Для них це була кумедна відповідь, отож подорожніх відпустили, разом з усіма їх манатками.
— Чи ви збожеволіли? — вигукнув юнак, коли воїни віддалилися. — Навіщо ви їм сказали?
— Щоб продемонструвати тобі простий житейський урок, — відповів Алхімік. — Коли володієш величезними скарбами, ніхто тобі не вірить. І знаєш, чому? Бо люди вже не вірять у скарби.
Вони продовжили свій шлях через пустелю. З кожним днем юнакове серце ставало все тихішим. Воно вже не дбало про минуле й майбутнє; задовільнялося тим, що споглядало пустелю й разом із юнаком пило з джерела Світової Душі. Юнак і серце стали друзями, які не зрадять.
Серце тепер озивалося, щоб підбадьорити його й додати сил, бо мовчазна пустеля була надто одноманітною. Серце сказало, що найкращими якостями юнака є відвага, з якою він відмовився від овець, щоб жити своєю Леґендою, й завзяття, з яким він працював у крамничці з кришталем.
Також сказало серце про те, чого юнак раніше не помічав — про небезпеки, які йому загрожували, а він їх не відчув. Серце зізналося, що одного разу заховало рушницю, яку він поцупив у батька, — бо він міг себе ненароком поранити. І ще нагадало йому про той день, коли він занедужав серед поля, його знудило й він міцно заснув. Попереду на нього чигали двоє грабіжників, які намірилися вкрасти в нього вівці, а його самого замордувати. Але юнак не з'явився й вони пішли собі геть, гадаючи, що він змінив маршрут.
— Чи всім людям допомагають серця? — запитав юнак Алхіміка.
— Лише тим, хто живе Леґендою. А ще дітям, старим і пиякам.
— Це означає, що я омину всі небезпеки?
— Це означає тільки, що серце робить усе, що може, — відповів Алхімік.
Одного вечора вони минали табір якогось племені. На кожному розі там стояли, зі зброєю напоготові, араби у розкішних білих халатах. Чоловіки курили кальяни й розмовляли про війну. Ніхто не звернув жодної уваги на двох подорожніх.
— Тут цілком безпечно, — ствердив юнак, коли вони проминули табір.
Алхімік сердито відізвався:
— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.
"Весь світ — одне ціле", — подумав юнак.
І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.
— Далі їхати не можна, — сказав один із них. — Тут район військових дій.
— Я не іду далеко, — відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.
Юнак був здивований.
— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.
— Очі виявляють силу душі, — відповів Алхімік.
Це правда, подумав юнак. У таборі серед юрби він помітив одного воїна, котрий пильно на них дивився. Той стояв так далеко, що не було навіть видно обличчя. Але юнак був певен, що воїн дивився саме на них.
Коли вони нарешті подолали гірське пасмо, що тяглося вздовж усього небокраю, Алхімік повідомив, що до Пірамід залишилося два дні.
— Наші шляхи невдовзі розійдуться, — сказав юнак. — Навчіть мене Алхімії.
— Ти вже все знаєш. Як проникати у Світову Душу й як віднаходити скарб.
— Ні, я не це маю на увазі. Я говорю про перетворення свинцю в золото.
Алхімік не став порушувати тишу пустелі й відповів юнакові лише тоді, коли вони зупинилися поїсти.
— Все у Всесвіті проходить еволюцію, — сказав він. — А золото, вважають маги, — це метал, який еволюціонував найбільше. Не запитуй, чому; я цього не знаю. Знаю лише, що Традиція завжди непомильна. Але люди не збагнули слів магів. І золото, замість того, щоб бути символом еволюції, стало причиною конфліктів і воєн.
— Все на світі говорить різними мовами, — втрутився юнак. — Був час, коли для мене стогін верблюда був просто стогоном. Пізніше він перетворився у сигнал небезпеки. І врешті-решт знову став звичайним скиглінням.
Юнак замовк. Адже Алхіміку і так усе відомо.
— Я знав справжніх алхіміків, — продовжив старий. — Вони зачинялися в лабораторіях і намагалися еволюціонувати, як золото. Вони знайшли Філософський Камінь, бо зрозуміли: коли щось проходить свою еволюцію, все навкруги також еволюціонує.
— Інші натрапили на Камінь випадково. Мали талант, і мали найвразливіші душі. Але їх не враховуємо. Це рідкісні люди.
— Були й такі, що шукали тільки золото. Вони так і не розгадали секрету. Вони забули, що свинець, мідь і залізо також мають свої Леґенди. А хто втручається в Леґенди інших, ніколи не розкриє власної.
Слова Алхіміка лунали, мов прокляття. Він підніс із піску мушлю.
— Колись тут було море, — мовив він.
— Я це помітив, — відповів хлопець.
Алхімік звелів йому прикласти мушлю до вуха. В дитинстві він це часто робив, щоб почути шум моря.
— Море живе в цій мушлі, бо це його Леґенда. Воно не стихне, доки пустеля не вкриється знову водою.
Вони сіли на коней і вирушили в бік Єгипетських Пірамід.
