— Вам уже не викрутитись, містере Віндібенку. Усе це надто добре зрозуміло, й ви зробили мені препоганий комплімент, сказавши, що я не зможу розв'язати такої простої задачі. Отак! Тож сідайте, й поговорімо до ладу.
Наш відвідувач упав на стілець, обличчя його скривилося, на лобі заблищав піт.
— Це... це непідсудна справа... — пробурмотів він.
— Побоююсь, що так. Але, між нами кажучи, містере Віндібенку, такого жорстокого, егоїстичного й безсоромного шахрайства мені ще не траплялося. Зараз я спробую розповісти, як усе це було, а ви мене виправите, якщо я помилюся.
Гість сидів, знітившись і низько схиливши голову, зовсім приголомшений. Холмс поклав свої ноги на край камінної решітки, вмостився глибше в кріслі і, застромивши руки в кишені, почав розповідати скоріш собі самому, ніж нам:
— Чоловік одружується з жінкою, набагато старшою за нього самого, заради її грошей, і користується також грошима її дочки, поки вона живе з ними. Для їхньої родини ці кошти досить великі, і втратити їх — річ серйозна. Заради таких грошей варто попрацювати. Дочка має милу, лагідну вдачу, але серце її прагне кохання, й зрозуміло, що зі своїм гарним личком і непоганим заробітком вона недовго сидітиме в дівках. Проте після одруження дівчини її вітчим утратить тверду сотню фунтів на рік. Що ж він тоді чинить, аби не допустити того? Він примушує її сидіти вдома, забороняє зустрічатися з однолітками. Але невдовзі переконується, що цього замало: вона починає упиратися, наполягати на своєму і врешті каже, що піде на якусь вечірку. Що вигадує тоді її винахідливий вітчим? У нього з'являється думка, яка робить більше честі його розумові, ніж серцю. З відома своєї дружини, й до того ж з її допомогою, він змінює своє обличчя, ховає проникливі очі за темними окулярами, приклеює вуса й пару густих бакенбардів, приглушує свій дзвінкий голос до скрадливого шепоту і, скориставшися слабким зором дівчини, з'являється до неї під ім'ям містера Госмера Ейнджела й відсторонює інших залицяльників.
— Це був лише жарт, — простогнав наш відвідувач. — Ми й не думали, що вона так закохається...
— Цілком можливо. Проте, хоч би як там було, молода леді щиро захопилася ним і, знаючи, що її вітчим у Франції, не підозрювала ніякого підступу. Їй лестила увага цього джентльмена, а материна щира підтримка ще більше підсилила її почуття. Тоді містер Ейнджел став учащати до їхнього дому, бо розумів, що домогтися свого можна лише рішучими діями. Не забарилися побачення, а далі й заручини, що мали завадити дівчині віддати своє серце комусь іншому. Але довго так дурити її неможливо. Вигадані подорожі до Франції надто вже обтяжливі. Зоставалося одне — довести цю затію до такого драматичного кінця, щоб у душі молодої леді залишився слід на все життя, і вона на якийсь час збайдужіла до будь-яких інших залицяльників. Звідти й присяга на Біблії, й натяки на якесь несподіване лихо в день весілля. Джеймс Віндібенк хотів, щоб міс Сазерленд міцно пов'язала своє життя з Госмером Ейнджелом і нічого не знала про його долю. Тоді, гадав він, ще років із десять вона не схоче й чути про якогось іншого чоловіка. Він підвіз її до дверей церкви, проте далі йти не міг і вирішив зникнути, вдавшися до давньої витівки: увійшов у кеб через одні дверцята, а вийшов через інші. Гадаю, що все було саме так, містере Віндібенку?
Наш відвідувач тим часом трохи опанував себе: поки Холмс говорив, він підвівся зі стільця, й на блідому його обличчі заграла холодна посмішка.
— Може, так, а може, й ні, містере Холмсе, — сказав він, — але, якщо ви такі вже розумні, то повинні знати, що закон тут порушуєте саме ви. Я нічого злочинного не скоїв, а ви, замкнувши мене в цій кімнаті, чините насильство над особою; це протизаконно...
— Так, закон, як ви кажете, проти вас безсилий, — мовив Холмс, відмикаючи двері й навстіж відчиняючи їх, — однак ви заслуговуєте на найтяжче покарання. Якби ця леді мала брата чи друга, він добряче відшмагав би вас нагаєм. Хоч це й не належить до моїх обов'язків щодо клієнта, — вів далі він, спалахнувши гнівом, коли побачив нахабну посмішку на обличчі гостя, — але, присягаюся, я це собі дозволю... — Він рушив з місця, щоб дістати мисливський нагай, але не встиг зробити й двох кроків, як на сходах щось дико затупотіло, важкі двері внизу грюкнули, і ми побачили крізь вікно, як містер Віндібенк мчить щодуху вулицею.
— Який безсоромний негідник! — засміявся Холмс, сідаючи глибоко в крісло. — Цей чолов'яга котитиметься від злочину до злочину, поки не скінчить на шибениці. Але пригода ця в дечому була справді цікава.
— Я не зовсім уявляю собі ваші міркування, — зауважив я.
— Звичайно, з самого початку було зрозуміло, що цей містер Госмер Ейнджел мусив мати якусь причину для своєї дивної поведінки, й так само було зрозуміло, що єдиним, хто мав би з цього користь, був вітчим. Те, що вони ніколи не зустрічалися, а навпаки — один завжди з'являвся, коли іншого поблизу не було, — так само мало щось значити. До того ж — темні окуляри, химерний голос і густі бакенбарди... Підозри мої підтвердилися ще й тим, що підпис було надруковано на машинці, бо дівчина, напевно, добре знала його почерк і могла б упізнати навіть найменш відмінні риси. Як бачите, всі ці окремі факти, а також безліч дрібніших, спрямовані в один бік.
