Здається, це описує ситуацію доволі добре, чи не так? Останній забіг. Перша – Надія Ейдана [15], друга — Схованка, третій – Професор. Я думаю, питання вирішене. Професор Хоуп, він залишається тут, з Вами.
Ендрю був певен, що Сташ просто вигадує імена коней.
— Я не вірю в це! – сказав він та забрав у неї часопис. Але вони були там, надруковані, саме так, як вона і читала.
— А зараз прочитайте останній забіг у Лестері, — сказав йому Тарквін. – Вона використовує це як вирішальний аргумент.
Ендрю пробіг часопис очима, які широко розкрилися. Він прочитав замираючим, здивованим голосом:
— Перша – Реальна Небезпека, другий – Політ до Надії, третій – Шлях Евстасії. Гляньте сюди, — сказав він, — більшість коней мають імена на кшталт: Король Бахаян, чи Лорд Ганібал, чи щось арабське. Що б Ви робили, коли хтось із них прийшов першим?
— О, це дуже просто, — сонячно сказала Сташ. – В залежності від того, хто з тих – чиє ім'я беззмістовне, приходить першим, другим чи третім, вони або ставлять знак питання до пророцтва чи пораду. Вони кажуть: "Це може спрацювати", чи: "Це найбільше, що я можу тобі сказати" – щось таке.
"Ця дівчина божевільна", подумав Ендрю. "Навіжена. Але мені потрібна її допомога з комп'ютером".
— Вона цілком нормальна, — послужливо сказав Тарквін.
Ендрю розкрив рота, щоб заперечити. Але у цей момент, місіс Сток просунула своє обличчя у двері.
— Ось і наш Шон, — оголосила вона. – І ви візьмете його як майстра, сюди. Якщо ви цього не зробите, а натомість візьмете цю Сташ, я покину вас і можете шукати собі нову економку!
Всі витріщилися на неї. Намагаючись не розсміятися, Ендрю зняв окуляри та повільно витер їх своїм носовичком.
— Не спокушайте мене, місіс Сток, — сказав він. — Не спокушайте мене.
Місіс Сток образилась.
— Це такий жа…? – почала вона. Тоді її осінило, що це, можливо, не жарт. Вона косо глянула на Ендрю. – У будь-якому випадку, — сказала вона, — це наш Шон. – Вона підштовхнула кремезного юнака у кімнату.
Шону, вірогідно, було близько вісімнадцяти років. Це забрало в Ендрю – і в Ейдана також, — лише мить, щоб зрозуміти, що Шон був тим, що люди в Мелстоуні називають "стукнутий", або, подумав Ейдан, те що б Аркрайти назвали "розумово відсталий". Його обличчя та тіло були товстими, ніби показуючи, що тіло намагається компенсувати недостатність мозку. Його очі були близько посаджені. Він стояв спантеличений та збентежений тим, як всі дивилися на нього, та, засоромлено, скрутив свої великі пальці у футболку.
— Він може зробити майже все, — стверджувала місіс Сток, заходячи за Шоном. – Звичайно, якщо ви спершу поясните йому, що треба робити.
Містер Сток завбачливо ховався назовні біля вікна кабінету, щоб знати, як ідуть справи у Сташ. Зараз він засунув своє обличчя, та свою шляпу, крізь найближче відчинене вікно.
— Я не збираюся, — сказав він, — терпіти цього незграбного насупленого троля у цьому місці! Він наступив та подавив всі мої томати, того року.
І раптом, всі почали кричати один на одного.
Шон дав волю своєму тенору, у довгому ревінні:
— Була не моя вина, ось!
Сташ кричала своєму дядькові, щоб не сував свого носа в чужі справи, а потім повернулася та закричала на місіс Сток. Місіс Сток кричала у відповідь, різкіше та різкіше, захищаючи Шона та наказуючи Сташ не сувати її владного, керуючого обличчя у справи професора Хоупа. Тарквін стрибав на своєму стільці та кричав, що не збирається сидіти тут та слухати як ображають його дочку, в той час, як містер Сток продовжував розкручувати гам, як великій барабан, ображаючи, здається, кожного.
Ейдан ніколи не чув нічого подібного. Він притиснувся до свого жорсткого стільця та тримав рота на замку. Ендрю закотив очі. Нарешті, він надів окуляри та попрямував до свого столу, де знайшов довгу, круглу, старомодну лінійку, розмахнувся та люто вдарив по комп'ютеру. КЛАНГ!
Крики припинилися. Ендрю знову зняв окуляри, щоб не знати, як недовірливо всі подивилися на нього.
— Дякую, — сказав Ендрю. – Якщо всі закінчили влаштовувати мої справи, то я зараз скажу, що я вирішив. Шон, ви можете працювати тут, протягом випробувального тижня. – Йому було шкода Шона та він подумав, що тиждень нікого не образить. – Це вам підходить? – запитав він. Шон енергійно кивнув, із полегшенням. – А Ви, Сташ, — продовжував Ендрю, — оскільки добре розбираєтеся у комп'ютерах, можете приходити, протягом місячного випробувального терміну. Мені потрібно створити базу даних та ввести багато документів, а з цим комп'ютером щось не в порядку. — "Можливо набагато більше не в порядку", подумав він, після того як він вдарив прилад. – Добре?
Місіс Сток дивилась сердито. Сташ, яка виглядала бадьоро та тріумфуючи, сказала:
— Я можу приходити по вівторках, п'ятницях та понеділках. Коли починати?
— Вона працює у Стайнях в інші дні, — пояснив Тарквін.
— Тоді починайте завтра, — сказав Ендрю. – В дев'ять тридцять.
Ейдан відчув велике полегшення. Досі він думав, що Ендрю належить до тих, ким усі керують.
— Містер Сток, — продовжував Ендрю, — я певен у вас є чим зайнятися. І, місіс Сток, чи не могли б ви приготувати ліжко у передній вільній кімнаті, будь-ласка? Ейдан залишиться тут, поки ми не розберемося, що йому слід робити.
— О, дякую! – ахнув Ейдан. Він ледве міг дихати, від полегшення та вдячності.
Глава 3.
Ендрю дуже хотів розпитати Ейдана більше, але мав залишити це до вечора, коли містер та місіс Сток пішли. У будь-якому випадку, Ейдан заснув від втоми, одразу ж як місіс Сток показала йому вільну кімнату.
Унизу, все було дуже неспокійно. Містер Сток був розлючений тим, як місіс Сток всунула Шона у господарство. Місіс Сток не могла вибачити містеру Стоку за пред'явлення Сташ. Вона була також було сильно роздратована Ендрю.
— Я думаю, — сказала вона своїй сестрі, — що з усім, що я маю робити, він не повинен був приймати ще цього хлопця. Я не маю ні найменшого уявлення, як довго він буде тут залишатися. У своєму власному світі, цей чоловік!
Як завжди, коли була роздратована, вона зробила сир із кольоровою капустою.
— Я з'їм це, — сказав Ейдан, коли Ендрю збирався викинути сир.
Ендрю завмер, з тацею над смітником.
— А не піццу? – запитав він, із деяким подивом.
— Її я теж можу з'їсти, — сказав Ейдан.
На Ендрю, коли він клав образливу кольорову капусту назад у духовку, раптово насунувся, майже непереборний, спогад про те, як багато йому потрібно було їжі, у віці Ейдана. Це спричинило наплив інших нечітких спогадів, про речі, які старий Джоселін казав та робив, та як багато навчився він від старого. Але Ендрю був не в змозі означити їх. "Шкода", подумав він. Ендрю був цілком певен, що багато з цих речей були важливими, для обох: для нього та для Ейдана.
