Алхімік

Пауло Коельйо

Сторінка 17 з 18

— Ви мене навчили Мови Світу.

— Я тільки пригадав тобі те, що ти знав.

Алхімік погрюкав у монастирські ворота. Вийшов монах, весь у чорному. Вони щось переговорили на коптській мові, й Алхімік дав знак юнакові зайти.

— Я попросив дозволу скористатися кухнею, — всміхнувся він.

Вони попрямували до монастирської кухні. Алхімік розпалив вогонь, чернець приніс трохи свинцю, й Алхімік поклав його в металевий казан. Коли свинець розтопився, Алхімік витягнув з торби дивне яйце з жовтого скла. Зішкріб з нього скалочку завтовшки з волосинку, загорнув її у віск і кинув у казан з розплавленим свинцем.

Суміш набрала багряного кольору крові. Алхімік зняв казан з вогню й відставив набік охолонути. Весь цей час він розмовляв з ченцем про війну.

— Це буде довга війна, — сказав він.

Чернець був роздратований. Каравани, які стояли в Гізі, не могли дочекатись, коли вона скінчиться. — На все воля Божа, — прорік чернець.

— Саме так, — відповів Алхімік.

Коли казан охолов, монах з юнаком зачаровано втупилися в нього. Свинець затверднув по формі казана, але то вже не був свинець. То було золото.

— Чи я колись цього навчуся? — запитав юнак.

— Це моя Леґенда, не твоя, — відповів Алхімік. — Але я хотів показати тобі, що це можливе.

Вони вернулись до воріт монастиря. Там Алхімік розділив золотий диск на чотири частини.

— Це тобі, — сказав він, простягаючи одну частину монахові. — За твою щедрість до подорожніх.

— Винагорода перевершує щедрість, — здивувався монах.

— Не говори такого. Життя може підслухати, й наступного разу отримаєш менше.

Алхімік обернувся до хлопця.

— Це тобі. Повертаю те, що ти віддав вождю.

Юнак хотів був сказати, що віддав вождю значно менше. Але він чув, що було сказано ченцеві, тож промовчав.

— А це мені, — промовив Алхімік. — Мені вертатися в пустелю, а там війна.

Четверту частину він також вручив монахові.

— Це для юнака. На всяк випадок.

— Але ж я йду по скарб! — вигукнув юнак. — Він зовсім близько!

— Я певний, що ти його знайдеш, — погодився Алхімік.

— Тоді навіщо це?

— Бо ти вже двічі втрачав свої гроші. Спочатку вони дісталися злодієві, тоді — вождеві. Я старий, забобонний араб, і вірю у наші прислів'я. Одне з них каже: "Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє".

Вони осідлали коней.

— Хочу розповісти тобі історію про сни, — сказав Алхімік.

Юнак під'їхав ближче.

"У стародавньому Римі, в епоху імператора Тіберія, жив собі добрий чоловік, який мав двох синів. Один був військовим і служив у найвіддаленіших закутках імперії. Другий син був поетом, і зачаровував віршами весь Рим.

Якось уночі батькові приснився сон. Йому явився янгол і сказав, що цілий світ століттями вивчатиме й повторюватиме слова одного з його синів. Старий прокинувся зі сльозами вдячності на очах, бо життя щедро відкрило йому те, чим пишався би кожний батько.

Невдовзі по цьому старий загинув, рятуючи дитину, яку ледь не переїхала колісниця. Життя своє він прожив чесно й праведно, тому відразу потрапив на небеса, де зустрів янгола, який приходив до нього у сні.

— Ти був добрим чоловіком, — сказав йому янгол. — Прожив своє життя з любов'ю й помер достойно. Тепер я можу виконати будь-яке твоє бажання.

— Життя й для мене було добрим, — сказав старий. — Коли ти з'явився мені уві сні, я відчув, що всі мої старання винагороджені. Бо вірші мого сина залишаться в пам'яті людей на довгі віки. Нічого не хочу для себе. Але, як кожен батько, хотів би потішитися славою того, кого ростив і виховував. Хотів би почути слова мого сина в далекому майбутньому.

Янгол доторкнувся старому до плеча, й вони перенеслися в майбутнє. Опинилися у ґрандіозному храмі, оточені тисячами людей, що говорили незнайомою мовою.

Чоловік ридав від щастя.

— Я знав, що поезії мого сина будуть безсмертними, — мовив він крізь сльози. — Але який з його віршів декламують ці люди?

Янгол наблизився й лагідно підвів старого до найближчої лави, на яку вони й присіли.

— Вірші твого сина-поета були дуже славні у Римі, — сказав янгол. — Всі їх любили й цитували. Проте, коли завершилось правління Тіберія, поезії його були забуті. Слова, які чуєш тепер, належать твоєму синові-військовому.

Старий приголомшено глянув на янгола.

— Твій син служив у далекому краї, де став центуріоном. Був добрим і справедливим чоловіком. Одного разу смертельно захворів його слуга. Твій син почув про цілителя, який лікував недуги, й вирушив на його розшуки. Дорогою він довідався, що чоловік, якого шукає — Син Божий. Він стрічав зцілених ним людей, осягнув його вчення й навернувся до нової віри, хоча й був римським центуріоном. Нарешті одного ранку він стрів і самого Учителя.

— Він розповів йому про хворобу слуги, й Учитель погодився зайти в його дім. Але центуріон був глибоко віруючою людиною, тому, побачивши Його очі, він збагнув, що справді стоїть перед Сином Божим.

— І ось що сказав твій син, — мовив старому янгол. — Тієї миті він сказав слова, що їх не забудуть повік: "Господи, я недостойний, щоб ти увійшов під мою покрівлю. Скажи лише слово, і слуга мій видужає".

Алхімік поквапив свого коня.

— Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це.

Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.

— На все добре, — сказав Алхімік.

— На все добре, — відгукнувся юнак.

Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.

"Де серце, там і скарб", — казав йому Алхімік.

Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Леґенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.

Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: "Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб".

Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з'явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. Місячне сяйво творило в дюнах гру тіней, і пустеля стала хвилястим морем; це нагадало юнакові той день, коли, відпустивши віжки коня, він подав Алхімікові знак, якого той чекав. Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.

Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.

Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Леґенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Леґендою.

З висоти Пірамід на юнака дивилися віки. Якщо він схоче, може тепер вернутися в оазу, до Фатіми, й вести там життя простого чабана. Адже й Алхімік живе в пустелі, хоча й розуміє Мову Світу і знає, як робити золото зі свинцю. Не мусить нікому показувати своє мистецтво і своє знання. Дорогою до Леґенди він пізнав усе необхідне й пережив усе, про що лиш міг мріяти.

Але скарб тут, поруч, і жодна праця не є завершеною, доки не досягнуто мети. Тут, на цій дюні, він ридав. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.

Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір'ї, навіть якби складав каміння ціле життя.

Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Копав і копав, змагаючися з вітром, який вперто заносив піском вириту яму. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози.

Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.

— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.

Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.

— Ми біженці, і нам потрібні гроші, — мовила інша постать. — Що ти тут ховаєш?

— Нічого не ховаю, — відповів юнак.

Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.

— Тут золото, — сказав він.

Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.

— Мабуть, він заховав тут решту золота!

Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті.

"Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті", — казав Алхімік. Врешті юнак заволав:

— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.

Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:

— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.

Юнак непритомно впав на пісок.

— Ходімо, — звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:

— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.

І він пішов геть.

Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя.

Бо він знайшов свій скарб.

ЕПІЛОГ

Юнака звали Сантьяґо. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.

Тепер він тут без отари.

12 13 14 15 16 17 18

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(