— А як ви перевірили їх?
— Натрапивши на слід, знайти докази було вже легше. Я знаю фірму, де служить цей чоловік. Узявши оголошення з прикметами пропалого, я вилучив з них усе, що можна вважати несправжнім, — бакенбарди, окуляри, голос, — і надіслав їх до фірми з проханням повідомити, чи не підходить під цей опис хтось із їхніх комівояжерів. На той час я вже помітив найголовніші риси шрифту друкарської машинки і написав цьому джентльменові на його службову адресу, запрошуючи його сюди. Як я й сподівався, його відповідь було видрукувано на машинці з таким самим шрифтом. З тією ж поштою я одержав і лист від фірми "Вестхавс і Марбенк" на Фенчерч-стрит, де мене повідомили, що за всіма прикметами це має бути їхній службовець Джеймс Віндібенк. От і все!
— А міс Сазерленд?
— Якщо я розповім їй про все, вона не повірить мені. Згадайте-но старовинне перське прислів'я: "Не відбирай у тигриці її тигреня, а в жінки — її ілюзію". В Гафіза[53] не менше мудрості, ніж у Горація, і він негірше знається на людському житті.
Таємниця Боскомбської долини[54]
Якось уранці, коли ми з дружиною сиділи за сніданком, служниця подала мені телеграму від Шерлока Холмса. В ній ішлося:
"Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Їду на захід Англії у зв'язку з трагедією Боскомбської долини. Буду радий, якщо поїдете зі мною. Повітря й краєвиди там чудові. Виїжджайте з Падинґтона об 11.15".
— Що скажеш, любий? — спитала дружина, поглянувши на мене. — Поїдеш?
— Правду кажучи, й сам не знаю, що відповісти. В мене стільки пацієнтів.
— Їх прийме Анструзер. Останнім часом ти став такий блідий. Гадаю, що ця подорож піде тобі на користь. До того ж ти так цікавишся справами містера Шерлока Холмса.
— Я був би невдячним, якби проминув хоч одну з них, — відповів я. — Але якщо вже їхати, то треба негайно збиратися, бо залишилося всього півгодини.
Мій досвід табірного життя в Афганістані придався мені хоча б тим, що зробив мене загартованим і завжди готовим вирушити в дорогу. У побуті я невибагливий, речей із собою взяв мало, тож за кілька хвилин уже сидів зі своєю валізою в кебі, поспішаючи до Падинґтонського вокзалу. Шерлок Холмс уже походжав туди-сюди платформою; його висока худорлява постать у довгому сірому дорожньому плащі й невеликому суконному кашкеті здавалась від того ще тоншою й вищою.
— От і чудово, що ви прийшли, Ватсоне, — сказав він. — Цілком інакше почуваєш себе, коли поряд надійна людина. Тамтешня поліція або не робить нічого, або лише тисне. Якщо ви займете в купе місце на двох, я піду по квитки.
Ми зайняли купе й заповнили його стосом газет, які Холмс узяв із собою. Він гортав і прочитував їх, часом щось занотовуючи й над чимось міркуючи, аж поки ми не проминули Рединґ. Тоді він несподівано згорнув їх у величезну купу й кинув її у сітку для багажу.
— Ви чули що-небудь про цю пригоду? — спитав він.
— Анічогісінько. Я кілька днів не зазирав до газет.
— Лондонська преса не подавала повних звітів. Я щойно переглянув усі ранкові газети, щоб з'ясувати подробиці. Мені здається, що це один із тих звичайних випадків, які насправді виявляються найважчими.
— Це звучить трохи дивно!
— Але це чистісінька правда. Незвичайність завжди ховає в собі ключ до розв'язки. Що звичніший і простіший злочин, то важче докопатися до істини. Але, хоч як би там було, цього разу висунуто дуже серйозне обвинувачення проти сина вбитого.
— То це вбивство?
— Вважають, що так. Я не можу цього стверджувати, поки сам іще нічого не роздивився як слід. А зараз кількома словами змалюю вам ситуацію так, як я бачу її.
Боскомбська долина — то сільська місцина недалеко від Росса, в Гірфордширі. Найбагатший господар у тих краях — містер Джон Тернер, що надбав в Австралії добрі гроші й повернувся додому кілька років тому. Одну зі своїх ферм, Газерлей, він здав в оренду містеру Чарльзу Мак-Карті, теж колишньому австралійцеві. Вони були знайомі ще з колоній, тож природно, що, переїхавши сюди, оселилися якнайближче один до одного. Тернер, щоправда, був багатший, і Мак-Карті став його орендарем, але вони, напевно, залишалися приятелями, бо їх частенько бачили разом. Мак-Карті мав одного сина — хлопця вісімнадцяти років, а Тернер — єдину дочку такого самого віку; дружини в обох уже повмирали. Вони, здавалося, уникали знайомства з сусідами й жили самотньо, хоч обидва Мак-Карті цікавилися спортом і часто відвідували в місті перегони. Мак-Карті наймали двох челядників — слугу та покоївку. Тернер мав більшу садибу й не менш як півдюжини слуг. Це все, що мені пощастило дізнатися про ці дві родини. Тепер — про самі події.
Третього червня, тобто останнього понеділка, Мак-Карті вийшов зі свого дому в Газерлеї близько третьої години дня й вирушив до Боскомбського ставу — невеличкого озера, що з'явилося від розливу струмка, який тече Боскомбською долиною. Вранці він їздив зі своїм слугою до Росса й казав, що дуже поспішає, бо о третій годині має важливе побачення.