І тут Алісія знов побачила короля, що заглядав у кухню.
— Що ти робила, Алісіє? — спитав він.
— Мудрувала і куховарила, татусю.
— А що ти робиш зараз?
— Веселю малечу, татусю.
— А де чарівна кісточка, Алісіє?
— У мене в кишені, татусю.
— А я думав, що ти її загубила.
— Ні, татусю.
— Чи, може, ти забула про неї?
— Ні, татусю.
Тоді король тяжко зітхнув і похнюпився, і вигляд у нього був такий сумний, що сімнадцять принців і принцес тихенько вийшли з кухні, залишивши короля Уоткінса Першого наодинці з Алісією та немовлям.
— Що тобі, татусю? — спитала Алісія.
— Я дуже бідний, дитинко.
— У тебе немає зовсім грошей, татусю?
— Ані грошини, дитинко.
— І ніяк їх дістати, татусю?
— Атож, дитинко. Я вже старався і так і сяк, але все дарма.
Почувши ці слова, Алісія поклала руку в кишеню, де лежала чарівна кісточка.
— Татку, — сказала вона, — коли людина старається і вже випробує всі способи, це означає, що вона зробила все можливе, так?
— Безперечно, дитинко.
— Отже, — вела далі Алісія, — коли людина дуже старається, і в неї все одно нічого не виходить, тоді, я гадаю, і настає час попросити допомоги.
Алісія сказала дуже важливу річ. Власне, в цьому й полягала таємниця риб’ячої кісточки, та таємниця, яку мала на увазі добра старенька фея Грандмаріна і яку розгадала Алісія, а потім часто нашіптувала своїй подрузі — такій гарній і статечній герцогині.
Отож Алісія дістала з кишені чарівну риб’ячу кісточку, що мінилася на сонці, як перламутрова, поцілувала її і попросила, щоб настав день платні… І раптом у комині загуркотіло, і королівська платня упала й розсипалася по підлозі.
Та це був тільки початок. Найцікавіше трапилося потім, коли приїхала карета, запряжена чотирма павичами. На задку карети стояв хлопець з магазину містера Піклза. На ньому був розшитий сріблом і золотом одяг, а на постиганому пудрою чубі сидів трикутний капелюх. На ногах у нього були рожеві панчішки, в одній руці вій тримав паличку, прикрашену самоцвітами. а в другій — букет квітів. Хлопець сплигнув на землю, зняв капелюха і чемно допоміг зійти Грандмаріні.
Добра морська фея була одягнена в ті самі шовки, що пахли сухою лавандою. В руці вона тримала віяло.
— Алісіє, моя люба, — сказала вона, — як твої справи? Сподіваюсь. у тебе все гаразд?
А тоді повернулася до короля і трохи суворо запитала:
— А ви шанувалися?
— Сподіваюся, що так, — відповів король.
— Тепер ви зрозуміли, чому Алісія не скористалася риб’ячою кісточкою раніше?
Король ніяково вклонився.
— То більш не будете питати, чого та чому?
Король сказав, що не буде і що він просить пробачення.
Тоді Грандмаріна махнула віялом, і ввійшла королева в розкішному вбранні, а за нею сімнадцять малих принців і принцес, і всі як один в новому, якраз по них одягові. Потім фея торкнулася віялом до принцеси Алісії, і на ній з’явився одяг нареченої із срібним весільним покривалом та вінком із флердоранжу.
Наступної миті шафа, що стояла в кухні, перетворилася на позолочений гардероб, у якому було повно чудового одягу для Алісії, і все їй дуже пасувало, все було пошите якраз на неї.
А потім причалапало немовля, і синця під очком у нього як не було, і стало воно ще миліше.
Потім фея захотіла познайомитися з герцогинею. Грандмаріна пошепотілася з нею і за хвилину сказала королю й королеві:
— Зараз ми поїдемо шукати нареченого принцеси Алісії — принца Такогособі, а вас запрошуємо на весілля, яке відбудеться за півгодини.
І Грандмаріна з принцесою Алісією сіли в карету, а хлопець з магазину містера Піклза допоміг сісти герцогині і, піднявши й пристебнувши підніжку, зайняв своє місце по заду. Величпі навичі понесли карету.
Тим часом принц Такийсобі сидів у кухні й ласував ячмінним цукром. Коли принц побачив у вікні павичів, що везли карету, він зрозумів, що зараз трапиться щось незвичайне.
— Принце, — мовила Грандмаріпн, — я привезла вам наречену.
І в ту ж мить обличчя принца Такогособі перестало вилискувати, його стара куртка зробилася оксамитовою, волосся закучерявилося, прилетів капелюх з пером і сів йому на голову.
На весілля дібралися всі принцові родичі й друзі, і всі родичі й друзі принцеси Алісії, і сімнадцять її братиків і сестричок, і немовля, і ціла юрба сусідів. Герцогиня була дружкою.
Грандмаріна влаштувала розкішний бенкет, і їжі там було більше, ніж можна було з’їсти, а напоїв більше, ніж можна було випити. А потім, потім внесли великий-превеликий глазурований коровай, прикрашений білими атласними стрічками та білими лілеями.
Фея підняла келих за здоров’я молодих, принц Такийсобі виголосив промову, і всі закричали: "Ура, ура!" Потім Грандмаріна сказала, що відтепер королю платитимуть вісім разів на рік, а в високосному році — десять разів. А тоді повернулася до принцеси Алісії та принца Такогособі.
— Мої любі! — сказала вона. — У вас буде тридцять п’ять діток, і всі будуть слухняні та гарні. Сімнадцять будуть хлопчини, а вісімнадцять — дівчатка. Всі ваші діти будуть кучеряві й ніколи не хворітимуть на кір.
Почувши це, всі знов закричали: "Ура, ура!"
— А тепер покінчимо з риб’ячою кісточкою, — сказала добра фея Грандмаріна і взяла кісточку з рук принцеси Алісії.
В ту ж мить кісточка злетіла в повітря, покружляла над столом і застрягла в зубах у страшнючого песика. Відтоді він уже ніколи не лякав малюків.