Вольф завше вбачав у мені те, що в його дитячому серці визначалося словами "славиий хлопець", і йому було тяжко позбавити мене цього титулу. їдучи трамваєм до гуртожитку, я чувся дурним і нещасним: в мені ані на хвильку не озвались докори сумління за ті плитки,— на них я виміняв собі хліба й сигарет; тоді я вже почав замислюватися над цінами. Мені було байдуже, що Вольф має мене за славного хлопця, але мене зачіпало, що тепер у нього ніби є підстави більше мене за такого не вважати.
Вранці другого дня старий викликав мене до контори, вислав кудись Вероніку й довго ніяково м'яв у темних пальцях сигарету, а тоді здійняв з голови зеленого фетрового капелюха,— чого ніколи досі не робив,— і мовив:
— Я зателефонував до капелана Деріхса і тільки тепер довідався, що в тебе недавно вмерла мати. Ми більш ніколи не зніматимемо про це мови, більш ніколи, чуєш? А тепер іди.
Я вийшов і, вертаючись до майстерні, подумав: "Про віщо не зніматимемо мови? Про материну смерть?" І я зненавидів старого ще дужче, ніж досі,— причини я не знав, але був певен, що причина є.
Відтоді за ту історію ніколи більше не говорилося, ніколи, і я ніколи більше не важився красти,— не тому, що красти недобре, а зі страху, що вони ще раз простять мені через материну смерть.
— Ну, йди вже,— сказав я Вольфові,— Йди!
— Мені шкода,— правив він,— я... мені...
Очі йому були такі, неначе він ще й досі вірив у "славного хлопця", і я мовив:
— Гаразд, не думай більше про це, йди.
Тієї хвилини він скидався на чоловіків, які в сорок років тратять те, що звуть своїми ідеалами: вже дещо обважнілий, привітний, сам трішечки, як вони кажуть, "славний хлопець".
— То що ж мені сказати батькові?
— Це він тебе послав?
— Ні,— одказав Вольф,— але я знаю, що він страшенно сердитий і шукатиме тебе, щоб побалакати про замовлення для "Тритонії".
— Я ще не знаю, що буде далі.
— Таки щиро не знаєш?
— Таки щиро не знаю.
— Чи правду балакають дівчата пані Флінк, ніби ти вганяєш за одною дівчиною?
— Так,— сказав я,— то щира правда, що балакають дівчата: я вганяю за одною дівчиною.
— Господи,— промовив він,— тебе не можна лишати самого з такими грішми в кишені.
— Якраз треба,— озвався я тихо.— Іди вже і, будь ласка, не питайся мене більше, що тобі казати батькові,— докінчив я ще тихіше.
Він вийшов, і по хвилі я побачив, як він поминав вітрину, опустивши руки, неначе боксер, що вирушає на безнадійну боротьбу. Я зачекав, скільки йому треба було, щоб зайти за ріг Корбмахергасе, а тоді став у розчинених дверях кав'ярні й пересвідчився, що Вік-веберова машина поїхала дорогою на вокзал. Я повернувся до кімнатки, навстоячки допив каву, засунув третю булочку в кишеню й позирнув на годинника, тільки тепер уже на горішню половину, де безгучно й поволі посувався час; я гадав, що вже пів на шосту або й шоста, насправді ж була ще ледве четверта година.
— До побачення,— сказав я молодій жінці за прилавком і подався назад до своєї машини; з щілини між передніми сидіннями стримів краєчок папірця, на якому я рано позаписував клієнтів, що в них мені треба було побувати. Одчинивши дверцята, я висмикнув папірця, подер і кинув клаптики в риштак. Мені страшенно хотілося знову перейти на той бік вулиці й пірнути глибоко під воду, але, спіймавши себе на цій думці, я почервонів, підійшов до дверей будинку, в якому жила Гедвіг, і натиснув на кнопку дзвінка; натиснув двічі, потім ще раз, а далі вчетверте і став чекати згу-ку дзвоника, та його не було чутно. І тоді я ще раз натиснув на кнопку дзвоника, ще двічі, й знов нічого не почув; на мене найшов страх, той самий страх, що був огорнув мене на вокзалі, перше ніж я перейшов на той бік сходів, де сиділа Гедвіг,— і враз я почув ходу, ходу, що ніяк не могла бути ходою пані Гролти, похапливу ходу сходами вділ і через коридор, і Гедвіг одчинила двері: вона була вища, ніж здалася мені попервах, сливе однакова зі мною, і ми обоє злякалися, раптом опинившись одне біля одного так близько. Вона поступила назад, притримуючи двері; я знав, які важкі ці двері, бо нам якось довелося їх тримати, коли вносили до пані Флінк пральні машини, аж поки прийшла вона сама й узяла двері на гачок.
— На дверях є гачок,— промовив я.
— Де? — одгукнулась Гедвіг.
— Отут,— сказав я, стукнувши по дверях з цього боку понад ручкою, і ліва рука й лице Гедвіг на якусь хвилину сховалися в пітьмі за дверима. Потому її освітило ясне світло з вулиці, і я став пильно вдивлятися в неї; я знав, як їй страшно, що я роздивляюся її, наче картину, але вона твердо витримала мій погляд, тільки спідня губа їй трішечки одвисла; вона й собі роздивлялася Мене так пильно, як я роздивлявсь її, і я почув, що страх мій зник. Мені знов стало боляче від того, що її обличчя так глибоко входило в мене.
— Тоді,— сказав я,— ви були біляві.
— Коли — тоді? — спиталася вона.
— Сім років тому, незадовго перед тим, як я поїхав з дому.
— Еге,— сказала вона й усміхнулася,— Тоді я була біла й мала недокрів'я.
— Сьогодні на вокзалі я дивився білявої дівчини,— промовив я,— а ви сиділи на валізі позад мене.
— Ну, не довго,— сказала вона,— я сіла саме перед тим, коли ви надійшли. Я вас зараз упізнала, та не хотіла озиватися,— вона знову усміхнулась.
— Чому? — поспитав я.
— Бо в вас було таке лихе обличчя і ви здались мені таким дорослим і поважним, а я боюсь поважних людей.
— Що ви подумали? — спитався я.
— О, нічого,— мовила вона,— подумала: он він який, цей молодий Фендріх. На знімку у вашого батька ви наче молодший. Про вас негарне кажуть. Хтось мені розказував, нібито ви щось украли.
Вона почервоніла, і я добре побачив, що тепер у неї нема недокрів'я: вона спаленіла, як жар, аж мені стало важко дивитися на неї.
— Не треба,— вимовив я тихо,— не треба червоніти, я справді вкрав, та відтоді минуло шість років, і це було... я б знову те саме зробив. Хто вам розказував?
— Мій брат,— мовила вона,— а він непоганий хлопець.
— Еге,— промовив я,— він зовсім не поганий хлопець... І ви думали про ту крадіжку, як я пішов звідси?
— Так,— сказала вона,— думала, тільки недовго.
— А все-таки скільки?
— Не знаю,— всміхнулася вона,— я думала й про інше. Мені хотілось їсти,— додала вона,— та я боялася спуститися вниз, бо знала, що ви стоїте біля дверей.
Я вийняв із кишені булочку; вона, всміхнувшись, узяла її, хутенько розломила, й я побачив, як її великий палець, білий і дужий, глибоко, неначе в пір'я, пірнув у білу м'якушку.
Вона з'їла шматочок і, перше ніж одщипнула другий, я спитав:
— А ви не знаєте, хто розповів вашому братові, що я вчинив крадіжку?
— Хіба для вас так багато важить, хто?
— Так,— сказав я,— дуже багато.
— Мабуть, ті люди, в яких ви...— вона почервоніла,— у яких це сталося. Мій брат казав: "Я знаю це з перших уст".— Вона одщипнула ще шматочок і, дивлячись кудись повз мене, тихо мовила: — Мені прикро, що я вас так випровадила, тільки мене взяв страх, і я тоді зовсім не думала за ту історію, що мені розказував брат.
— Мені, либонь, навіть хотілося б,— промовив я,— щоб то була справжня крадіжка, але, наче на сміх, я тільки показав свою невправність. Я був тоді занадто молодий, занадто полохливий,— тепер би мені повелося краще.
— Ви ані крихітки не каєтесь, еге? — сказала вона, кладучи до рота ще шматочок булочки.
— Ні,— мовив я,— ні крихітки... тільки як усе виявилось, тоді було гидко, ще й незмога боронитись. І вони мене простили — чи ви знаєте, як пречудово, коли тебе прощають там, де ти зовсім не чуєш своєї вини?
— Ні, не знаю,— сказала вона,— але мені здається, що це бридко. Чи нема у вас,— поспитала вона всміхаючись,— ще хліба в кишені? Що ви з ним робите — годуєте пташок чи, може, боїтеся голоду?
— Я завше боюсь голоду,— одмовив я.— Хочете ще хліба?
— Еге,— сказала вона.
— Ходімте, я вам куплю,— мовив я.
— Так, наче в пустелю попала,— сказала вона,— вже сім годин я нічого не мала в роті.
— Ходімо,— знову мовив я.
Вона замовкла й перестала усміхатись.
— Я піду з вами,— проказала вона повагом,— коли ви пообіцяєте, що більш не ввійдете до мене в кімнату так раптово й з таким оберемком квітів.
— Обіцяюся,— промовив я.
Вона нагнулась за дверима й одщіпнула гачок,— я почув, як він стукнувся об двері.
— Це недалеко,— сказав я,— зараз за рогом, ходімо.
Але вона стояла, знов притримуючи двері спиною і даючи мені дорогу першому. Я пішов трохи попереду, час від часу озираючись, і щойпо тепер зауважив, що вона взяла свою торбинку.
В кав'ярні за прилавком тепер стояв чоловік і великим ножем краяв на шматки пиріг із яблуками; брунатні підпечені гратки зверху на зеленій начинці були свіжі, м'які, і чоловік орудував ножем злегенька, щоб вони не поламалися. Ми мовчки стояли поряд, дивлячись на чоловіка за прилавком.
— Тут буває ще іі куряча юшка і суп з м'ясом,— тихо сказав я Гедвіг.
— Так,— обізвався чоловік із-за прилавка, не зводячи голови,— це в нас знайдеться.
З-під білого ковпака йому вибився чорний густий чуб, і від нього пахло хлібом, як від господинь-селянок пахне молоком.
— Ні,— сказала Гедвіг,— не треба супу. Пирога.
— Скільки вам? — поспитав чоловік. Він одкраяв останній шматок, одним рухом витяг із пирога ніж і, всміхаючись, глянув на свою роботу.— Хочте об заклад,— промовив він, і його вузьке смагляве лице збрижив усміх,— хочте об заклад, що всі шматки однакові завбільшки й завважки? Щонайбільше,— він поклав ножа,— щонайбільш різняться на два чи три грами... хочте об заклад?
— Ні,— сказав я, й собі всміхаючись,— я закладатися не хочу, бо тут запевне програв би.
Пиріг скидався на кругле заґратоване віконечко собору.
— Ну, звісно,— сказав чоловік,— звісно, тут би ви програли. Скільки вам?
Я запитливо глянув на Гедвіг. Вона усміхнулась і сказала:
— Однії пайки замало, а двох забагато.
— Отже, півтори,— промовив чоловік.
— А можна? — спиталася Гедвіг.
— Авжеж,— одказав він, узяв ножа й перерізав один шматок рівно посередині.
— Отже, обом по півтори пайки,— сказав я,— і кави. На столі, при котрім я допіру сидів з Вольфом, ще
стояли чашки й на моїй тарілці були крихти з булочки. Гедвіг сіла на стілець, де сидів Вольф; я вийняв сигарети й простяг їй.
— Ні, дякую,— сказала вона,— може, перегодом.
— Я хочу спитати вас іще одне,— сказав я, сідаючи.— Мені хотілось розпитати про це у вашого батька, та я, звісно, не насмів.
— Про віщо? — озвалась вона.
— Як сталося, що ви прозиваєтесь Мулер, а не Мюлер?
— А, це дурна історія, через яку мене частенько бере злість.
— Чому ж?
— Мій дід прозивався Мюлер, але він мав великі статки, й таке прізвище здалося йому дуже буденним; він викинув купу грошей, щоб переробити "ю" на "у" в нашому прізвищі.