Заздалегідь вам вдячний.
Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.
Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев'ятої години.
Я прочинив двері до вітальні й перелякався — чи не пожежа в нас? У кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве світився вогонь лампи. Але мої побоювання були даремними: я відчув їдкий запах найміцнішого дешевого тютюну, від чого у мене одразу ж задряпало в горлі. Крізь димову завісу я ледве роздивився Холмса, який зручно вмостився у кріслі. Він був у халаті й тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові сувої.
— Застудилися, Ватсоне? — запитав він.
— Ні, просто перехопило дух від цих отруйних фіміамів.
— Так, здається, ви праві: тут трохи накурено.
— Яке там "трохи"?! Дихати нічим!
— Тоді прочиняйте вікно. Я бачу, ви цілісінький день просиділи у клубі?
— Холмсе, любий мій!
— Правильно?
— Безсумнівно, але як ви…
Він засміявся, дивлячись на мою розгублену фізіономію.
— Ваша простодушність, Ватсоне, воістину дивовижна! Якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен іде з дому в мерзенну, дощову погоду. Увечері він повертається чистенький, без єдиної плямочки на одязі. Циліндр і черевики на ньому блищать як і раніше.
Отже, він увесь день десь сиднем сидів. Близьких друзів у нього немає. Тоді де він був? Хіба це не очевидно?
— Так, цілком очевидно.
— Світ сповнений таких очевидностей, але їх ніхто не помічає. Як ви думаєте, де був я?
— Теж весь день просиділи сиднем?
— От і ні, я встиг побувати в Девонширі.
— Подумки?
— Цілком правильно. Моє тіло залишалося тут, у кріслі й, як це не сумно, встигло випити за день два великих кавники й викурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, я послав мій дух до Стенфорда за картою дартмурських боліт, і блукав ними весь день. Тішу себе надією, що я тепер як слід освоївся з цими місцями.
— Мапа великого масштабу?
— Так, дуже великого. — Він розгорнув один сектор цієї карти і поклав на коліна. — Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Посередині неї — Баскервіль-Хол.
— Оточений лісом?
— Цілком правильно. Тисова алея тут не позначена, але я думаю, що вона йде праворуч, паралельно до боліт. Ось ця маленька група будівель — те саме сільце Ґрімпен, де розташована штаб-квартира нашого друга, доктора Мортімера. Як бачите, у радіусі п'яти миль житло трапляється дуже рідко. Ось це Лефтер-Хол, про який згадував доктор.
Тут, очевидно, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам'ятав його прізвище. Ось це — дві ферми: "Кам'яні стовпи" і "Гниле болото". За чотирнадцять миль від них — прінстаунська каторжна в'язниця. А між цими окремими точками й навколо них розстеляються сумні, позбавлені ознак життя болота. От вам сцена, на якій розігралася ця трагедія і, можливо, розіграється ще одна у нас на очах.
— Так, місця дикі.
— Сцена обставлена надзвичайно вдало. Якщо диявол справді захотів втрутитися в людські справи…
— Виходить, ви теж схиляєтеся до версії про щось надприродне?
— А хіба дияволові посіпаки не можуть бути з плоті та крові?
Спочатку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи й справді тут було скоєно саме злочин? Друге: в чому цей злочин полягає і як його було скоєно? Зрозуміло, якщо доктор Мортімер має рацію у своїх здогадках і ми маємо тут справу з силами, які перебувають поза законами природи, тоді нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж зупинитися на цьому, треба остаточно перевірити всі інші гіпотези. Зачинімо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але я вважаю, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб лізти в труну під час своїх міркувань, але логічний висновок з моєї теорії саме такий. Ну як, ви встигли подумати над цією справою?
— Вона не виходила в мене з голови увесь день.
— І якого висновку ви дійшли?
— Заплутана історія.
— Так, досить своєрідна. Особливо в окремих деталях. Наприклад, змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?
— Мортімер говорив, нібито сер Чарльз пройшов цю частину алеї навшпиньки.
— Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо людині може знадобитися йти алеєю навшпиньки?
— Тоді в чому тут річ?
— Він біг, Ватсоне. Біг щодуху — рятувався. Так біг, що серце в нього не витримало і він упав мертвим.
— Рятувався? Але від кого?
— У тому-то й заковика. За деякими свідченнями, Чарльз Баскервіль збожеволів від страху, перш ніж кинутися навтьоки.
— Чому ви так думаєте?
— Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо я не помиляюся — а очевидно, все так і було, як я припускаю, — то бігти не до будинку, а від будинку міг тільки божевільний. Циган посвідчив на слідстві, що сер Чарльз кликав на допомогу, але біг він у тому напрямку, де найменше можна було на неї розраховувати. Потім ще одна загадка: кого він чекав у той вечір і чому побачення мало відбутися у тисовій алеї, а не в будинку?
— Ви думаєте, що він когось чекав?
— Поміркуйте самі: хвора літня людина вирушила ввечері на прогулянку — нічого дивного в цьому немає. Але того дня було вогко, холодно. Навіщо тоді серові Чарльзу знадобилося марнувати біля хвіртки п'ять, а то й десять хвилин, як запевняє доктор Мортімер, який звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але в спостережливості йому не відмовиш.
— Сер Чарльз робив такі прогулянки щовечора.
— І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є відомості, що сер Чарльз намагався триматися від боліт подалі. А тієї ночі він когось там чекав. І це було напередодні його запланованого від'їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається — ланка до ланки! А тепер, будь ласка, подайте мені скрипку, і ми відкладемо будь-які турботи з приводу цієї справи в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для міркувань.
Розділ IV
Сер Генрі Баскервіль
Ми поснідали рано, і Холмс, одягнений у халат, приготувався до прийому відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися й на секунду — щойно годинник пробив десяту, доктор Мортімер зайшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років тридцять. Невисокий, кремезний, міцний, він справляв враження досить жвавої, здорової людини. Вираз його обличчя видався мені впертим; карі очі сміливо дивилися на нас з-під густих темних брів. Коричневий костюм спортивного покрою і смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що ця людина аж ніяк не сидень і не білоручка, і водночас спокійна, впевнена постава виказувала в ньому щирого джентльмена.
— Сер Генрі Баскервіль, — представив нам його доктор Мортімер.
— Так, це я, — сказав баронет. — І найцікавіше те, містере Холмс, що якби мій друг не запропонував мені вас відвідати, я прийшов би до вас із власної ініціативи. Ви, кажуть, умієте розгадувати різні ребуси, а я сьогодні вранці зіткнувся з таким, який мені не до снаги.
— Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?
— Я не надаю цьому особливого значення, містере Холмс. Очевидно, хтось трохи пожартував наді мною. Але сьогодні вранці я одержав ось цього листа, якщо тільки він заслуговує на увагу.
Він поклав на стіл конверта, і ми почали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адресу — "Готель "Нортумберленд", серові Генрі Баскервілю" — було написано великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояло: "Черінґ-Кросс" і час відправлення — вечір попереднього дня.
— Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі "Нортумберленд"? — запитав Холмс, кинувши допитливий погляд на гостя.
— Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.
— Але доктор Мортімер, мабуть, сам там зупинився?
— Ні, я живу в знайомих, — сказав доктор. — Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.
— Гм! Виходить, вашим пересуванням хтось дуже цікавиться.
Холмс вийняв із конверта складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була одна-єдина фраза, складена з наклеєних друкованих слів: "Якщо вам дорогі здоровий глузд і життя, тримайтеся якнайдалі від торф'яних боліт". Слова "торф'яних боліт" були написані від руки, чорнилом.
— Отже, містере Холмс, — сказав сер Генрі Баскервіль, — можливо, ви розтлумачите мені, що все це означає і хто проявляє такий інтерес до моїх справ?
— А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?
— Так, сер, але, можливо, листа надіслала людина, переконана у надприродності цієї історії.
— Що за історія? — різко запитав сер Генрі. — Ви, джентльмени, очевидно, інформовані про мої справи значно краще, ніж я сам!
— Ми вас втаємничимо, сер Генрі. Без цього ви звідси не підете, повірте моєму слову, — сказав Шерлок Холмс. — А зараз візьмімося вивчати цей вельми цікавий документ, якого склали і опустили в поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, чи є в нас учорашня "Таймс"?
— Он там, у кутку.
— Будьте ласкаві, прошу, дайте сторінку з передовицею. — Він швидко пробіг її очима. — "Свобода торгівлі"… Чудова передовиця! Дозвольте мені прочитати вголос один абзац. "Якщо хто-небудь намагатиметься навіяти вам, що та галузь промисловості, в якій зацікавлені ви особисто, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся якнайдалі від таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що така система зрештою підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі усім нам". Що ви про це скажете, Ватсоне? — вигукнув Холмс, радісно потираючи руки. — Блискуча думка, еге ж?
Доктор Мортімер подивився на Холмса, як дивляться турботливі лікарі на тяжкохворих пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль спрямував на мене здивований погляд карих очей.
— Я не великий знавець у таких питаннях, як тарифна політика, — сказав він, — але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.
— Аж ніяк! Ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі.