— Здається, я був би не проти випити віскі з содовою й викурити сигару після такого допиту. А до висновку щодо цієї справи я прийшов іще до того, як наш відвідувач ступив до кімнати.
— Любий Холмсе!
— Я маю нотатки про декілька схожих випадків, — хоча, як я вже згадував, жоден з них не був таким миттєвим. Увесь цей допит перетворив мої припущення на впевненість. Побічні обставини часом бувають так само промовистими, як форель у молоці, — як сказав колись Торо[84].
— Але ж я чув те саме, що й ви.
— Проте ви не знаєте тих попередніх випадків, які стали мені зараз у пригоді. Така сама історія відбулася кілька років тому в Абердині й дещо вельми подібне — в Мюнхені, за рік після франко-прусської війни. Цей випадок — саме з таких... А ось і Лестрейд! Добридень, Лестрейде! Отам на буфеті — склянка вина, а тут у скриньці — сигари.
Поліційний детектив був убраний у жовто-зеленкувату куртку й носив на шиї шарф, що робило його схожим на моряка; в руці він тримав чорний парусиновий саквояж. Коротко привітавшися, він усівся на стілець і запалив пропоновану йому сигару.
— То що сталося? — спитав Холмс, підморгнувши. — Ви, здається, невдоволені?
— Таки справді невдоволений. Клята пригода з Сент-Саймоновим весіллям! Нічого не можу добрати в цій справі.
— Невже? Ви дивуєте мене.
— Ніколи не чув про таку заплутану історію! Я не маю в руках жодного ключа до неї. Цілісінький день проморочився.
— І, здається, добряче промокли, — сказав Холмс, торкнувшися рукава його куртки.
— Так, я нишпорив у ставку Серпентайн.
— Боже милий, навіщо?
— Шукав там тіло леді Сент-Саймон.
Шерлок Холмс поринув глибше в крісло й щиро зареготав.
— А в водограї на Трафальґарській площі ви теж нишпорили? — спитав він.
— Навіщо? Про що це ви?
— Бо там ви маєте такі самі шанси знайти цю леді, як і тут.
Лестрейд кинув сердитий погляд на мого друга.
— То ви вже, напевно, все знаєте? — кепкуючи, спитав він.
— Ні, я тільки-но почув про цю пригоду, але вже дійшов певного висновку.
— О, невже? То ви гадаєте, що Серпентайн тут ні до чого?
— Гадаю, що так.
— Тоді поясніть, будь ласка, як ми могли знайти в ставку оце? — Він розкрив саквояж і викинув на підлогу шовкову весільну сукню, пару єдвабних черевичків і віночок з вуаллю, — все вицвіле й промокле. — Ось! — додав він, поклавши на цю купу речей новеньку обручку. — Тверденький горішок для вас, містере Холмсе!
— От воно що, — мовив мій друг, пускаючи сиві кільця диму. — То ви це все повитягали з Серпентайну?
— Ні. Їх знайшов сторож біля самого берега. Родичі леді впізнали її одежу, а мені здається — якщо там була одежа, то десь недалеко має бути й тіло.
— За вашими блискучими міркуваннями, тіло кожної людини повинне лежати біля її гардероба. То чого ви ж сподіваєтеся домогтись таким чином?
— Знайти докази того, що до її зникнення причетна Флора Міллер.
— Боюся, що це вам буде нелегко.
— Справді?! — вигукнув з гіркотою Лестрейд. — А я, Холмсе, боюся, що ви зовсім відірвалися від життя з вашими думками й висновками. За останні хвилини ви зробили аж дві помилки. Ця сукня викриває міс Флору Міллер.
— Як саме?
— У сукні є кишеня. В кишені був футляр для візитних карток. А в футлярі — папірець. Ось. — Він розгорнув папірець перед собою на столі. — Послухайте-но: "Побачимося, коли все буде готове. Виходьте негайно. Ф.Г.М.". Я з самого початку вважав, що Флора Міллер виманила леді Сент-Саймон з дому й тоді, — звичайно ж, не без спільників, — влаштувала її зникнення. Ось перед нами папірець, підписаний її ініціалами, який вона, напевно, сунула леді біля дверей, щоб заманити її в пастку.
