будь ласкав,— попрохала вона, і я тихо сказав:
— Даруй, більше не буду.
Я знов глянув на неї і злякався: Ула, що сиділа проти мене, на очах одмінювалася — від моїх слів, від мого погляду, від того, що маленька стрілка без упину свердлувала під аркушиком меню: це вже була не та Ула, до якої мовились мої слова. Я гадав, вона багато говоритиме, і те, що скаже, буде на позір правдиве, а вийшло, що багато говорив я сам, і що на позір правда була на моєму боці.
Ула звела на мене очі, і я зрозумів, що опісля, коли вона, минувши темне подвір'я майстерні, перейшовши облямовану кущами бузини доріжку з жорстви, прийде додому, в хату свого батька, з нею буде те, чого я ніколи не сподівався: вона заплаче, а такої Ули, що плаче, я не знав.
Я гадав, вона тріумфуватиме, і ось тріумфував я сам — і я відчув у роті кислий смак тріумфу.
Вона не приторкнулась до кави, усе гралась ложечкою, і голос її злякав мене, коли вона озвалась:
— Я б залюбки дала тобі який завгодно чек, аби лиш ти списав свої прокльони з нашого рахунку. Чи ж не втіха знати, що ти всі ці роки жив отакими думка-
9"
259
ми, громадив прокльони і не сказав мені жадного слова.
— Я не думав про це безперестану,— сказав я,— все було інакше; воно навернулось мені на думку допіру сьогодні, оце тут; ти сиплеш червоної фарби в джерело, аби довідатись, куди сягає вода з нього, і, може, аж по кількох роках зненацька вздриш червону воду там, де ніколи не сподівався. І тільки тепер, побачивши червоні струмочки, розумієш, де ділась та фарба.
— Може, й твоя правда,— мовила вона,— я й сама лише сьогодні зрозуміла, що мені байдуже до грошей; я простісінько дала б тобі ще один чек, ба навіть геть із чековою книжкою — бери собі скільки захочеш грошей, мені її трішечки не було б шкода,— а досі я завше думала, що шкодувала б за ними. Може, й твоя правда — тільки тепер уже запізно.
— Так,— мовив я,— тепер запізно, кінь, на якого ти замалим не поставив був тисячу марок, прийшов перший, ти ще тримаєш у руці біленький папірець, заповнений на коня-переможця, ти здобув би тим папірчиком цілий маєток, якби був поставив на того коня, але ти не поставив — і папірець стратив усяку ціну, немає сенсу тримати його на спомин.
— Зосталася, щоправда, ще тисяча марок,— мовила вона,— та ти, мабуть, і їх би викинув у канаву вкупі з папірцем.
— Так,— сказав я,— мабуть, так би й зробив.
Я вилляв молоко в холодний чан, видавив туди цитрину, дивлячись, як згортається молоко й осідає на дно жовтаво-сірими пацьорками. Я простяг Улі сигарету, але вона похитала головою, та й самому мені зовсім не хотілося курити, і я сховав сигарету.
Я трохи одтулив годинника, побачив, що за десять буде сьома і хутенько накрив знову, але вона все бачила й сказала:
— Іди, я зостануся тут.
— Підвезти тебе додому? — спитав я.
— Ні,— одказала вона,— іди, я ще побуду. Та я все не рушався, і вона промовила:
— Дай мені руку.
І я дав їй руку. Вона на мить затримала її в своїй, не дивлячись на неї, і враз пустила, перше ніж я встиг зміркувати, що вона її пускає,— і рука вдарилася об край столу.
— Пробач,— сказала вона,— я не хотіла... ні... Рука мені дуже боліла, однак я повірив їй, що вона
не хотіла.
— Я часто дивилася на твої руки, коли ти, бувало, тримав інструменти чи брався до приладів; я пильнувала, як ти розбирав машини, що їх уперше бачив, вивчав їхню дію й знову збирав. Знати було, що ти просто наче вродився до свого фаху, що ти його любиш, і краще було дати тобі змогу заробляти самому свій хліб, ніж тобі його дарувати.
— Я не люблю свого фаху,— сказав я,— я його ненавиджу, як боксер ненавидить бокс.
— Тепер іди,— проказала вона,— йди.
І я пішов, не вимовивши більше ні слова, ні разу не оглянувшись; дійшов до прилавка, тоді повернувся і, стоячи на проході межи столиками, сплатив дівчині за каву й чай.
IV
Коли я вертався на Юденгасе, надворі споночіло і досі ще був понеділок; я їхав хутко. Але то вже була сьома, а я не подумав заздалегідь, що о сьомій переїзд по Нудельбрайте вже закрито, і я безрадно кружеляв неподалік від неї темними, незабудованими вулицями, аж нарешті опинився знов коло тієї церкви, де востаннє бачив Гедвіг.
Мені згадалось, що обидві — і Гедвіг, і Ула, сказали мені: "Йди".
Звернувши на Корбмахсргасе, я поминув знайому крамницю канцелярського приладдя, далі крамницю трунаря, і, коли побачив, що в кав'ярні не світилося, мені нараз зробилося страшно. Я мався вже звернути за ріг на Юденгасе, коли в останню хвилину вздрів на порозі кав'ярні зелений светр Гедвіг — і загальмував так зопалу, що машину занесло й швиргонуло на глиняну купу, що виросла на тім місці, де навіщось розкопали і знову засипали вулицю; лівою рукою я вдарився об клямку дверцят. Обидві руки мені боліли, коли я вийшов з машини і потемки підійшов до Гедвіг; вона стояла на тім місці, де звичайно стояли дівчата, що, бувало, зачіпали мене, коли я ввечері брався темною вулицею,— без пальта, в яскраво-зеленому светрі, лице біле-біле проти темних кіс, а ще біліший, нестерпучо білий видавався невеликий листуватий виріз шиї, уста ж були ніби намальовані чорною тушшю.
Вона не рушилася, не озвалась, не поглянула на мене, і я, не мовлячи й слова, взяв її за руку і порвав за собою до машини.
Там уже зачали купчитися люди, бо скрегіт мого гальма пролунав, як сигнал тривоги, і я швиденько відчинив дверцята, сливе запхнув Гедвіг у машину, сам прожогом кинувся на другий бік — і чимдуж помчав геть. Аж по якомусь часі, коли ми давно минули вокзал, у мене випала хвилинка глянути на неї. Вона була страшенно бліда і сиділа рівно, наче статуя.
Я під'їхав до ліхтаря й зупинився. Вулиця була темна, світляне коло ліхтаря одкидалося в парк, вихоплюючи з пітьми кружальце моріжка, всюди стояла тиша.
— Якийсь чолсігк зачепив мене,— сказала Гедвіг, і мене взяв страх, бо вона все так само сиділа, мов статуя, втупивши очі просто перед себе.— Хотів повести мене з собою чи піти зі мною, і був такий симпатичний: мав під пахвами теку, а зуби трохи жовті від куріння. Він був старий, десь років тридцяти п'яти, одначе симпатичний.
— Гедвіг,— обізвався я, але вона не подивилася на мене, аж коли я вхопив її за руку, вона повернула голову й тихо сказала:
— Одвези мене додому.— І це "ти" в неї вилилося так природно, що я весь затремтів.
— Я одвезу тебе додому,— сказав я.— О боже мій!
— Ні, постривай хвилину,— промовила Гедвіг.
І вона підвела очі й пильно подивилася на мене, так само пильно, як перед тим дивився на неї я, тільки тепер я не посмів поглянути на неї. Я вкрився потом, обидві руки мені боліли,— і цей день, цей понеділок, видався мені нестерпно довгим, аж занадто довгим як на один день, і тепер я знав, що не повинен був іти з її кімнати; я відкрив нову землю, та досі не поставив на ній свого прапора. Земля була чудова, та все ще чужа, так само чужа, як чудова.
— О господи,— тихо промовила вона,— я така щаслива, що ти симпатичніший за нього, набагато симпатичніший. А пекар виявився не такий симпатичний, як здавалось. О сьомій він мене одразу вирядив. Тобі не слід було спізнюватись. їдь тепер,—докінчила вона.
Я їхав поволі, і втонулі в пітьмі вулиці здавались мені путівцями на болоті, де машина що не мить могла схибнутися й захряснути. Я вів машину потихеньку, неначе віз вибухівку, і дослухався до голосу Гедвіг, відчував, як її рука торкалась моєї, і на душі мені було трохи чи не так, як має бути тому, хто витримав іспит на страшнім суді.
— Я замалим була не пішла з ним,— казала вона,— треба йому було якийсь час перетривати, не знаю, який, та він не перетривав. Він хотів одружитися зі мною, взяти розлуку з жінкою, у нього діти, і він дуже симпатичний, але він утік, коли забачив світло твоєї машини. Він говорив зі мною не більш як хвилину, говорив пошепки, хапаючись, як той, хто дуже поспі-шається,— він дуже поспішався, він мав лишень одну хвилину вільну, і за ту хвилину я прожила вкупі з ним ціле життя: я впала йому в обійми, і знов одірвалася від нього, я народила йому дітей, я лагодила йому шкарпетки; вечорами, коли він приходив до господи, я брала йому з рук теку, цілувала його, коли він рушав із дому; вкупі з ним тішилася, коли він повставляв собі зуби, а коли йому набавили платню, ми злагодили собі невеличке свято: у нас був пиріг, а потім ми ходили в кіно, і він купив мені капелюшка, темно-червоного, наче вишневе повидло; він робив зі мною те, що хотів ти зробити, і мені любі були його незугарні пестощі; я пильнувала переміни в його одіжі, і він узяв святне вбрання на щодень, коли йому пошилося нове, а далі й це зносилось,— і ми знову зібралися на нове вбрання для нього; у нас підросли діти й собі зачали носити капелюшки, темно-червоні, наче вишневе повидло, і я боронила їм те, що колись боронено мені: гуляти по дощі. Я їм боронила з тієї самої причини, що й мені боронено: бо на дощі хутко нищиться одіж. Я повдовіла, і та фірма, де він служив, вислови-' ла мені співчуття. Він був за рахівника на кондитерській фабриці — і якось увечері розповів мені, скільки зиску має фірма, спродуючи шоколадні цукерки "Юсу-пов": зиск був великий, і він казав мені мовчати про це, але я не змовчала і другого ж таки ранку розказала в молочній крамниці, скільки заробляє фірма на цукерках "Юсупов". Йому б ще потривати хвилю-дві, та він не потривав, він утік, утік, мов заєць, як тільки твоя машина виринула в кінці вулиці. "Я чоловік не без освіти, панно",— сказав він мені.
Я поїхав іще тихіше, бо ліва рука мені дуже боліла, а права починала пухнути; я звернув на Юденгасе так поволі, ніби їхав мостом, що ось-ось мав завалитися.
— Що ти хочеш? — спиталася Гедвіг.— Хочеш тут зупинити?
Я зирнув на неї так несміло, як, либонь, дивився той чоловік.
— До мене не можна,— сказала вона,— там на мене дожидає Гільда Каменц. Я бачила у себе в кімнаті світло, її машина стоїть перед дверима будинку.
Я поволеньки проїхав повз двері, повз брунатні двері, з яких я ще колись маю побачити знімок, тоді, як він вийде з камери-обскури,— вони зринуть переді мною стосами, великі стоси тих самих дверей, неначе стоси марок, щойно випущених від управління друку.
Проти дверей стояла машина кольору червоного вина. Я запитливо глянув на Гедвіг.
— Гільда Каменц,— сказала вона,— знайома мого батька.