Виходить, він назвався детективом?
— Так, сер.
— А коли він заявив вам про це?
— Коли розплачувався.
— А ще він що-небудь говорив?
— Сказав своє прізвище.
Холмс кинув на мене переможний погляд.
— Своє прізвище? Досить необережно з його боку! Тож як його звуть?
— Його звати, — сказав кебмен, — містер Шерлок Холмс.
Відповідь кебмена буквально вбила мого друга. Я в житті не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо дві він не міг вимовити жодного слова, потім голосно розреготався.
— Удар, Ватсоне! Влучний удар! — сказав він. — Рапіра в руках супротивника, що не поступається мені ні у швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Виходить, його звуть Шерлок Холмс, так?
— Він сам так сказав, сер.
— Блискуче! Тепер розповідайте мені, де ви взяли цього пасажира й що було далі.
— Він гукнув мене о пів на десяту ранку на Трафальгар-Сквер. Каже: "Я детектив", і пообіцяв мені дві гінеї, якщо я точно виконуватиму його накази й ні про що не розпитуватиму. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю "Нортумберленд" і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, викликали кеб з біржі й поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.
— Ось до цього самого будинку, — сказав Холмс.
— Можливо. Це вже мого пасажира треба запитувати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посередині кварталу, і ми почекали там ще з півтори години. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-Стріт, завернули на…
— Це я знаю, — сказав Холмс.
— А коли виїхали на Ріджент-Стріт, він підняв верхнє віконечко й крикнув: "Женіть до вокзалу Ватерлоо!" Я стьобнув свою кобилу, і за десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї — не ошукав! — і пішов до вокзалу. А наостанок озирнувся й каже: "Вам, певне, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Холмса". От як це все було.
— Так, розумію. І більше ви його не бачили?
— Ні, більше не бачив.
— А тепер опишіть мені зовнішність цього містера Шерлока Холмса.
Кебмен почухав потилицю:
— Це не так і легко. Років йому буде приблизно під сорок, середній на зріст, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу вам сказати.
— Колір очей який?
— Не звернув уваги…
— Більше нічого не запам'ятали?
— Нічого, сер.
— Ну гаразд. Ось ваші півсоверена. А другу половину отримаєте, якщо дізнаєтеся про цю людину більше. Усього найкращого.
— На все добре, сер. Дякую вам.
Джон Клейтон вийшов, посміюючись, а Холмс, знизавши плечима, із розчарованою усмішкою повернувся до мене.
— Третя нитка теж не витримала, — сказав він. — Тепер мусимо починати все з самого початку. От хитра бестія! Довідався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, побачив мене на Ріджент-Стріт, зметикував, що номер кеба взяли на замітку й що кебмена розшукають, і вирішив із мене познущатися. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтеся в Девонширі. І все-таки мене дуже непокоїть та ваша поїздка. Справа дуже неприємна, Ватсоне. Неприємна та небезпечна. І що більше я про неї думаю, то менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетеся на Бейкер-Стріт здоровим і неушкодженим.
Розділ VI
Баскервіль-Хол
Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер на призначений день завершили всі свої справи, тож ми вирушили до Девоншира, як і домовлялися.
Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Холмс усю дорогу напучував мене і давав різні поради.
— Я не говоритиму вам, кого я підозрюю і які маю здогади, Ватсоне, аби у вас не виникли упереджені думки, — сказав він. — Мені потрібні факти у найдрібніших деталях, а зіставлятиму їх я сам.
— Що ж вас цікавить? — запитав я.
— Усе, що так чи інакше пов'язане з цією справою, особливо стосунки між молодим Баскервілем і його сусідами. Якщо довідаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте й це. За останні дні я дещо з'ясував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з'ясувати лише одне: найближчий спадкоємець, містер Джеймс Десмонд, справді чудова людина досить поважного віку, отже, це не його витівки. Гадаю, ми сміливо можемо не відволікатися на нього надалі.
Це означає, що залишаються тільки ті люди, які увійдуть у безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.
— А чи не краще одразу ж відкинути варіант із подружжям Берріморів?
