Англієць подолав такий довгий шлях, аби почути те, що й так уже знав. Юнак пригадав, як колись віддав шість овець королю, почувши дуже подібну пораду.
— Ну, то спробуй, — сказав він Англійцеві.
— Я так і зроблю. Відразу ж.
Коли Англієць пішов, з'явилась Фатіма й наповнила глечик водою.
— Я прийшов сказати одну річ, — розпочав юнак. — Будь моєю дружиною. Я люблю тебе.
Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.
— Я чекатиму тебе тут щодня. Я перейшов пустелю в пошуках скарбу, який є десь біля Пірамід. Війна була для мене прокляттям. А тепер вона стала благословенням, бо звела мене з тобою.
— Війна колись закінчиться, — відповіла дівчина.
Юнак обвів поглядом фінікові пальми. Він був вівчарем і може стати ним знову. Фатіма дорожча за скарб.
— Воїни шукають скарби, — сказала дівчина, немов прочитавши його думки. — А жінки пустелі ними пишаються.
Ще раз наповнила глечик і відійшла.
Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями, і кожен день — окрім тих хвилин, коли він був з нею, — здавався йому нескінченним.
Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду.
— Невідомо, коли скінчиться війна, тому ми не можем продовжити подорож, — сказав він. — Бої, буває, тягнуться довго, навіть роками. Обидві сторони дуже сильні, й воїни захищають свою честь. Це не битва добра супроти зла. Це — війна армій, які змагаються за рівновагу сил, а коли починається такий бій, він триває довше ніж звичайно, бо Аллах підтримує обидві сторони.
Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду.
— Вже другого дня після нашої зустрічі, — сказала Фатіма, — ти признався, що кохаєш мене. Пізніше ти розповів мені про Всесвітню Мову і Світову Душу. Тепер я стала твоєю частинкою.
Юнак прислухався до її голосу, що був наче шелестіння вітру в пальмах.
— Я давно тебе чекала тут, біля джерела. Я не дбала про минуле, про Традицію й про те, як мала би поводитись жінка пустелі. З дитинства я мріяла отримати від пустелі дарунок. Нарешті я отримала цей дар, тобто тебе.
Юнак хотів взяти її за руку. Але в руках Фатіма тримала глечик.
— Ти розповів про свої мрії, про короля і скарб. Ти розповів про знаки. Тепер я не боюся нічого, бо ці знаки звели нас із тобою. Я тепер частинка твоєї мрії, твоєї, як ти кажеш, Особистої Леґенди. Тому я хочу, щоб ти досягнув свого. Якщо треба зачекати до кінця війни, то зачекай. Але, якщо мусиш піти раніше, йди за своєю Леґендою. Вітер міняє обриси дюн, але пустеля залишається, якою була. Так буде й з нашим коханням.
— Мактуб, — сказала вона. — Якщо я частинка твоєї Леґенди, колись ти повернешся.
Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Він згадав пастухів, які вже мали дружин. Всім їм було нелегко розлучатися, коли надовго вирушали в поля. Любов вимагала, щоб вони залишалися з коханими.
Наступного дня він сказав усе це Фатімі.
— Пустеля забирає наших чоловіків і деколи не повертає, — відповіла вона. — Ми звикли до цього. Ті, хто не вернувся, живуть у хмарах, у звірях, у воді. Вони стають частинками усього — стають Світовою Душею. Дехто повертається. Тоді радіють усі жінки, бо вірять, що колись повернуться й їхні чоловіки. Дивлячись на цих жінок, я заздрила їхньому щастю. Тепер і я чекатиму. Я — жінка пустелі й пишаюся цим. Я хочу, щоб мій чоловік був вільним, як вітер. А якщо треба буде, я знайду його в хмарах, у звірях, у воді.
Юнак пішов шукати Англійця. Хотів розповісти йому про Фатіму. Він здивувався, коли побачив, що той побудував біля шатра маленьку піч. Це була дивна піч, зверху на ній стояла прозора колба. Англієць розпалював піч дровами й дивився на пустелю. Його очі були жвавіші ніж тоді, коли він читав свої книжки.
— Це перший етап моєї праці, — сказав він. — Я мушу відділити зайву сірку. І не повинен боятися невдачі. Страх перед невдачею — ось що заважало мені осягнути Архитвір. Тепер я починаю те, що міг би розпочати десять років тому. Добре, принаймні, що не двадцять.
Він далі розігрівав піч, вдивляючись у пустелю. Юнак сидів коло нього, поки пустеля не порожевіла у призахідньому сонці. Йому раптом забаглося піти туди, щоб довідатись, чи тиша пустелі не містить у собі відповідей на його питання.
Якийсь час він брів навмання, стараючись не згубити з виду пальми оази. Прислухався до вітру й намацував каміння під ногами. Час від часу він знаходив мушлю, бо колись давно ця пустеля була морем. Сів на камінь і відчув, як його заворожує обрій. Не міг відділити почуття любові від бажання володіти Фатімою, але вона була жінкою пустелі, тож тільки пустеля могла йому допомогти.
Коли він так сидів, заглибившись у думки, відчув над головою якийсь порух. Глянувши вгору, побачив високо в небі двійко яструбів.
Він дивився, як яструби вимальовують різні фігури в повітрі. Політ був цілком довільним, але юнак вловлював у ньому певний сенс. Не міг, однак, цього сенсу збагнути. Слідкував за рухом птахів, намагаючись його розгадати. Може, пустеля таки зуміє пояснити йому, яка вона — любов без володіння?
