Ця родина складалася лише з двох осіб — Джона Дугласа та його дружини. Дуглас був примітною особою й зовні, й за своєю вдачею. То був чоловік років п’ятдесяти, з мужнім обличчям, сивими вусами, проникливими сірими очима й стрункою, гнучкою статурою, що досі не втратив молодечої сили та бадьорості. Він був з усіма привітний, щирий, але щось у його поведінці справляло враження, ніби колись він обертався в колах, нижчих за товариство сасекських сквайрів.
Хоча сусіди, бувало, поглядали на нього з подивом, він швидко набув гучної слави серед селян, цікавлячись навіть їхніми святами й бенкетами. На них він, маючи гарний високий тенор, завжди готовий був потішити люд чудовою піснею. Грошей він, здавалося, мав багато — казали, нібито надбав їх у каліфорнійських золотих копальнях, бо і з власних його слів, і зі слів дружини було відомо, що він провів частину свого життя в Америці.
Добра слава, яку породили його ласкавість і проста поведінка, зміцніла ще й завдяки репутації неабиякого сміливця. Коли горіла садиба священика, він кинувся до палаючого будинку рятувати майно — вже після того, як пожежна команда оголосила, що це неможливо. Завдяки всім цим рисам Джон Дуглас із Берлстонського замку менш ніж за п’ять років здобув собі в Берлстоні велику пошану.
Його дружину знали так само чудово, хоча англійці, надто сільські мешканці, не дуже охоче товаришують з іноземцями. Жила вона досить відлюдкувато, цілком поринувши в чоловікові справи і власні хатні обов’язки. Було відомо, що це англійська леді, яка познайомилася з містером Дугласом у Лондоні, коли він овдовів. То була гарна жінка — висока, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка, — ця різниця, проте, ніяк не порушувала їхнього щасливого сімейного життя.
Однак ті, котрі знали Дугласів найкраще, подейкували, що між ними не було цілковитої довіри, — мабуть, після того, як дружина довідалася щось про чоловікове минуле, — або радше тоді, як їй хтось розповів про це. До того ж дехто часом помічав, що місіс Дуглас помітно нервується, коли її чоловік пізно повертається додому. В тихій сільській місцевості, де радо підхоплюють кожну плітку, ця риса господині замку не пройшла повз людську увагу й дедалі більше обростала здогадами, аж поки таємничі події не надали їй особливого значення.
Була там іще одна особа, чиє перебування, — щоправда, тимчасове, — під дахом Дугласів саме збіглося з химерними пригодами, які я далі переповідатиму публіці. То був Сесіл Джеймс Баркер із садиби Гейлс-Лодж у Гемпстеді.
Високу, огрядну постать Сесіла Баркера часто бачили на головній вулиці Берлстона; він був постійним і бажаним гостем у замку. В селі вважали, що то був єдиний Дугласів друг з минулих років, який зустрічався з ним у новому англійському оточенні. Сам Баркер теж був, безперечно, англієць, але з його слів знали, що він познайомився з Дугласом в Америці і вони разом пережили тяжкі роки. Він здавався досить-таки заможним чоловіком і мав славу завзятого парубка.
Баркер був молодший за Дугласа — мав ледве сорок п’ять літ, — довготелесий, широкогрудий, із чисто поголеним вилицюватим обличчям, кошлатими чорними бровами та парою чорних очей; їхній владний погляд укупі з дужими руками вмить розігнав би будь-яку юрму ворогів. Він не кохався ні в полюванні, ні в конях, а найчастіше прогулювався старим селом із люлькою в роті або їздив з господарем — а коли його не було вдома, то з господинею — чудовими сільськими околицями. "Лагідний, щедрий джентльмен, — говорив про нього ключник Еймс. — Але, далебі, не хотів би я опинитись на місці того, хто надумав би перечити йому". Він був найближчим другом як Дугласа, так і його дружини; ці стосунки помітно засмучували чоловіка, — навіть слуги відчували тоді його роздратування. Оце і все, що можна сказати про третю особу, яка перебувала тоді на місці трагедії.
Іншими мешканцями старого замку були лише слуги, серед яких варто згадати поважного, кмітливого Еймса та місіс Еллен — веселу, привітну особу, що поділяла з господинею хатні турботи. Решта шестеро слуг не мали жодного стосунку подій, які сталися вночі шостого січня.
Була за чверть дванадцята, коли перші ознаки тривоги сягнули маленької сільської поліційної дільниці, якою керував сержант Вільсон із Сасекської поліційної управи. Схвильований до краю Сесіл Баркер забіг до дільниці й подзвонив. "У Берлстонському замку сталася жахлива трагедія — вбито Джона Дугласа". Все це Баркер промовив одним духом. Після того він одразу побіг додому, а за чверть години туди з’явився й сержант; він прибув на місце злочину невдовзі по півночі, повідомивши про страшний злочин начальство.
Діставшися замку, сержант побачив, що звідний міст опущено, вікна яскраво світяться, а слуги приголомшені й стривожені. Усі вони, збліднувши на виду, купчились у передпокої, а на дверях стояв переляканий ключник. Лише Сесіл Баркер, схоже, стримував свої почуття; він відчинив двері поряд і запросив сержанта йти за ним. Тієї самої миті над’їхав доктор Вуд, розумний і жвавий сільський лікар. Усі троє увійшли до фатальної кімнати; ключник злякано подибав за ними й зачинив двері, щоб цю жахливу картину не бачили покоївки.
