Слово по слову, бабуся ж балаклива та й каже: "Сходи, Настенько, до мене в спальню, принеси рахівницю". Я зараз же схопилася, вся, не знаю чого, за-шарілась та й забула, що сиджу приколота; нема того, щоб нишком відколоти, щоб пожилець не бачив,— рвонулася так, що бабусине крісло поїхало. Як побачила я, що пожилець усе тепер дізнався про мене, почервоніла, прикипіла до місця та раптом і заплакала,— так соромно й гірко стало ту мить, що хоч на світ не дивитися! Бабуся кричить: "Чого ж ти стоїш?" — а я ще дужче...
Пожилець як побачив, що мені стало соромно його, відкланявся й зараз пішов!
З того часу я, тільки-но шум у сінях, як мертва. Ось, думаю, пожилець іде, та мерцій про всяк випадок і відколю шпильку. Тільки все бував не він, не приходив. Минуло два тижні; пожилець і присилає Феклу сказати, що в нього книжок багато французьких і все гарні книжки, так що можна читати; то чи не хоче бабуся, щоб я їх почитала їй, щоб не нудьгувати? Бабуся погодилася з подякою, тільки все питала, моральні книги чи ні, бо якщо книги неморальні, то тобі, каже, Настенько, читати ніяк не можна, ти поганого навчишся.
— А чого ж навчуся, бабусю? Що там написано?
— А! — каже.— Описано в них, як молоді люди спокушають доброзвичайних дівчат, як вони, запевняючи, що хочуть одружитися з ними, завозять їх із батьківського дому, як потім залишають цих нещасних дівчат напризволяще, і їх спостигає найсмутніша доля. Я,— каже бабуся,— багато таких книжок читала, і все,— каже,— так прегарно описано, що ніч сидиш, нишком читаєш. То ти,— каже,— Настенько, гляди, їх не прочитай. Яких це,— каже,— він книг прислав? *
— А все Вальтера Скотта романи, бабусю.
— Вальтера Скотта романи! А гляди, чи нема тут яких фіглів-міглів? Подивись-но, чи не поклав він у них якоїсь любовної записочки?
— Ні,— кажу,— бабусю, нема записки.
— Та ти під оправою подивись; вони часом в оправу запихають, розбишаки!..
— Ні, бабусю, і під оправою нема нічого.
— Ну то ж то!
От ми й почали читати Вальтера Скотта і за якийсь місяць майже половину прочитали. Потім він іще й ще присилав. Пушкіна присилав, отже, врешті, я без книг і бути не могла й перестала думати, як би вийти за китайського принца.
Так стояла справа, коли одного разу мені трапилось зустрітися з нашим пожильцем на сходах. Бабуся за чимсь послала мене. Він зупинився, я почервоніла й він почервонів; однак засміявся, привітався, про бабусине здоров'я спитав і каже: "Що, ви книжки прочитали?" Я відповіла: "Прочитала".— "Що ж,— питає,— вам більше сподобалось?" Я й кажу: "Івангое та Пушкін найбільше сподобались". Тим разом на цьому й скінчилося.
За тиждень я знову трапилась йому на сходах. Тепер бабуся вже не посилала, а мені самій треба було чогось. Була третя година, а пожилець у цей час додому приходив. "Здрастуйте!" — каже. Я йому: "Здрастуйте!"
— А що,— каже,— вам не нудно цілий день сидіти з бабусею?
Як він це в мене спитав, я, вже не знаю чого, почер: воніла, засоромилась, і знову мені стало образливо, мабуть, того, що вже інші про це розпитувати стали. Я хотіла вже не відповзати й піти, та сили не було.
— Послухайте,— каже,— ви добра дівчина! Вибачте, що я з вами так розмовляю, але, запевняю вас, я вам більше, ніж бабуся ваша, бажаю добра. У вас подруг нема ніяких, куди б можна було в гості піти?
Я кажу, що ніяких, що була одна, Машенька, та й та до Пскова виїхала.
— Послухайте,— каже,— хочете зо мною в театр поїхати?
— В театр? А як же бабуся?
— Та ви,— каже,— нищечком від бабусі...
— Ні,— кажу,— я бабусі обманювати не хочу. Прощайте!
— Ну, прощайте,— каже, а більше нічого не сказав.
Тільки по обіді й приходить він до нас; сів, довго розмовляв з бабусею, розпитував, що вона чи виїздить куди-небудь, чи є знайомі — та раптом і каже: "А я сьогодні був ложу в оперу взяв: "Севільського цирульника" дають; знайомі їхати хотіли, та потім відмовились, у мене й лишився квиток на руках.
— "Севільського цирульника"! — закричала бабуся.— Та це той самий цирульник, якого за старих часів давали?
— Еге,— каже,— це той самий цирульник,— та й глянув на мене. А я вже все зрозуміла, почервоніла, і в мене серце від чекання застрибало!
— Та як же,— мовить бабуся,— як не знати! Я сама за старих часів на домашньому театрі Розіну грала!
— То чи не хочете поїхати сьогодні? — сказав пожилець.— В мене ж квиток марно пропадає.
— Та чого ж, поїдьмо,— каже бабуся,— чом не поїхати? А ось у мене Настенька в театрі ніколи не була.
Боже мій, яка радість! Зараз же ми зібралися, нарядились і поїхали. Бабуся хоч і сліпа, а все ж їй хотілося музику слухати, та, крім того, вона старенька добра: більше— мене потішити хотіла, самі-бо ми ніколи не зібра-
лися б. Яке вже було враження від "Севільського цирульника", я вам не скажу, тільки весь той вечір пожи" лець наш так гарно дивився на мене, так гарно говорив, що я враз побачила: то він випробувати мене хотів ранком, коли запропонував, іцоб я сама з ним поїхала. Ну, радість яка! Спати я лягла така горда, така весела, так серце билося, що мене аж трохи залихоманило, і я цілу ніч марила про "Севільського цирульника".
Я гадала, що після цього він усе частіше заходитиме до нас,— аніяк. Він майже зовсім перестав. Так, раз на місяць, бувало, зайде, та й то тільки з тим, щоб у театр запросити. Разів зо два ми знову потім з'їздили. Тільки з цього я вже зовсім була невдоволена. Я бачила, що йому просто шкода було мене, що я в бабусі така занедбана, а більше й нічого. Далі й далі, і найшло на мене: і сидіти я не сиджу, і читати я не читаю, і працювати не працюю, часом сміюся й бабусі щось на злість роблю, іншим разом просто плачу. Нарешті, я схудла і мало не захворіла. Оперний сезон минув, і пожилець зовсім перестав заходити до нас; а коли ми стрічалися,— на тих самих сходах, звісно,— він так мовчки уклониться, так серйозно, мовби й розмовляти не хоче, і вже зійде зовсім на ганок, а я все ще стою на половині сходів/червона, як вишня, бо в мене вся кров почала шугати до голови, коли я з ним зустрінусь.
Тепер зараз і кінець. Якраз рік тому, у травні, пожилець приходить до нас і каже бабусі, що він справив тут зовсім своє діло і що треба йому знову виїхати на рік до Москви. Я, як почула, зблідла і впала на стілець, як мертва. Бабуся нічого не помітила, а він, заявивши, що виїздить від нас, відкланявся нам і пішов.
Що мені діяти? Я думала-думала, нудьгувала-нудьгу-вала та, нарешті, й зважилась. Завтра йому їхати, а я вирішила, що все скінчу ввечері, коли бабуся піде спати. Так і сталося. Я нав'язала у вузлик все, що було платтів, скільки треба білизни, і з вузликом у руках, ні жива ні мертва, пішла в мезонін до нашого пожильця. Думаю, я йшла цілу годину сходами. Коли ж відчинила до нього двері, він так і скрикнув, на мене дивлячись. Він думав, що я привид, і кинувся мені води подати, бо я ледве стояла на ногах. Серце так билося, що в голові боліло, і розум мій помутився. А коли я отямилась, то почала просто з того, що поклала свій вузлик до нього на постіль, сама сіла поруч, затулилася руками і зайшлася слізьми. Він, здається, вмить усе зрозумів і стояв
НЗ
передо мною блідий та так сумно дивився на мене, що серце в мені надірвало.
— Слухайте,— почав він,— слухайте, Настенько, я нічого не можу; я людина бідна; в мене поки що нема нічого, навіть посади порядної; як же ми будемо жити, коли б я й одружився з вами?
Ми довго розмовляли, але я, врешті, нестямилася, сказала, що не можу жити в бабусі, що втечу від неї, що не бажаю, щоб мене шпилькою приколювали, та що я, коли він хоче, поїду з ним до Москви, бо без нього жити не можу. І сором, і кохання, і гордість — усе разом говорило в мені, і я мало не в судорогах упала на постіль. Я так боялася відмови!
Він кілька хвилин сидів мовчки, потім устав, підійшов до мене і взяв мене за руку.
— Слухайте, моя добра, моя люба Настенько! — почав він теж крізь сльози,— слухайте. Присягаюся вам: якщо колись я матиму змогу одружитися, то неодмінно ви будете моїм щастям; запевняю, тепер самі ви можете дати мені щастя. Слухайте: я їду до Москви і пробуду там рівно рік. Я сподіваюсь влаштувати свої справи. Коли повернусь, і якщо ви мене не розлюбите, присягаюся вам, ми будемо щасливі. А тепер неможливо, я не можу, я не маю права будь-що обіцяти. Але кажу ще раз, якщо за рік це не станеться, то хоч колись, а неодмінно буде; звичайно,— в тому разі, якщо ви не дасте переваги іншому, бо зв'язувати вас якимсь словом я не можу й не смію.
Ось що він сказав мені і назавтра поїхав. Умовилися бабусі про це нічичирк. Так він захотів. Ну, от тепер майже й скінчена вся моя історія. Минув якраз рік. Він приїхав, він уже тут цілі три дні і, і...
— І що ж? — закричав я, нетерпеливлячись почути кінець.
— І досі не приходив! — відповіла Настенька, ніби збираючись на силі.— Ні слуху ні духу...
Тут вона зупинилась, помовчала трохи, похилила голову і раптом, затулившись руками, заридала так, що в мені серце перевернулося від цих ридань.
Я ніяк не сподівався такої розв'язки.
— Настенько! — почав я несмілим і вкрадливим голосом.— Настенько! Бога ради, не плачте! З чого ви знаєте? Може, його ще нема...
— Тут, тут! — підхопила Настенька.— Він тут, я це знаю. У нас була умова, тоді ще, того вечора, напередодні від'їзду: коли вже ми сказали все, що я вам пере-повіла, і умовились, ми вийшли сюди гуляти, саме на цю набережну. Була десята година; ми сиділи на цій лавочці; я вже не плакала, мені солодко було слухати те, що він говорив... Він сказав, що зараз же, як приїде, прийде до нас, і якщо я не відмовлюсь від нього, то ми скажемо про все бабусі. Тепер він приїхав, я це знаю, і його нема, нема!
І вона знов ударилася в сльози.
— Боже мій! Та хіба ніяк не можна пособити горю? — закричав я, схопившись з лавочки в цілковитому розпачі.— Скажіть, Настенько, чи не можна буде хоч мені сходити до нього?..
— Хіба це можливо? — сказала вона, раптом підвівши голову.
— Ні, звісно, ні! — відповів я, схаменувшись.— А ось що: напишіть листа.
— Ні, це неможливо, цього не можна! — відказала вона рішуче, але вже похнюпивши голову й не дивлячись на мене.
— Як не можна? Чому ж не можна? — вів я, вхопившись за свою ідею.— Але знаєте, Настенько, як*ого листа? Лист до листа не приходиться і...