Сонце сідало, коли в юнаковому серці пролунав тривожний сигнал. Вони були серед гігантських дюн; юнак глянув на Алхіміка, але той, здається, нічого не відчув. Через кілька хвилин юнак побачив попереду силуети двох вершників. Він і крикнути не встиг, як на місці двох вершників виникло десятеро, а тоді ціла сотня. І ось вони вже скрізь у дюнах.
Ці воїни були вбрані в синє, а на тюрбанах мали чорні стрічки. Сині запони закривали їм обличчя, залишаючи тільки очі.
Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили очі про смерть.
Мандрівників відпровадили до військового табору. Солдат заштовхав їх до шатра, де велася нарада верховного вождя зі штабом.
— Це шпигуни, — сказав один із присутніх.
— Ми просто мандрівники, — заперечив Алхімік.
— Три дні тому вас бачили у ворожому таборі. Ви там розмовляли з воїном.
— Я чоловік, який блукає пустелею і читає зірки, — пояснив Алхімік. — Я не знаю нічого про племена чи про рух військ. Я тільки показую дорогу своєму приятелеві.
— А хто твій приятель? — запитав верховний вождь.
— Він алхімік, — відповів Алхімік. — Розуміє природні сили. Він може продемонструвати вам свої виняткові здібності.
Юнак слухав мовчки. І злякано.
— Що робить чужинець на нашій землі? — запитав інший чоловік.
— Він приніс гроші для вашого племені, — відповів Алхімік, перш ніж юнак здолав сказати хоч слово. Вихопивши в юнака торбу, Алхімік передав вождеві золоті монети.
Араб їх мовчки прийняв. За ці гроші можна було купити повно зброї.
— Хто такий алхімік? — запитав він нарешті.
— Той, хто розуміє природу й світ. Якби він захотів, зруйнував би цей табір силою вітру.
Чоловіки розреготалися. Вони звикли до жорстоких битв і знали, що вітер не може завдати фатального удару. Проте їхні серця закалатали швидше. Вони були чоловіками пустелі й остерігалися чаклунів.
— Хотілось би це побачити, — сказав верховний вождь.
— Йому потрібно три дні, — відповів Алхімік. — Він сам обернеться вітром, щоб показати свою могутність. А не покаже, то ми смиренно віддамо наші життя для вшанування вашого племені.
— Не можете віддати те, що й так мені належить, — заявив пихато вождь.
Але подарував мандрівникам три дні.
Юнака трясло від страху. Алхімік допоміг йому вибратися з шатра.
— Не показуй їм, що злякався, — прошепотів Алхімік. — Вони відважні воїни і зневажають боягузів.
Але хлопцеві відібрало мову. Він заговорив лиш тоді, коли вони дійшли майже до центру табору. Їх не треба було навіть брати під варту — араби просто відібрали в них коней. Отже, світ ще раз виявив свою багатомовність: ще недавно пустеля була вільною й безмежною, а тепер перетворилась у непроникну стіну.
— Ви їм віддали все моє багатство! — вигукнув юнак. — Все, що я назбирав протягом життя!
— Ну й на що воно тобі здалося, якщо маєш померти? — відповів Алхімік. — Зате твої гроші врятували тебе на три дні. А гроші не часто рятують від смерті.
Та юнак був надто наляканий, щоб прислухатися до мудрих слів. Він не знав, як обернутися вітром. Він не був алхіміком!
Алхімік попросив солдата принести трохи чаю, й пролив юнакові на зап'ястки. По тілу його прокотилася хвиля спокою, й Алхімік пробурмотів якісь загадкові слова.
— Не піддавайся страхові, — на диво лагідно сказав він. — Інакше не зможеш почути своє серце.
— Але ж я не знаю, як стати вітром.
— Коли живеш своєю Леґендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.
— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.
— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.
— А коли не зумію?
— Тоді помреш на дорозі Леґенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Леґенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя.
Минув перший день. Неподалік тривав великий бій, і до табору приносили поранених. "Смерть нічого не змінює", — думав юнак Живі заступали мертвих, і все продовжувалось.
— Міг би померти пізніше, — звертався солдат до вбитого побратима, — коли оголосять мир. Та все одно помер би...
Надвечір юнак пішов на розшуки Алхіміка. Той був у пустелі, разом із соколом.
— Не знаю, як стати вітром, — знову повторив юнак.
— Пам'ятай, що я тобі казав: світ — це лише видимий лик Бога. Алхімія має наповнити цей світ духом.
— Що ви робите?
— Годую сокола.
— Якщо мені не вдасться стати вітром, ми помремо, — сказав юнак. — Навіщо ж його годувати?
— Це ти можеш померти, — відповів Алхімік. — Я знаю, як стати вітром.
На другий день юнак зіп'явся на кручу неподалік від табору. Вартові не перешкоджали йому, — вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.
Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.
Вони говорили однією мовою.
На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:
— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.
— Ходімо! — відповів Алхімік.
Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.
— Це забере трохи часу, — сказав їм.
— Ми не поспішаємо, — відповів вождь. — Ми — чоловіки пустелі.
Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку.