— Холмсові очі, що вп’ялися в графа, примружились і спалахнули, мов два залізні вістря. — Ви для мене немов скляний. Я бачу вас наскрізь.
— Тоді, звичайно, ви бачите, де діамант!
Холмс радісно сплеснув долонями й з притиском підняв палець:
— Отже, ви знаєте, де він. Ви в цьому зізналися!
— Ні в чому я не зізнавався.
— Графе, якщо ви будете розумні, ми зможемо домовитись. Якщо ж ні, то вам буде не до жартів.
Граф Сільвіус утупив очі в стелю.
— Тепер ви мене залякуєте? — промовив він.
Холмс замислено поглянув на нього, наче майстерний гравець у шахи, що обмірковує свій вирішальний хід. Потім висунув шухляду й дістав звідти грубий записник.
— Знаєте, що в цьому записнику?
— Ні, сер, не знаю.
— Ви!
— Я?!
— Так, сер, ви! Ви тут увесь — кожен крок вашого злочинного й небезпечного життя.
— Ідіть-но до біса, Холмсе! — вигукнув граф, блиснувши очима. — Моєму терпінню є межа!
— Тут усе, графе. Усі подробиці смерті старої місіс Гарольд, що залишила вам свій маєток у Блімері, який ви так швидко програли.
— Ви марите!
— І вся історія міс Мінні Ворендер.
— Дурниці! Нічого ви з неї не вичавите!
— І ще багато чого, графе. Пограбування в експресі дорогою до Рів’єри 13 лютого 1892 року. І підроблений чек у Ліонському банку, того ж року.
— Ну, тут уже ви помиляєтесь.
— Але я не помиляюся в іншому! Ну-бо, графе, адже ви картяр. Навіщо ж грати далі, коли супротивник має всі козирі?
— А до чого тут камінь, про який ви говорили?
— Стривайте-но, графе. Вгамуйте своє нетерпіння! Дозвольте мені вести справу зі звичною доскіпливістю. Всі докази проти вас, але водночас у мене є незаперечний доказ у справі про королівський діамант — і щодо вас, і щодо вашого здорованя-охоронця.
— Справді?
— Свідчення візника, що віз вас до Вайтхолла, і візника, що віз вас назад. Швейцара, що бачив вас біля вітрини. І, нарешті, свідчення Айкі Сандерса, що відмовився розрізати для вас камінь. Айкі виказав вас, тож гру скінчено.
На графовому чолі набрякли прожилки. Його темні, шорсткі руки стислись у намаганні затамувати тривогу. Він спробував заговорити, але язик не слухався його.
— Ось карти, якими я граю, — мовив Холмс. — Я виклав їх усі на стіл. Проте однієї карти бракує. Короля діамантів[27]. Я не знаю, де камінь.
— І ніколи не дізнаєтесь!
— Ніколи? Та будьте ж розумні, графе. Оцініть ситуацію. Вас запроторять до в’язниці на двадцять років. Так само й Сема Мертона. Яка вам користь із цього діаманта? Ніякісінької. А якщо ви його повернете, то обіцяю, що до суду ця справа не дійде. Ні ви, ні Сем не потрібні нам. Нам потрібен камінь. Віддайте його, і якщо ви добре поводитиметесь далі, то обіцяю вам волю. Але якщо ви знову попадетесь, то втратите волю назавжди. Проте поки що мені доручено роздобути камінь, а не вас.
— А якщо я не згоден?
— Ну, тоді, на жаль, доведеться забрати вас, а не камінь.
Він подзвонив, і з’явився Біллі.
— Гадаю, графе, вам слід запросити до розмови й вашого приятеля Сема. Врешті-решт у нього тут теж свої інтереси. Біллі, на вулиці, біля дверей, ви побачите здоровенного потворного джентльмена. Запросіть-но його сюди.
— А якщо він не піде, сер?
— Ніякого насильства, Біллі. Жодних грубощів. Коли ви скажете, що його кличе граф Сільвіус, він неодмінно прийде.
— Що ви хочете зробити? — спитав граф, коли Біллі зник.
— До мене тільки-но заходив мій друг Ватсон. Я сказав йому, що в мої сіті спіймалися акула й пічкур; зараз я волочу ці сіті, й обидві риби вже опинилися на березі.
Граф підхопився, тримаючи руки за спиною. Холмс засунув руку в кишеню халата.
— Ви не помрете в своєму ліжку, Холмсе.
— Так, я частенько думав про те. Але хіба це так важливо? Зрештою і ви, графе, помрете навстоячки, а не лежачи. Проте всі ці похмурі передбачення лише псують настрій. Чи не краще насолоджуватись нинішнім днем?
Чорні люті очі відомого злочинця дико, по-звірячому блиснули. Холмсова ж постать напружилась і стала неначе вищою.
— Не треба намацувати револьвер, друже, — спокійно мовив Холмс. — Ви чудово знаєте, що не насмілитеся його застосувати, навіть якби я дав вам час його витягти. Погані речі — ці револьвери, графе, вони так бахкають. Краще вже користуватись духовою рушницею. Овва! Я нібито чую легенькі кроки вашого вельмишановного приятеля. Добридень, містере Мертоне. Стояли на вулиці й нудьгували, еге ж?
Премійований боксер, огрядний молодик із недоумкуватим, упертим, неотесаним обличчям зніяковіло став на дверях, розгублено озираючись довкола. Холмсів лагідний голос спантеличив його; хоч Сем відчув у ньому якийсь підступ, він не знав, як йому поводитись. Він обернувся до свого кмітливішого товариша.
— У чому річ, графе? Чого йому треба? Що сталося? — запитав він глухим, хрипким голосом.
Граф знизав плечима, але замість нього відповів Холмс:
— Одне слово, містере Мертоне, ви програли.
Боксер далі розпитував свого спільника:
— Жартує він, цей чолов’яга, чи що? Мені не до жартів.
— Звичайно ж, ні, — мовив Холмс. — Можу запевнити вас, що через годину охота до жартів у вас відпаде цілком. Послухайте-но, графе Сільвіусе. Я людина заклопотана й не можу гайнувати час. Я піду до своєї спальні. Прошу вас, будьте без мене як удома. Так вам легше буде пояснити своєму другові, що сталось. Тим часом я зіграю на скрипці баркаролу[28] з "Казок Гофмана"[29]. Через п’ять хвилин повернуся, щоб почути вашу остаточну відповідь. Ви, напевно, зрозуміли, що маєте лише один вибір? Або ми забираємо вас, або камінь.
Холмс пішов, узявши з собою скрипку, що стояла в кутку. За хвилину з-за дверей спальні долинули протяжні, жалібні звуки цієї знайомої всім мелодії.
— То в чому річ? — нетерпляче спитав Мертон, коли граф обернувся до нього. — Він знає про камінь?
— Він знає до біса багато. А може, навіть і все.
— О Боже! — Землисте боксерове обличчя трохи зблідло.
— Нас виказав Айкі Сандерс.
— Справді? Ну, гаразд, я скручу йому в’язи, хай мене за те хоч повісять.
— Це нам не зарадить. Треба вирішувати, що робити.
— Зачекай-но, — мовив боксер, підозріливо поглянувши на двері спальні. — Із цим хитрим лисом треба бути насторожі. Гадаю, він не підслуховує?
— Як він може підслуховувати, коли музикує?
— Справді. А чи немає когось там, за шторою? Тут надто вже багато штор. — Озирнувшись, боксер раптом помітив фігуру біля вікна. Занімівши від подиву, він вирячився на неї.
— Та це лише воскова лялька, — сказав граф.
— Підробка, еге ж? Хай йому грець! Мадам Тюсо[30] таке й не снилося. Наче живісінький, — і халат, і все решта. Але ці штори, графе!
— До дідька штори! Ми тут марнуємо час, а його в нас не так багато. Він може схопити нас через отой камінь.
— Дулю він схопить!
— Але якщо ми скажемо, де камінь, тоді він відпустить нас.
— Що? Віддати йому камінь? Віддати сто тисяч фунтів?
— Іншого вибору немає.
Мертон почухав стрижену голову:
— Він тут сам-один. Ходімо й гавкнемо його. Тоді нам не буде чого боятися.