Його почало хилити до сну. В глибині душі він волів бути при повній свідомості, а водночас хотілося спати. "Занурююсь у Мову Світу усе на землі набуває сенсу... навіть політ яструбів", — мовив він до себе. Він відчував вдячність за свою любов до жінки. "Коли кохаєш, усе набуває великого сенсу", — подумав він.
Зненацька один з яструбів стрімголов кинувся вниз, напавши на другого. В цю мить перед юнаком промайнув раптовий образ: на оазу, звівши мечі, насувається військо. Видіння тут же зникло, але воно його потрясло. Він чув розповіді про міражі й деякі навіть сам бачив: це були бажання, матеріалізовані над пісками пустелі. Але ж він ніколи не бажав, щоб до оази вторглася армія.
Хотів про це забути й повернутись до роздумів. Знову спробував зосередитись на рожевих контурах пустелі й на камінні. Та щось йому заважало.
— Не забувай про знаки, — казав старий король. Юнак подумав про Фатіму. Знову пригадав своє видіння й відчув, що це відбудеться насправді.
Зробив зусилля, щоб вийти зі свого трансу. Підвівся й попрямував назад до пальм. І знов усвідомив, як багато є різних мов: цього разу в пустелі було спокійно, а небезпека чатувала в оазі.
Погонич верблюдів сидів під пальмою, спостерігаючи за заходом сонця. Він побачив юнака, який з'явився з-поза дюн.
— Насувається військо, — повідомив хлопчина. — Я мав видіння.
— Пустеля наповнює людські серця видіннями, — відповів погонич.
Але юнак розповів йому про яструбів — як, стежачи за їхнім польотом, він раптом занурився у Світову Душу.
Погонич зрозумів юнака. Він знав: все, що є на землі, приховує в собі історію цілого світу. Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів — на що б не глянути, завжди можна вловити зв'язок із тим, що має статися. Фактично, не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу.
У пустелі було багато чоловіків, які заробляли на життя тим, що вміли проникати в глибини Світової Душі. Їх називали провидцями, й вони наводили острах на жінок і старих. Воїни рідко коли з ними радились, бо годі починати бій, знаючи, що тобі приречена смерть. Воїнам подобався смак битви і смак невідомості; майбутнє написане Аллахом, а все, що Він написав — людям на благо.
Тому Воїни жили лише теперішнім, бо воно повне несподіванок, і треба встигати відповісти на безліч питань: Де меч ворога? Де його кінь? Якого удару завдати, щоб лишитися живим?
Погонич верблюдів Воїном не був, тому він радився з провидцями. Слова багатьох справджувались, хоч дехто й помилявся. Якось один із них, найстарший і найгрізніший, запитав, чому погонич так цікавиться майбутнім.
— Ну... щоб робити різні речі, — відповів той. — Щоб змінювати те, що не подобається.
— Тоді воно не стане твоїм майбутнім, — сказав провидець.
— Ну, може, я хочу знати майбутнє, щоб бути до нього готовим.
— Якщо має статися щось добре, це буде приємною несподіванкою, — вів своє провидець. — Якщо ж погане, страждатимеш передчасно.
— Я хочу знати майбутнє, бо я — людина, — сказав нарешті погонич. — А люди будують життя з думкою про майбутнє.
Провидець промовчав. Він славився тим, що гадав на галузках; кинувши їх на землю, тлумачив усе залежно від того, як вони впали. Того дня він цього не зробив. Загорнув галузки у шматок тканини й запхав їх до кишені.
— Я живу, провіщаючи людям майбутнє, — сказав він. — Я знаю мову галузок і знаю, як з їх допомогою проникати туди, де все написано. Там я можу читати минуле, відшукувати забуті речі й розуміти знаки сучасного. Коли до мене звертаються люди, я не розкриваю їм майбутнього, я тільки вгадую його. Майбутнє належить Богові, й лише він відкриває його за надзвичайних обставин. Як я вгадую майбутнє? Завдяки знакам сучасного. Секрет тут, у теперішньому часі. Придивляючись до сучасного, можна його поліпшити. А коли поліпшиш сучасність, то й прийдешнє зміниться на краще. Забудь про майбутнє й живи щодня згідно з Писанням, тому що Бог дбає про своїх дітей. Кожен день несе у собі Вічність.
Погонич верблюдів запитав, за яких надзвичайних обставин Бог дозволяє побачити майбутнє.
— Коли Він сам його показує. А Бог відкриває майбутнє лише тоді, коли воно написане так, щоб його змінити.
"Бог показав юнакові майбутнє", — подумав погонич. Чому саме його обрав він своїм знаряддям?
— Піди до вождів племені, — сказав погонич верблюдів. — Розкажи їм про військо, що наближається.
— Вони ж мене засміють.
— Це чоловіки пустелі, вони звикли до знаків.
— Тоді вони вже й самі все знають.
— Це якраз не їхня справа. Вони вірять, що коли Аллах захоче, щоб вони щось знали, хтось їм про це скаже. Так було завжди. Нині цим вісником станеш ти.
Юнак подумав про Фатіму. І вирішив, що піде до вождів.
— Я бачив у пустелі знаки, — сказав юнак вартовому, котрий стояв біля входу до величезного білого шатра в центрі оази. — Мушу зустрітися з вождями.
Вартовий нічого не відповів. Зник на якийсь час у шатрі й повернувся разом із молодим арабом в золотисто-білому одязі. Юнак розповів йому про побачене.