— Чудово, Лестрейде! — мовив, сміючись, Холмс. — Ви справді якнайкраще все придумали. Дайте-но подивитися.
Він недбало взяв папірець, але раптом щось у ньому привернуло його увагу, і він задоволено скрикнув.
— Це справді важливо, — сказав він.
— Тепер ви це побачили?
— Надзвичайно важливо. Щиро вітаю вас.
Лестрейд переможно підхопився зі стільця й нахилився над папірцем.
— Як? — здивувався він. — Ви ж дивитеся з іншого боку!
— Навпаки, саме з того боку, що треба.
— З того, що треба? Ви збожеволіли! Записку написано олівцем на зворотному боці!
— А тут — щось схоже на уривок рахунка з готелю. Він дуже зацікавив мене.
— Нічого там немає. Я вже його бачив, — сказав Лестрейд. — "4 жовтня. Кімната — 8 ш., сніданок — 2 ш. 6 п., коктейль — 1 ш., другий сніданок — 2 ш. 6 п., склянка хересу — 8 п.". Нічого цікавого.
— Для вас — цілком можливо. Але саме це має найбільшу вагу. Щодо записки, то вона теж має значення, принаймні ініціали. Тож я ще раз вітаю вас.
— Годі марнувати час, — мовив Лестрейд, — мені треба працювати, а не сидіти біля каміна з усілякими теоріями. До побачення, містере Холмсе; подивимось, хто першим докопається до дна в цій справі. — Він зібрав принесену одежу, запхав її до саквояжа й попрямував до дверей.
— Ще одне слово, Лестрейде, — поволі промовив Холмс, коли його суперник уже виходив. — Я можу відкрити вам справжній розв’язок цієї справи. Леді Сент-Саймон — це міф. Такої особи нема й ніколи не було.
Лестрейд озирнувся і з сумом поглянув на мого друга. Тоді обернувся до мене, тричі постукав пальцем по лобі, промовисто похитав головою й вибіг.
Тільки-но за ним зачинилися двері, як Холмс підхопивсь і вдяг своє пальто.
— В тому, що цей чолов’яга говорив про працю, є дещиця правди, — зауважив він. — Тож, Ватсоне, я мушу ненадовго залишити вас наодинці з вашими газетами.
Було о пів на шосту, коли Шерлок Холмс пішов, але я недовго сидів сам, бо менш ніж за годину надійшов посильний з величезною коробкою. Разом із хлопцем, що прийшов укупі з ним, вони розпакували її, й на мій великий подив на нашому скромному обідньому столі з’явилася розкішна холодна вечеря. Тут були пара вальдшнепів, фазан, паштет з гусячої печінки й кілька вкритих павутинням пляшок старого вина. Розставивши всі ці смаковини, мої відвідувачі зникли, мов джини з казок "Тисячі й однієї ночі"[85], сказавши тільки, що за все заплачено й наказано занести на цю адресу.
Близько дев’ятої години до кімнати бадьоро ступив Шерлок Холмс. Обличчя його було поважне, але в очах мерехтіли вогники, з яких видно було, що він не помилився в своїх здогадах.
— То вечеря вже на столі! — мовив він, потираючи руки.
— Ви чекаєте на гостей? Вони приготували стіл на п’ять осіб.
— Так. Я гадаю, що в нас може зібратися товариство, — сказав він. — Дивно, що лорда Сент-Саймона досі немає... Ага! Здається, я чую його кроки на сходах.
Це справді був наш вранішній відвідувач — він швидко увійшов до кімнати, ще дужче розгойдуючи на шнурочку свій лорнет; шляхетне його обличчя виглядало вельми збентеженим.
— То мій посильний застав вас удома? — запитав Холмс.
— Так, але мушу зізнатися, що зміст листа надміру приголомшив мене. Чи маєте ви докази того, про що писали?
— Якнайвагоміші.