Граф хитнув головою:
— У нього зброя, і він насторожі. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи виберемось звідси. До того ж він, напевно, встиг повідомити поліцію. Стривай-но! Що це таке?
То був слабкий звук, що долинув, здавалося, з вікна. Обидва підхопилися, та все було тихо. Крім дивної фігури в кріслі, більше в кімнаті нікого не було.
— Це на вулиці, — мовив Мертон. — Послухай-но, графе, в тебе голова добре варить. Треба щось придумати. Коли не можна револьвером, то сам вирішуй, як бути.
— Я ще й не таких обдурював, — відповів граф. — Камінь у мене з собою, в потаємній кишені. Я нізащо не залишив би його десь-інде. Цієї ночі його можна переправити до Амстердама, а там до неділі його розріжуть начетверо. Він нічого не знає про Ван-Седара.
— Я думав, що Ван-Седар поїде наступного тижня.
— Мав. Але тепер вирушить наступним пароплавом. Комусь із нас треба прослизнути з каменем на Лайм-стрит і попередити його.
— Але скринька з подвійним дном ще не готова.
— Що ж, доведеться везти так. Не можна марнувати ні хвилини. — Він знову, як мисливець, що звик бути напоготові, замовк і пильно поглянув на вікно. Так, цей слабкий звук, безперечно, долинув з вулиці.
— А щодо Холмса, — провадив він, — то його легко обдурити. Цей клятий дурень, бач, сказав, що не заарештує нас, якщо дістане камінь. Отож ми пообіцяємо йому камінь. Наведемо його на хибний слід, а поки він добере, що слід хибний, камінь буде вже в Голландії, а ми — за кордоном.
— Ото добре! — всміхнувся Сем Мертон.
— Ти підеш до голландця й скажеш, щоб він поспішав. А я зостануся з цим дурнем та забиватиму йому баки. Скажу, що камінь у Ліверпулі. Хай їй грець, тій музиці, вона в печінки мені в’їлась! Поки він з’ясує, що в Ліверпулі нічого немає, камінь розріжуть начетверо, а ми будемо в морі. Ходи-но до мене, бо тебе видно крізь замкову щілину. Ось він, камінь.
— Ти не боїшся носити його з собою?
— А де може бути надійніше місце? Якщо вже ми поцупили його з Вайтхоллу, то з мого помешкання його кожен потягне.
— Дай-но подивитися.
Граф Сільвіус, не звертаючи уваги на простягнуту до нього брудну руку, кинув не дуже ласкавий погляд на свого спільника.
— Невже ти думаєш, що я хочу піддурити тебе? Мені вже набридли ці витребеньки, графе.
— Гаразд, гаразд, не сердься, Семе. Нам не можна тут сваритися. Підходь до вікна, якщо хочеш роздивитись на цю красу як слід. Ось! Тримай ближче до світла!
— Дякую!
Холмс умить стрибнув з крісла, на якому раніше сиділа лялька, й схопив коштовний діамант. Камінь він затис в одній руці, а в іншій тримав револьвер, цілячись у графову голову. Обидва злодії спантеличено позадкували. Не встигли вони опам’ятатись, як Холмс натиснув кнопку електричного дзвінка.
— Прошу вас, джентльмени, не пручайтесь! Побережіть меблі! Ви повинні зрозуміти, що ваше становище безнадійне. Внизу чекає поліція.
Граф був такий приголомшений, що його страх і злість відступили.
— Але як, у біса?.. — видихнув він.
— Ваш подив цілком природний. Ви не знаєте, що за цією шторою — другі двері до моєї спальні. Я певен, що ви чули, як я знімав фігуру з крісла, однак мені пощастило. Це дало мені змогу почути вашу любу розмову, яка виявилась би не такою щирою, якби ви знали, що я тут.
Граф у відчаї змахнув рукою:
— Ви виграли, Холмсе. Як на мене, ви справжній диявол.
— В усякому разі, майже, — відповів Холмс, лагідно всміхнувшись.
Не надто вже великорозумний Сем Мертон не одразу зрозумів, що сталося.