— Ні в якому разі! Важко припуститись грубішої помилки. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, тоді їх буде годі шукати. Ні, ні! Нехай так і залишаються під підозрою. А ще, якщо не помиляюся, там є конюх, двоє фермерів, наш друг доктор Мортімер, очевидно, людина бездоганно чесна, і його дружина, про яку нам нічого не відомо. Не забудьте й про натураліста Степлтона з сестрою — дуже привабливою молодою особою, як кажуть. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холу — про нього ми теж нічого не знаємо, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим пильним наглядом.
— Старатимуся вас не підвести.
— Ви взяли зброю?
— Так, гадаю, це не буде зайвим.
— Безумовно. Тримайте револьвер при собі вдень і вночі, навіть на мить не втрачайте пильності.
Наші друзі вже встигли придбати квитки першого класу й чекали нас на платформі.
— Ні, нічого нового, — сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Можу тільки заприсягтися, що останні два дні за нами не стежили. Ми весь час про це пам'ятали, і ніхто б не вислизнув від нашої уваги.
— Сподіваюся, цими днями ви не розлучались?
— Так, за винятком учорашнього. Я маю таку звичку — після приїзду в місто присвячую один день розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.
— А я пішов у парк подивитися на відпочивальників, — сказав Баскервіль. — І все було досить спокійно.
— Проте з вашого боку це було нерозсудливо, — сказав Холмс, насупившись, і похитав головою. — Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супроводу, інакше не оминути вам лиха. Ви знайшли іншого черевика?
— Ні, сер, він зник.
— Он як? Цікаво! Ну, на все добре, — додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі! Пам'ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф'яні болота вночі, коли безроздільно панують сили зла.
Я визирнув з вікна і побачив удалині високу, сухорляву фігуру Холмса, який нерухомо стояв на платформі й дивився вслід поїзду, що віддаляється.
Ми рухалися швидко, і я почувався неймовірно добре. Я придивлявся до моїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера.
За якихось дві-три години земля уздовж полотна з бурої змінилась на червону, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луги, на яких руді корови поскубували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, попри велику вологість повітря, значно ліпший, ніж на сході.
Молодий Баскервіль не відходив від вікна й радісно скрикував, побачивши рідні Девонширські пейзажі.
— Де тільки мені не довелося побувати відтоді, як я виїхав звідси, докторе Ватсон! — сказав він. — І все-таки ці місця ні з чим не порівняєш.
— Покажіть нам такого девонширця, який не захоплювався б своїм Девонширом.
— Тут справа не лише в самому Девонширі, але й у людях, які тут мешкають, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга достатньо, щоб виявити в ньому представника кельтської[7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. Покійний сер Чарльз мав рідкісну будову черепа — наполовину галльську, наполовину іберійську. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-Холу?
— Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли помер батько, мені було дванадцять років, і я одразу ж виїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, і я просто не дочекаюся, коли нарешті з'являться торф'яні болота.
— Он як? Отже, ваше бажання здійснилося — можете милуватися ними, — сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.
Удалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястим краєм лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, показався сумний сірий пагорб з зазубреною вершиною. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато для нього означає перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, володарювали так довго й залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодий чоловік у спортивному костюмі, з явним американським акцентом, сидів поруч зі мною у прозаїчному вагоні і, дивлячись на його смагляве виразне обличчя, я все-таки відчував у ньому справжнього нащадка тих неприборканих і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі й великі карі очі указували на гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф'яні болота поставлять нас обличчям до обличчя зі складним і небезпечним завданням, то заради такої людини можна піти на все, тому що вона сміливо розділить з тобою будь-який ризик.
Поїзд зупинився на маленькій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв візок, запряжений парою невисоких, міцних конячок. Наш приїзд, мабуть, був тут великою подією, адже й сам начальник станції, і носії — всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це була мила сільська місцина, але, на свій подив, біля виходу з платформи я побачив двох солдатів у темних мундирах, які стояли, спираючись на карабіни, і пильно дивилися на нас. Кучер, незграбний чолов'яга з вилицюватим обличчям, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широкою білою дорогою. Обабіч неї здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки з гостроверхими дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, на обрії вечірнього неба вимальовувалася похмура лінія торф'яних боліт, яка переривалася гострими вершинами лиховісних пагорбів.
Наш візок завернув на бічну дорогу, і ми стали підніматися глибокими коліями, прокладеними сторіччя тому між високими насипами, на яких росли м'ясисті хвощі й вологі мохи.