Зате з лопатою.
Він довго дивився на небо. Тоді витягнув з торби плящину й випив вина. Згадав ніч у пустелі, коли вони з Алхіміком так само дивилися на зорі й смакували вино. Думав про дороги, які довелося перейти, та про дивний спосіб, обраний Богом, щоб показати скарб. Якби він не повірив у свої сни, не зустрів би циганки, короля, злодія... "Ну, всього й не перелічиш. Але на дорозі були знаки, й я не міг помилитися", — подумав він.
Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.
"Старий чаклуне", — подумав юнак. "Ти ж усе знав. Навіть залишив мені трохи золота, щоб я добрався сюди. Монах аж засміявся, коли я вернувся в лахмітті. Чи ж не міг мене від цього вберегти?"
"Ні", — відповів йому вітер. "Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?"
Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.
Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. Він скористався ними лиш тоді, коли опинився зранку на базарі. На його шляху було достатньо знаків.
Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.
"Життя справді щедре з тими, хто живе Леґендою", — подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб від дати десяту частку скарбу циганці. "Ну й меткі ті цигани", — подумав він. Мабуть, тому, що постійно в мандрах.
Знову повіяв вітер. Це був левант — вітер, який долітає з Африки. Не приніс ані запаху пустелі, ані загрози маврської навали. Приніс, натомість, аромат знайомих парфумів і дотик цілунку — цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах.
Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше.
Я повертаюсь, Фатімо, — вимовив він.