Лорд Сент-Саймон упав у крісло й провів рукою по чолу.
— Що скаже герцог, — пробурмотів він, — коли почує, що вихідця з його родини було так принижено?
— Але ж це звичайнісінький випадок. Я ніяк не можу погодитися з тим, що тут є щось принизливе.
— То ви дивитеся на ці речі з іншого погляду.
— Я не бачу тут нічиєї вини. Здається мені, що ця леді навряд чи могла вчинити інакше, хоч і діяла надто рішуче. Але в неї немає матері, їй не було з ким порадитися в таку хвилину.
— Це образа, сер, прилюдна образа, — сказав лорд Сент-Саймон, тарабанячи пальцями по столу.
— Але ви мусите зважити на те виняткове становище, до якого потрапила ця бідолашна дівчина.
— Я ні на що не зважатиму. Я просто в гніві, бо зі мною повелися безчесно.
— Здається, чути дзвінок, — мовив Холмс. — Так, чиїсь кроки за дверима... Якщо я не в змозі переконати вас, лорде Сент-Саймоне, поставитися до цієї справи поблажливіше, то я запросив адвоката, якому це, може, вдасться краще. — Він одчинив двері й пропустив до кімнати жінку й чоловіка.
— Лорде Сент-Саймоне, — сказав він, — дозвольте відрекомендувати вам містера й місіс Френсіс Гай Маултон. Із місіс Маултон ви, напевно, вже знайомі.
Побачивши нових гостей, наш клієнт підхопився з місця, випростався, втупив очі в підлогу й засунув руку за борт сурдута, виявляючи цим ображену гідність. Леді підбігла до нього й подала руку, але він уперто не зводив на неї очей. Так було навіть краще для нього, якщо він хотів залишитися непохитним: навряд чи хто-небудь зміг би встояти перед її сповненим благання обличчям.
— Ви гніваєтеся, Роберте? — сказала вона. — Що ж, я розумію, ви не можете не гніватися.
— Прошу вас, не виправдовуйтесь, — із гіркотою відповів лорд Сент-Саймон.
— Так, так, я знаю, я винна, мені треба було переговорити з вами, перш ніж піти, але я наче збожеволіла з тієї миті, коли побачила Френка. Я вже не відала, що чиню, що говорю. Дивно, як я не знепритомніла перед вівтарем!
— Може, місіс Маултон, ми з другом залишимо вас, поки ви все пояснюватимете лордові Сент-Саймону?
— Якщо дозволите мені сказати свою думку, — зауважив незнайомий джентльмен, — то годі вже критися. Щодо мене, то я волів би, щоб уся Європа й Америка почули правду.
Це був невисокий, кремезний, засмаглий чоловік із виразним обличчям і рвучкими рухами.
— Гаразд, тоді я розповім усе, як було, — сказала леді. — Ми з Френком познайомилися 1881 року на копальні Мак-Квайра, біля Скелястих гір, де тато мав ділянку. Згодом ми заручилися; але батько одного разу натрапив на золотоносну жилу й розбагатів, а ділянка бідолахи Френка все біднішала й нарешті зовсім зубожіла. Чим більше багатів тато, тим біднішим ставав Френк; зрештою тато й чути не схотів про наші заручини й повіз мене до Фриско[86]. Але Френк не відступав — він поїхав за мною, й ми знову почали зустрічатися без татового відома. Якби тато довідався, він дуже лютував би, тож ми вирішили все самі. Френк сказав, що поїде звідси й повернеться до мене лише тоді, коли матиме такі самі гроші, як тато. А я пообіцяла, що чекатиму його до останку й не одружуся ні з ким, поки він живий. "Якщо так, то повінчаємось одразу ж, — сказав він, — я буду певнішим у тобі, а чоловіком твоїм стану, коли повернуся". Отак ми вирішили: він усе влаштував як слід, священик повінчав нас, і Френк поїхав шукати щастя, а я повернулася до тата.
Невдовзі я почула, що Френк у Монтані; потім він поїхав до Аризони, а наступну звістку про нього я дістала вже з Нью-Мексико.