Завтра дістанете від мене настанови. — Він обернувся, не звернувши уваги на простягнуту до нього тремтячу руку, й ми подалися до Кінґс-Пайленда.
— Такої незвичайної суміші нахабства, боягузтва й підлоти, як у цього містера Сайлеса Брауна, я вже давно не зустрічав, — зауважив Холмс, коли ми втомлено простували назад.
— То кінь у нього?
— Та він спочатку аж дибки став, але я так яскраво змалював йому той ранок і все, що він тоді робив, що він врешті повірив, ніби я бачив це навіч. Гадаю, ви звернули увагу на незвичайні квадратні переди на слідах і на те, що на ньому були саме черевики з квадратними передами. До того ж, для простого слуги цей вчинок був би занадто зухвалий… Я розповів йому, як він зазвичай прокинувся раніш за всіх, вийшов до загону й побачив чужого коня на краю боліт; як він підійшов і, не вірячи власним очам, помітив у нього на лобі білу зірку, яка й дала фаворитові ім’я; як зміркував, що доля привела до нього єдиного суперника того коня, на якого він сам поставив велику суму. Тоді я розповів, що першим його наміром було відвести коня назад до Кінґс-Пайленда, але нечистий спокусив його заховати коня, поки не скінчаться перегони, після чого він повернувся до Мейплтона й сховав його там. Коли я розтлумачив йому кожну подробицю, він став думати тільки про те, як урятувати власну шкуру.
— Але ж хіба стайню не оглядали?
— Ну, цей старий шахрай ошукає будь-кого.
— А ви не боїтеся залишати фаворита в Брауна, якщо він зацікавлений у зникненні коня?
— Любий друже, Браун пильнуватиме його як око в голові. Він знає, що це для нього — єдина надія на помилування.
— Полковник Росс не справив на мене враження людини, що милуватиме ворогів!
— Полковник Росс тут ні до чого. У мене свої методи і я розповідатиму лише те, що сам вважаю за потрібне. Оце й є перевагою мого неофіційного становища. Не знаю, чи ви це помітили, Ватсоне, але полковник надто зверхньо поглядав на мене. Я хочу трохи покепкувати з нього. Не кажіть йому нічого про коня.
— Звичайно, якщо ви цього не хочете.
— Та все це, звісно, дурниці в порівнянні з тим, хто насправді вбив Джона Стрекера.
— Ви зараз візьметеся до цього?
— Навпаки, ми з вами сьогодні повернемось до Лондона нічним потягом.
Холмсові слова приголомшили мене. Ми пробули в Девонширі лише кілька годин, і він з таким успіхом розпочав свої пошуки, а тепер хоче все це кинути. Я не зміг витягти з нього ані слівця, поки ми вертали до будинку тренера.
— Ми з моїм другом повертаємося нічним експресом додому, — мовив Холмс. — Нам надзвичайно приємно було трохи подихати вашим чудовим дартмурським повітрям.
Інспектор широко розплющив очі, а вуста полковника скривилися в недобрій посмішці.
— То ви вважаєте, що вбивцю бідолашного Стрекера заарештувати неможливо? — запитав він.
Холмс знизав плечима.
— Це, мені здається, досить непросто, — відповів він. — Проте я запевняю вас, що ваш кінь у вівторок бігтиме. Попередьте, будь ласка, жокея, щоб той був готовий. Чи можна поглянути на фотографію містера Джона Стрекера?
Інспектор дістав з кишені конверт і витяг з нього фотографію.
— Любий Ґреґорі, ви вгадуєте всі мої бажання. Почекайте, будь ласка, мене тут: я маю кілька запитань до служниці.
— Правду кажучи, ваш лондонський помічник засмутив мене, — різко мовив полковник Росс, тільки-но мій друг залишив кімнату. — Я не бачу, щоб після його приїзду бодай щось з’ясувалося.
— Але ж вас урешті запевнили, що ваш кінь бігтиме на перегонах, — сказав я.
