків до їхнього будинку. Я прийшов додому в такій тузі, в якій ніколи не бував. Який вогкий, нудний час! Коли б була година, я прогуляв би там цілу ніч...
Але до завтра, до завтра! Завтра вона мені все розповість.
Однак листа сьогодні не було. А втім, так і мало бути. Вони вже вкупі...
НІЧ ЧЕТВЕРТА
Боже, як усе це скінчилося! Чим усе це скінчилося!
Я прийшов о дев'ятій годині. Вона була вж" там. Я ще здаля помітив її; вона стояла, як тоді, першого разу, спершись ліктями на поруччя набережної, і не чула, як я підійшов до неї.
— Настенько! — гукнув я її, через силу придушуючи своє хвилювання.
Вона хутко обернулася до мене.
— Ну! — сказала вона.— Ну! Швидше! Я непорозуміло дивився на неї.
— Ну, де ж лист? Ви принесли листа? — повторила вона, вхопившись рукою за поруччя.
— Ні, в мене нема листа,— сказав я нарешті,— хіба його ще не було?
Вона страшенно зблідла і довгий час дивилася на мене нерухомо. Я розбив останню її надію.
— Ну, бог з ним! — промовила вона врешті уривистим голосом.— Бог з ним, коли він так залишає мене.
Вона опустила очі, потім хотіла глянути на мене, але не могла. Ще кілька хвилин вона перемагала своє хвилювання, але раптом відвернулася, спершись ліктями на балюстраду набережної, і зайшлася слізьми.
— Годі, годі! — заговорив був я, але не стало мені сили, дивлячись на неї, казати далі, та й що б я міг казати?
— Не втішайте мене,— говорила вона з плачем,— н.е кажіть про нього, не кажіть, що він прийде, що він не кинув мене так жорстоко, так нелюдськи, як він це зробив. За що, за що? Невже щось було в моєму листі, в цьому нещасному листі?..
Тут ридання перетяли їй голос; в мене серце розрива* лося, на неї дивлячись.
— О, як це нелюдськи жорстоко! — почала вона знову.— І ні рядочка, ні рядочка! Хоч би відповів, що я не потрібна йому, що він відмовляється від мене; а то жодного рядка за цілі три дні! Як легко йому образити, скривдити бідну, беззахисну дівчину, котра тим і винна* що кохає його! О,, скільки я витерпіла за ці три дні! Боже мій, боже мій! Як згадаю, що я прийшла до нього перший раз сама, що я принижувала себе перед ним, плакала, що я вимолювала в нього хоч краплину кохання... І після цього!.. Слухайте,— заговорила вона, звертаючись до мене, і чорні оченята її заблищали,— та це не так! Це не може бути так; це неприродно! Або ви, або я обманулися; може, він листа не одержував? Може, він досі нічого не знає? Як же можна, розміркуйте самі, скажіть мені, бога ради, поясніть мені — я цього не можу втямити,— як можна так по-варварському грубо повестися, як він повівся зо мною! Ні словечка! Але ж до останньої людини в світі бувають жалісливіші. Може, він щось чув, може, хтось йому набалакав про мене? — закричала вона, звернувшись до мене з запитом.— Як, як ви гадаєте?
— Слухайте, Настенько, я піду завтра: до нього від вашого імені.
— Ну!
— Я спитаю його про все, розповім йому все.
— Ну, ну!
— Ви напишіть листа. Не кажіть ні, Настенько, не кажіть ні! Я змушу його шанувати ваш учинок, він про все дізнається* і якщо...
— Ні, друже мій, ні,— перебила вона.— Годі! Більше ні слова, ні єдиного слова від мене, ні рядка — годі! Я його не знаю, я не кохаю його більше, я його за... буду...
Вона не доказала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся! Сядьте тут, Настенько,— сказав я, саджаючи її на лавку.
— Та я спокійна. Годі вам! Це так! Це сльози, це просохне! Що ви гадаєте, що я занапащу себе, що я втоплюся?..
Серце моє було повне; я хотів був заговорити, але не міг.
— Слухайте! — вела вона далі, взявши мене за руку.— Скажіть: ви б не так зробили? Ви б не кинули тієї, їдо сама до вас прийшла, ви б не кинули їй в очі безсоромного глуму з її слабкого, дурного серця? Ви б поберегли її? Ви б уявили собі, що вона була сама, що вона не вміла доглянути за собою, що( вона не вміла вберегти себе від кохання до вас, що вона не винна, що вона, врешті, не винна... що вона нічого не вдіяла!.. О боже мій, боже мій...
— Настенько! — закричав я, нарешті, неспроможний перебороти своє хвилювання.— Настенько! Ви краєте мені душу! Ви раните серце моє, ви вбиваєте мене, Настенько! Я не можу мовчати! Я мушу, зрештою, говорити, висловити, що накипіло в мене тут у серці...
Кажучи це, я підвівся з лавки. Вона взяла мене —за руку і з подивом дивилася на мене.
— Що з вами? — промовила вона, нарешті.
— Слухайте! — сказав я рішуче.— Слухайте мене, Настенько! Що я тепер казатиму, все нісенітниця, все нездійсненне, все дурне! Я знаю, що цього ніколи не може бути, але не можу ж я мовчати.