Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…
— Ні, доктор Ватсон — перед вами.
— Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім'я часто згадується разом з ім'ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім'яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.
Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.
— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.
Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.
— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.
— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…
— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.
— Праці пана Бертільйона[2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.
— Тоді чому б вам не звернутися до нього?
— Я вже згадував, сер, про "наукове мислення", але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…
— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.
Розділ II
Прокляття роду Баскервілів
— У моїй кишені лежить один манускрипт, — сказав доктор Джеймс Мортімер.
— Я помітив це, щойно ви увійшли, — сказав Холмс.
— Манускрипт дуже давній.
— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.
— Звідки вам про це відомо, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього манускрипту зо два дюйми завширшки. Який це експерт, якщо він не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть? Вам, можливо, випадала нагода прочитати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий. — Доктор Мортімер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. — Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.
Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.
— Ватсоне, придивіться до написання літери "д". Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.
Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: "Баскервіль-Хол", а нижче стояли великі, розгонисті цифри: "1742".
— Це, вочевидь, якийсь запис.
— Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.
— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.
— Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини:
"Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але я, прямий нащадок Гуго Баскервіля, який багато чув про цього собаку від свого батька, а той від мого діда, поклав собі за мету записати цю беззаперечно істинну і правдиву історію. І я хочу, діти мої, щоб ви увірували, що найвищий судія, який карає нас за гріхи наші, вільний пробачити їх нам за милосердям своїм і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і покаянням. Тож поверніть у небуття страшні плоди минулого та остерігайтеся грішити в майбутньому, щоби знову всім нам на погибель не випустити на волю темні пристрасті, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду. Знайте, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком високоосвіченим, я всіляко раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Гуго, з того самого роду, і цього Гуго можна з усією справедливістю назвати людиною некерованою, нечестивою і безбожною.
Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, адже святі ніколи не оселялися в наших місцях, але Гуго був схильним до бездумних і жорстоких жартів, що й зробило ім'я його притчею во язицех у всьому Девоні. Сталося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким чистим словом) юну дочку одного фермера, чиї землі лежали поблизу маєтку Баскервілів. Але дівчина, відома своєю скромністю й чеснотами, боялася самого його імені й усіляко уникала Гуго.
І от якось (а це було в Михайлів день) Гуго Баскервіль вибрав зі своїх товаришів шістьох найвідчайдушніших, прокрався до ферми і, знаючи, що батька й братів дівчини саме немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-Хол, він сховав свою бранку в одному з верхніх покоїв, а сам, за звичкою, влаштував бенкет з товаришами. Нещасна мало не збожеволіла, слухаючи спів, п'яні вигуки й брутальну лайку, що лунали знизу, адже, за свідченням тих, хто знав Гуго Баскервіля, напідпитку він лаявся так, що, здавалося, ці богохульні слова можуть спопелити людину на місці, яка осквернила ними свої вуста. Страх довів дівчину до того, що вона наважилася на вчинок, від якого відмовився б і найсміливіший, а саме: вилізла на карниз, спустилася на землю по стеблах плюща, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла болотом до рідної домівки, що за три милі від Баскервільського маєтку.
Невдовзі Гуго залишив гостей, щоб віднести своїй бранці їжу та питво, а можливо, в його думках було й щось гірше, але побачив, що клітка спорожніла і пташка утекла.
І тоді в нього наче вселився диявол: злетівши сходами вниз до бенкетної зали, він заскочив на стіл, порозкидав фляги й тарелі та привселюдно заприсягнувся віддати свої тіло та душу силам зла, аби тільки наздогнати втікачку. І поки співтрапезники його стояли, вражені люттю, що вирувала в ньому, один з них, найбільш безсердечний або нетверезий, крикнув, що треба пустити по сліду собак. Почувши такі слова, Гуго вибіг із замку, наказав конюхам осідлати його ворону кобилу й спустити собак. Давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за галасливою собачою зграєю по залитому місячним сяйвом болоту.
Співтрапезники його певний час стояли мовчки, спочатку навіть не втямивши, чому здійнялася така метушня. Та раптом їхній затуманений винними випарами розум збагнув, яка чорна справа чинитиметься на просторах торф'яних боліт. І тут усі здійняли ґвалт: хто вимагав коня, хто пістолета, хто ще одну флягу вина. Згодом, трохи оговтавшись, вони всією компанією з тринадцяти чоловік, скочили на коней і приєдналися до погоні.
Місяць сяяв яскраво, усі переслідувачі скакали тим шляхом, яким, за їхніми розрахункам, мала втікати дівчина, якщо вона хотіла дістатися рідної домівки.
Проїхавши милю або дві, вони зустріли пастуха з чередою й запитали, чи не бачив він погоні. А той, як оповідають, спочатку не міг вимовити жодного слова від страху, але потім усе-таки зізнався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої мчали собаки. "Але я бачив і щось інше, — додав він. — Гуго Баскервіль проскакав повз мене на вороній кобилі, а за ним мовчки біг собака, і не дай мені Боже ще коли-небудь побачити таке пекельне кодло!"
П'яні сквайри вилаяли пастуха й поскакали далі. Та незабаром мороз пробіг у них по шкірі: спочатку вони почули тупіт копит, а потім ворона кобила, вся в піні, проскакала повз них без вершника і з опущеними віжками. Нажахані гульвіси збилися докупи, але все-таки їхали далі, хоча кожен з них, якби був тут сам, без товаришів, радо повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Уся зграя, яка здавна славилась чистотою породи й скаженістю, жалібно скавучала біля спуску в глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали вбік, а інші, наїжачившись і блискаючи очима, намагалися пролізти крізь вузьку розщелину, що відкривалася перед ними.
Зрозуміло, вершники зупинилися значно тверезішими, ніж були тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість із них не зважувалася зробити вперед і кроку, але троє найсміливіших (або ж найбільш захмелілих) скерували коней углиб яру. І там їхнім очам відкрилася широка галявина, а на ній бовваніли два великих кам'яних стовпи, які стояли тут ще за незапам'ятних часів. Такі стовпи й нині трапляються на болотах.
Місяць яскраво освітлював галявину, посеред неї лежала нещасна дівчина, яка сконала від страху і втрати сил. Але не від її неживого тіла і не від нерухомого тіла Гуго Баскервіля, що лежав поруч, троє відчайдухів відчули, як волосся заворушилося у них на головах. Ні! Над Гуго стояло огидне чудовисько — величезний звір чорної масті, подібний до собаки, але вищий і більший за всіх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. Цей монстр у них на очах роздер горлянку Гуго Баскервіля і, повернувши до них свою закривавлену морду, зблиснуло вогненними очима.
Нажахані, вони скрикнули і з лементом щодуху помчали геть болотами.