Убитий лежав на спині посеред кімнати, розкинувши руки й ноги. Він був убраний у рожевий халат, що прикривав нічну сорочку. На ногах були пантофлі. Лікар, узявши лампу, що стояла на столі, схилився над ним. Одного погляду на небіжчика було достатньо, аби переконатися, що тут уже нічим не зарадиш. Обличчя вбитого було страшенно спотворене. На його грудях лежала дивна зброя — мисливська рушниця з обрізаними на фут від курків цівками. Зрозуміло було, що постріл зроблено з дуже близької відстані, і тому набій розірвав голову майже на шматки. Курки були скручені дротом, — напевно, для того, щоб водночас вистрелити з обох цівок.
Сільський полісмен був розгублений і стурбований тією відповідальністю, що несподівано лягла на його плечі.
— Ми нічого не чіпатимемо, доки не приїде начальство, — ледь чутно промовив він, перелякано втупившись у розвалену голову небіжчика.
— Тут нічого й не чіпали, — відповів Сесіл Баркер. — Усе залишилось так, як я побачив уперше.
— Коли це сталося? — Сержант витяг записник.
— О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, коли почув постріл. Він був не дуже гучний — немовби приглушений. Я побіг туди і, мабуть, уже через півхвилини був у кімнаті.
— Двері були відчинені?
— Так, відчинені. Бідолашний Дуглас лежав так само, як ви бачите зараз. На столі горіла свічка. А лампу засвітив я — через кілька хвилин після того.
— Ви нікого не бачили?
— Ні. Я почув, що місіс Дуглас іде сходами за мною, й перегородив їй шлях, щоб вона не побачила цієї страшної картини. Місіс Еллен, економка, теж надійшла й повела господиню геть. Потім з’явивсь Еймс і ми вдвох повернулися до цієї кімнати.
— Але ж я чув, що міст піднімають на цілу ніч.
— Його й було піднято, доки я його не опустив.
— Тоді як убивця міг утекти? Це неможливо! Містер Дуглас, напевно, сам наклав на себе руки.
— Спочатку я теж так подумав. Але погляньте! — Баркер відсунув штору; вузеньке вікно було відчинене навстіж. — І сюди теж! — Він підніс лампу до дерев’яного підвіконня й показав криваву пляму, схожу на слід від чобота. — Хтось ставав сюди, коли вилазив надвір.
— Ви хочете сказати, що він перебрався через рів?
— Саме так!
— Тоді, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, він мусив бути у воді.
— Я не маю в цьому сумніву. На жаль, я не здогадався відразу підбігти до вікна! Його було заслонено, як бачите, і мені це просто не спало на думку. Потім я почув кроки місіс Дуглас; я не міг дозволити, щоб вона увійшла до цієї кімнати. Це дуже перелякало б її.
— І справді перелякало б! — мовив лікар, оглядаючи розвалену голову й жахливі криваві плями біля неї. — Відтоді, як на тутешній залізниці зійшов з рейок потяг, я не бачив таких поранень.
— Але стривайте-но, — зауважив сержант, чий неквапливий сільський розум і досі не забував про відчинене вікно. — Може, то й правда, що вбивця втік через рів; але як він міг потрапити до будинку, коли міст було піднято?
— Отож-бо й воно, — відказав Баркер.
— О котрій годині підняли міст?
— Близько шостої, — відповів ключник Еймс.
— Але я чув, — сказав сержант, — що зазвичай його підіймають, коли заходить сонце. Цієї пори воно заходить десь пів на п’яту, а не о шостій.
— Місіс Дуглас чекала гостей до чаю, — пояснив Еймс. — Я не міг підняти міст раніше, ніж вони підуть.
— Виходить, він прийшов знадвору, — мовив сержант. — Якби хто-небудь прийшов знадвору, він мусив би перейти міст до шостої години й сидіти в засідці доти, доки містер Дуглас по одинадцятій не увійшов до цієї кімнати.
— Отож! Містер Дуглас щовечора обходив будинок, щоб подивитися, чи всюди загасили світло. Через те він зайшов до цієї кімнати. Убивця чекав на містера Дугласа й застрелив його. Потім він утік через вікно й залишив тут рушницю. Я бачу все це так; нічого іншого уявити собі просто не можна.
Сержант несподівано підняв з підлоги картку, що лежала біля мертвого тіла. На ній було грубо накреслено чорнилом літери "Д. В." і число 341.
— А це що таке? — спитав він, підносячи картку до очей.
Баркер здивовано поглянув на картку.
— Я ніколи не бачив її раніше, — сказав він. — Це, мабуть, залишив убивця.
— "Д. В. 341". Нічого не розумію. — Сержант крутив картку в пальцях. — Що воно за "Д. В."? Напевно, чиїсь ініціали. Що ви там ще знайшли, докторе Вуде?
Цією знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном, — міцний робочий молоток. Сесіл Баркер показав на коробочку з мідяними цвяхами, яка стояла на камінній полиці.
— Містер Дуглас учора перевішував картини, — сказав він. — Я сам бачив, як він стояв на цьому стільці й прибивав велику картину. Ось звідки тут узявся молоток.
— Покладіть-но його краще на килим, туди, де взяли, — наказав сержант, задумано почухавши потилицю. — Тут треба неабияких розумників, щоб докопатися до дна. Навіть для лондонських фахівців роботи досить. — Він підняв угору лампу й поволі пішов по кімнаті. — Овва! — схвильовано вигукнув сержант, відсунувши завіску з іншого боку.