Після вечері, Ендрю повів Ейдана до вітальні та почав задавати питання. Він почав, тактовно, з нешкідливих розпитувань про школу та друзів. Ейдан, після того, як оглянув кімнату та виявив, із жалем, що Ендрю не має телебачення, був цілком готовий відповідати. Він мав достатньо друзів, повідав він Ендрю, та цілком полюбляв школу, але він повинен був із цим всім розстатися, коли соціальні працівники швиденько помістили його до Аркрайтів, які жили десь у передмісті Лондона.
— Але все рівно, це було майже в кінці семестру, — сказав Ейдан, втішаючи. Він подумав, що, можливо, Ендрю турбується про його освіту, будучи професором.
Ендрю, таємно, занотував адресу Аркрайтів. Вони, певно, хвилюються. Потім він підійшов до питань про бабусю Ейдана. Ейдан навіть охочіше відповідав на них. Він говорив про неї із радістю. У Ендрю не зайняло багато часу, щоб намалювати образ чудової ексцентричної, люблячої, літньої леді, яка дійсно виховувала Ейдана дуже добре. Також було зрозуміло, що Ейдан дуже сильно любив її. Ендрю почав думати, що Адела Каін була такою ж чудовою, як він і уявляв, у дні, коли збирав її записи.
Зараз прийшов час для тяжкої частини. Ендрю оглянув довгу, мирну кімнату, де французькі вікна були відчинені на вечірній захід Сонця. Усередину, із заходом Сонця, лився прекрасний, солодкий запах, мабуть, від кількох квітів, для посадки яких містер Сток все-таки знайшов час. Чи це? Ейдан зняв окуляри та насторожено подивився у відчинені вікна, так, ніби там могла бути загроза, і полегшено зітхнув, оскільки запах був безпечний. Зараз Ендрю згадав, що тут завжди був один і той самий солодкий запах, всякий раз, коли вікна були відчинені.
Він був роздратований. Здається, його пам'ять була аж настільки поганою, що він потребував, щоб Ейдан нагадував йому речі, які він повинен був знати. Він вирішив полікувати себе маленькою випивкою. Її було так мало, і у такому маленькому гранчику, що Ейдан витріщився. Звичайно, хіба може такий маленький ковток зробити бодай якийсь ефект? Але потім, подумав він, ви приймаєте ліки по ложці, а деякі з них доволі сильні.
— Тепер, — сказав Ендрю, знову влаштовуючись у зручному кріслі, — я думаю, я повинен спитати тебе про цих таємничих переслідувачів, про яких ти казав.
— Ви мені не вірите? – сумно запитав Ейдан. "Так само, як соціальні працівники та поліція", подумав він. Вони не повірили жодному слову.
— Звичайно, я вірю тобі, — запевнив його Ендрю. Він знав, що не витягне і слова з Ейдана, якщо не скаже це. – Не забувай, що мій дідусь був могутнім чарівником. Ми з ним, разом, бачили багато дивних речей. – Так, вони бачили, зрозумів Ендрю, але навіть заради свого життя він не міг згадати, що саме. – Коли вперше ти побачив цих істот?
— У ніч, коли Бабця померла, — сказав Ейдан. – Перша група прийшла та стала у нашому задньому дворі. Вони, так би мовити, високі та по-королівські величні. І вони називали моє ім'я. Принаймні, я думав, що вони кличуть мене, але насправді, вони кликали "Адам"…
— Вони його неправильно запам'ятали? — сказав Ендрю.
— Я не знаю. Багато хто його неправильно сприймає, — сказав Ейдан. – Соціальні працівники також думали, що мене звати Адамом. І я зайшов у спальню до Бабці, щоб повідомити її про Ловців і…, — він був змушений зупинитися та ковтнути. – Саме так я і дізнався, що вона була мертва.
— Що ти зробив? – запитав Ендрю.
— Набрав 999 [16], — сказав Ейдан безутішно. – Це все, про що я подумав. Ловці зникнули, коли прибула швидка допомога.