А щодо іншого, то настане час, коли ви все зрозумієте...
— Ні, ні, Джеку! Я завжди довірятиму вам.
Мак-Мердо гірко засміявся:
— О Боже, як мало ви про мене знаєте! Ви з вашою невинною душею, люба, навіть не уявляєте, що зі мною коїться... Овва, а це що за гість?
Двері раптом відчинились, і до кімнати зухвало, по-хазяйському, ступив якийсь молодик. То був вродливий чоловік, такого ж віку й статури, як Мак-Мердо. З-під чорного фетрового капелюха, який він не потурбувався зняти, дивилося обличчя красеня з лютими, владними очима та горбуватим орлиним носом; ці очі люто вп’ялися в пару, що сиділа коло грубки.
Етті злякано підхопилася.
— Я рада бачити вас, містере Болдвіне, — сказала вона. — Заходьте й сідайте.
Взявшися в боки, Болдвін глянув на Мак-Мердо.
— Хто це? — коротко кинув він.
— Це мій друг, наш новий наймач. Містере Мак-Мердо, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.
Молодики похмуро вклонились один одному.
— Міс Етті, мабуть, розповіла вам про наші наміри? — спитав Болдвін.
— Як я зрозумів, вас із нею ніщо не пов’язує.
— Справді? Ну, тепер ви знатимете інше. Я скажу вам, що ця молода леді — моя наречена, тож ідіть собі погуляйте, — за вікном чудовий вечір.
— Дякую. В мене немає настрою гуляти.
— Немає настрою? — Шалені очі молодика спалахнули гнівом. — То, може, у вас є настрій до бійки, містере наймачу?
— Так, є! — відповів Мак-Мердо, скочивши на ноги. — Залюбки.
— Заради Бога, Джеку, заради Бога! — вигукнула розгублена Етті. — О, Джеку, Джеку, він уб’є вас!
— То він для вас уже "Джек"? — загарчав молодик. — Дійшло вже до імен, так?
— О, Теде, будьте розумним, будьте добрим! Заради мене, Теде, якщо ви коли-небудь кохали мене, — будьте добрим!
— Гадаю, Етті, коли ви залишите нас наодинці, ми швидко це скінчимо, — спокійно промовив Мак-Мердо. — Чи, може, містере Болдвіне, вам охота прогулятися зі мною вулицею? Надворі чудова погода, а за першим рогом звідси — чудове пустище.
— Я не хочу бруднити руки, — відповів його суперник. — Скоро ви пошкодуєте, що зайшли до цього дому!
— Зараз саме час для такої прогулянки, — відповів Мак-Мердо.
— Я сам виберу час, містере. Залиште це мені. Погляньте-но! — Він несподівано відгорнув рукав і показав на руці дивний знак — витавруване коло з трикутником усередині. — Ви знаєте, що це таке?
— Не знаю й знати не хочу.
— То дізнаєтесь. Це я вам обіцяю. Раніше, ніж постарієтесь. Може, міс Етті скаже вам щось про це. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах — чуєте, любонько? На колінах — і тоді я скажу вам, якою буде розплата. Ви посіяли — і я присягаюся Богом, що побачу, які будуть жнива! — Він люто глипнув на них обох, крутнувся на закаблуках, і наступної миті за ним грюкнули двері.
З хвилину Мак-Мердо та дівчина стояли мовчки. Потім вона обняла його:
— О, Джеку, який ви сміливий! Але це не допоможе, вам треба тікати! Цієї ж ночі, Джеку, цієї ж ночі! Це ваш єдиний шанс. Він уб’є вас. Я прочитала це в його лютих очах. Що ви можете вдіяти проти дюжини людей, за якими стоїть Мак-Ґінті і вся сила ложі?
Мак-Мердо вивільнився з обіймів Етті, поцілував її й ніжно посадив на стілець.
— Ну, ну! Не бійтеся за мене. Я й сам масон. Я щойно сказав про це вашому батькові. Навряд чи я кращий за інших, тож не вважайте мене за святого. Може, дізнавшись правду, ви теж зненавидите мене.
— Зненавиджу вас, Джеку? О ні, не зненавиджу! Адже я чула, що в тому немає нічого поганого, тож чому я повинна за це ненавидіти вас? Але якщо ви масон, Джеку, то чому досі не зазнайомилися з Мак-Ґінті?
— Я теж подумав про це, — відповів Мак-Мердо. — І піду до нього просто зараз. Скажіть вашому батькові, що сьогодні я ще переночую у вас, а завтра знайду собі інше помешкання.
В пивниці Мак-Ґінті, як і завжди, юрмився люд; то було найулюбленіше місце розваг на всю Вермісу. Господар мав гучну славу — і насамперед через те, що незмінно носив личину веселуна, шибайголови, яка приховувала його таємні справи. До того ж, багатьох приводив сюди страх — ніхто не насмілився б піти проти нього не тільки в місті, а й по всій долині аж до гір.
Крім таємної сили, що її він мав як голова ложі, Мак-Ґінті обіймав високі офіційні посади — був міським радником та інспектором шляхів. Звісно, що його обрали на ці посади ті негідники, які в свою чергу сподівалися милості з його рук. Податки в місті були величезні, а громадська робота — занедбана; аудитори не звертали уваги на його сфальшовані звіти, а городяни боялися розголошувати ці шахрайства й прикусили язики, щоб на них не звалилося більше лихо.
Через те діаманти на шпильках Мак-Ґінті щороку більшали, золоті ланцюги на жилеті — важчали, а пивниця ширшала та ширшала, аж поки не зайняла цілий кут торгового майдану.
Мак-Мердо штовхнув двері пивниці й опинився серед завсідників, що наповнювали повітря тютюновим димом та випарами спирту. Пивницю освітлювала безліч ламп; це сяйво відбивалось і множилось у величезних дзеркалах уздовж стін. Кілька служників за широкими, оздобленими міддю стойками наливали та змішували напої для гостей.
У дальшому закутку, спершись об стойку, стовбичив з сигарою в роті високий, огрядний здоровань, — то був не хто інший, як сам Мак-Ґінті. Голову цього велетня покривала чорна кучма волосся, а обличчя аж по вилиці заросло бородою, що спускалась на самісінький комір. Його обличчя було смагляве, наче в італійця, а трохи косі очі світилися якимось мертвотним блиском; це надавало їм лиховісного виразу.
Все інше в цього чоловіка — шляхетна статура, гарні риси, щира поведінка — цілком пасувало до машкари веселого, товариського чолов’яги. Кожен відразу сказав би, що то чесний ділок, чиє серце таке ж просте, як і слова. Лише тоді, коли його мертвотні темні очі втуплювались у людину, вона мимоволі здригалась, відчувши, що за ними приховано безодню зла, поєднаного з силою, відчаєм та хитрощами; від того його погляд ставав у тисячу разів зловіснішим.
Побачивши господаря здалеку, Мак-Мердо сміливо проштовхався до нього, відтрутивши купку облесників, що юрмилися довкола, заливаючись сміхом від примітивних жартів Мак-Ґінті. Сірі очі молодика хоробро зустрілися з чорними вирлами, що різко блимнули на нього.
— Щось я не пригадую ваше обличчя, хлопче.
— Я тут нещодавно, містере Мак-Ґінті.
— Не настільки, щоб не знати, як слід до мене звертатися.
— Це радник Мак-Ґінті, — промовив хтось із завсідників.
— Пробачте, раднику. Я не знаю тутешніх звичаїв. Мені порадили побачитися з вами.
— Що ж, я перед вами. І якої ж ви про мене думки?
— Важко сказати одразу. Якщо ваше серце таке ж велике, як тіло, а душа — така ж гарна, як обличчя, то кращого й бажати не варто, — відповів Мак-Мердо.
— Хай вам біс, у вас добре підвішений язик! — вигукнув хазяїн пивниці, не певний, чи новий відвідувач жартує, чи справді захоплений ним. — То, виходить, я вам до вподоби?
— Звичайно, — сказав Мак-Мердо.
— І вам порадили завітати до мене?
— Так.
— Хто саме?
— Брат Скенлен з триста сорок першої верміської ложі. А тепер я вип’ю за ваше здоров’я, раднику, і за наше знайомство. — Він підніс до вуст налиту склянку й, п’ючи з неї, промовисто відставив мізинець.
Мак-Ґінті, що пильно стежив за ним, звів густі чорні брови.
— Он як? — мовив він. — Доведеться ближче познайомитися з вами, містере...
— Мак-Мердо.
— Еге ж, ближче, містере Мак-Мердо, але в наших краях не вірять словам. Ходімо на хвилину зі мною — сюди, за стойку.
Там була маленька кімнатка, заставлена бочками. Мак-Ґінті обережно зачинив двері, сів на одну з бочок, замислено запалив сигару і неспокійно поглянув на свого нового знайомого. Хвилини зо дві вони сиділи мовчки. Мак-Мердо незворушно витримав ці оглядини: одну руку він засунув у кишеню піджака, другою крутив свої темні вуса. Раптом Мак-Ґінті витяг величезний револьвер.
— Послухайте-но, жартівнику, — сказав він. — Якщо я побачу, що ви задумали гратися з нами, то ваша гра триватиме недовго.
— Дивне привітання, — зухвало відповів Мак-Мердо. — Надто для майстра масонської ложі, що розмовляє з приїжджим братом.
— Оце ви й повинні довести, — відказав Мак-Ґінті. — Сам Господь вам не допоможе, якщо ви злукавите! Де вас було посвячено?
— У двадцять дев’ятій ложі в Чикаго.
— Коли?
— Двадцять четвертого липня 1872 року.
— Хто був майстром?
— Джеймс Г. Скотт.
— Хто управитель вашої округи?
— Бартолом’ю Вільсон.
— Так! Відповідаєте ви впевнено. Що ж ви тут робите?
— Працюю, як і ви, але трохи менше за вас.
— Ви швидко беретеся до справи?
— Ті, що знали мене, вважали саме так.
— То, може, ми випробуємо вас раніше, ніж ви гадаєте. Ви чули що-небудь про тутешню ложу?
— Чув, що до неї беруть лише справжніх братів.
— Ваша правда, містере Мак-Мердо. Чому ви покинули Чикаго?
— Не скажу!
Мак-Ґінті вирячив очі. Він не звик до таких відповідей, і ці слова його вразили.
— Чому ви не хочете сказати цього мені?
— Бо брат не може брехати братові.
— Тобто правда така, що про неї не слід говорити?
— Якщо хочете, то так.
— Послухайте-но, містере. Тоді не сподівайтеся, що я, як майстер, візьму до ложі людину, яка не може відповідати за своє минуле.
Мак-Мердо збентежився. Він дістав з кишені пожмакану газетну вирізку.
— Правду кажете, раднику, — лагідно мовив він. — Прошу у вас вибачення. Я сказав це, не подумавши. Я знаю, що сміливо можу віддати себе до ваших рук. Прочитайте цю вирізку.
Мак-Ґінті перебіг очима повідомлення про вбивство Джонаса Пінто в пивниці "Озеро" на Маркет-стрит у Чикаго першого дня нового 1874 року.
— Ваша робота? — спитав він, повертаючи папірець.
Мак-Мердо кивнув.
— Чому ви його застрелили?
— Я, бачте, допомагав дядькові Сему[9] клепати долари. Може, мої грошенята й не були такої чистої проби, як його, проте дуже скидались на них, та й дешевші були. Цей Пінто кидав їх...
— Що робив?
— Пускав ці долари в обіг. Але якось надумав донести на мене. І, напевно, доніс би. Я не став чекати. Вбив його і подався сюди, на копальні.
— Чому саме на копальні?
— Бо читав у газетах, що тутешній люд не дуже розбірливий.
Мак-Ґінті засміявся:
— То ви спершу були фальшивомонетником, потім — убивцею й вирішили, що в цих краях вас охоче приймуть?
— Нібито й так, — відповів Мак-Мердо.
— Ви, мабуть, далеко підете.