— Так, це правда, — мовив полковник, знизавши плечима, — але мені потрібен кінь, а не слова.
Я вже зібрався відповісти щось на захист свого друга, як він знову повернувся до кімнати.
— От і все, джентльмени, — сказав він. — Я готовий вирушити до Тавістока.
Коли ми підійшли до коляски, один з конюхів відчинив нам дверцята. Несподівано Холмс, осяяний якоюсь думкою, перехилився через край коляски й смикнув конюшого за рукав.
— У вас у загоні є кілька овець, — мовив він. — Хто їх доглядає?
— Я, сер.
— А ви не помітили, бува, в них чогось дивного останнім часом?
— Ні, сер, нічого. Хіба що троє почали кульгати, сер.
Я побачив, що Холмс із задоволенням засміявся й потер руки.
— Добре задумано, Ватсоне, дуже добре задумано, — сказав він, штовхаючи мене ліктем. — Ґреґорі, дозвольте запропонувати вашій увазі цю незвичайну пошесть серед овець. Поїхали!
Обличчя полковника Росса досі виражало його невисоку думку стосовно можливостей мого друга, але інспектор, як я помітив, аж стрепенувся.
— По-вашому, це так важливо? — спитав він.
— Надзвичайно.
— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?
— До дивної поведінки собаки тієї ночі.
— Але ж собака цілу ніч мовчав!
— Оце й видається мені дивним, — зауважив Шерлок Холмс.
* * *
Чотирма днями пізніше ми з Холмсом знову сиділи в потязі, що мчав нас до Вінчестера, де мали відбутися перегони на кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як ми й домовилися, біля станції й повіз нас у своїй колясці за місто, де був розташований іподром. Обличчя його було похмуре, й поводився він з нами дуже холодно.
— Я й досі не маю жодної звістки про свого коня, — мовив він.
— Сподіваюся, ви впізнаєте його, коли побачите? — спитав Холмс.
Полковник розлютився.
— Я можу розповісти вам про всіх коней, що брали участь у перегонах останні двадцять років, — відповів він. — Мого Звіздочолого, з білою зіркою на лобі та білою плямою над правим переднім копитом, упізнає й дитина!
— А які ставки?
— Коїться щось незбагненне. Вчора ставили п’ять до одного, вранці розрив почав швидко скорочуватись, і я не можу сказати, чи втримається він зараз на трьох до одного.
— Он як! — сказав Холмс. — Хтось про щось, безперечно, довідався.
Тільки-но коляска під’їхала до огорожі, що оточувала головну трибуну, я взяв афішу, оглянув її й прочитав:
"Приз Вессекса.
Коні чотирьох та п’яти років. Нова дистанція (одна миля п’ять ферлонґів). 50 фунтів передплатних. Перший приз — 1000 фунтів. Другий — 300 фунтів. Третій — 200 фунтів.
1. Негр — власник Хіс Ньютон. Жокей — шолом червоний, камзол коричневий.
2. Боксер — власник полковник Вордлоу. Жокей — шолом рожевий, камзол блакитно-чорний.
3. Безжурний — власник лорд Беквотер. Жокей — шолом та рукави камзола жовті.
4. Звіздочолий — власник полковник Росс. Жокей — шолом чорний, камзол червоний.
5. Ірис — власник герцог Балморальський. Жокей — шолом жовтий, камзол чорний із жовтими смугами.
6. Бешкетник — власник лорд Сінґлфорд. Жокей — шолом пурпуровий, рукави камзола чорні".
— Ми викреслили іншого нашого коня, пам’ятаючи ваші слова, — мовив полковник. — Але що це? Звіздочолий — фаворит?
— П’ять до чотирьох проти Звіздочолого! — лунало з трибун. — П’ять до чотирьох проти Звіздочолого! П’ять до п’ятнадцяти проти Безжурного! П’ять до чотирьох проти решти!
— Коні на старті! — вигукнув я. — Всі шестеро!
— Всі шестеро? То мій кінь бігтиме! — скрикнув полковник із великим хвилюванням. — Але я не бачу його. Моїх кольорів досі немає!
— Вийшло лише п’ятеро. Оце, напевно, він.
Тільки-но я сказав це, як із загону вибіг клусом міцний гнідий кінь і промчав повз нас. На жокеєві було вбрання відомих усім полковникових кольорів.
— Це не мій кінь! — вигукнув господар. — Ця тварина не має на тілі жодної білої волосинки! Містере Холмсе, що тут врешті коїться?!
— Гаразд, гаразд, погляньмо, як він ітиме, — незворушно мовив мій друг. Кілька хвилин він тримав мій бінокль біля очей. — Чудово! Який гарний старт! — раптом вигукнув він. — Вони повертають!
Із коляски нам було добре видно, як коні вийшли на прямий відрізок доріжки. Шість коней ішли так щільно, що всіх їх, здавалося, можна було накрити одною попоною, аж тут на півдорозі жовтий колір Мейплтона вирвався вперед. Однак недалеко від місця, де ми стояли, кінь полковника обійшов Безжурного й підбіг до фінішу аж на шість корпусів попереду. Ірис герцога Балморальського, набагато відставши, прийшов третім.
— Будь-що я виграв, — прошепотів полковник, проводячи долонею по очах. — Але я нічогісінько не розумію! Чи не здається вам, містере Холмсе, що ви занадто вже довго мене інтригуєте?
— Звичайно, полковнику. Зараз ви дізнаєтеся про все. Ходімо подивимось на коня всі разом. Ось і він, — вів далі Холмс, коли ми увійшли до загону, куди пускали лише власників коней та їхніх друзів. — Варто лише потерти йому лоб і ногу спиртом, і ви впізнаєте свого давнього знайомця Звіздочолого.
— А що сталося?
— Ваш кінь опинився в руках шахрая, і я насмілився випустити його таким, яким його сюди прислали.
— Мій любий сер, це просто диво, що ви вчинили! Кінь у чудовій формі. Ніколи ще за все своє життя він не йшов краще! Тисячу разів прошу у вас вибачення за сумніви щодо ваших здібностей. Ви зробили мені велику послугу! Але ще більшу послугу ви зробите мені тоді, коли у ваших руках опиниться вбивця Джона Стрекера.
— Я вже зробив це, — спокійно мовив Холмс.
Ми з полковником здивовано вп’ялися у нього очима.
— Ви знайшли його! Де ж він?
— Він тут.
— Тут?! Де ж саме?
— Я маю честь зараз перебувати поруч із ним.
Полковник спалахнув гнівом.
— Я розумію, що багато чим завдячую вам, містере Холмсе, — мовив він, — але ці слова можна сприйняти лише як вельми невдалий жарт або образу.
Шерлок Холмс засміявся.
— Та що ви, полковнику, я й не думав звинувачувати вас у злочині, — сказав він. — Справжній убивця стоїть у вас за спиною. — Він зробив крок уперед і поклав руку на лискучу шию жеребця.
— Це кінь?! — в один голос видихнули ми з полковником.
— Так, кінь. Але вину його пом’якшує те, що він захищав себе й що Джон Стрекер був людиною, не гідною вашої довіри… Але вже лунає дзвоник, тож облишмо нашу розповідь до зручнішого часу, бо в наступних перегонах я й сам маю намір трохи виграти.
* * *
Повертаючись увечері додому в купе пульманівського вагона, ми й не помітили, як прибули до Лондона, — з таким захопленням слухали розповідь мого друга про те, що сталося в дартмурських стайнях тієї ночі і як він розкрив цю таємницю.
— Мушу визнати, — провадив він, — що всі версії, які я склав за газетними повідомленнями, були всуціль помилкові. Адже можна було навіть на їхньому ґрунті намацати деякі віхи, якби не безліч подробиць, що їх газети висипали на голови читачів.