Оселя містера Домбі стояла на затіненому боці довгої, темної і страшенно добропорядної вулиці, що тяглась десь між Портланд-плейс та Браєнстон-сквер. То був наріжний будинок з камінними ямами попід стіною, звідки похмуро виглядали загратовані віконця підвалів і косо позиркували кривобокі дверцята, ховаючи ящики сміття. У задній, півкруглій частині цього непривітного будинку розмістилася низка віталень, що виходили на всипаний рінню двір, де два миршавих дерева з почорнілими стовбурами та гіллям не так шелестіли, як торохтіли своїм висхлим од диму листям. Літнє сонце бувало на цій вулиці лише вранці, десь під час сніданку, з'являючись разом із возиводами, лахмітниками, продавцями гераній, направником парасольок і чоловіком, що, ідучи, дзвонив у маленький дзвіночок з голландського годинника. Сонце незабаром зникало на цілий день, і після нього з'являлися музики та мандрівні актори, що показували пригоди Панча. Потім вулиця ставала здобиччю гнітючих катеринок і білих мишей, а подеколи, для різноманітності, й дикобраза. Ще пізніше, у сутінках, коло дверей будинків можна було бачити дворецьких, чиї господарі цього дня обідали поза домом, і, нарешті, приходив ліхтарник і марно, як і щоночі, намагався освітити вулицю газом.
То був похмурий будинок — і знадвору, і всередині. Після похорону містер Домбі звелів понакривати меблі,— може, щоб зберегти їх для сина, з яким були пов'язані всі його плани, — і покої, опріч тих, які він залишив для себе на нижньому поверсі, стояли неприбрані. Столи та стільці, збиті в купу на середині кімнат і обтягнені просторим саваном, набрали таємничих обрисів. Ручки дзвінків та дзеркала, понакривані щоденними і тижневими газетами, муляли очі уривками вісток про смерті та жахливі вбивства. Загорнуті в полотно канделябри і люстри здавалися величезними сльозами, що звисали зі стелі. З камінів тхнуло, немов із льохів чи боліт. Портрет небіжчиці, оповитий жалобними стрічками, був просто жахітний. Кожен подув вітру, закрутившись вихором коло розташованих по сусідству стаєнь, підхоплював солом'яну потерть, — соломою вистелили вулицю перед будинком, коли там була хвора, — її струхлявілі рештки ще й досі тулилися по довколишніх кутках, і якась невидима сила стягала їх під поріг брудного будинку навпроти, що здавався у найм, наче кидаючи гнітючий виклик вікнам містера Домбі.
У кімнати, виділені містером Домбі для себе, заходили з передпокою, а складалися вони з невеликої вітальні, бібліотеки, яка, власне, правила за гардеробну, де запах каландрованого паперу, пергаменту, сап'яну і юхти мішався із запахом черевиків і чобіт, та не то оранжереї, не то заскленої їдальні, звідки, крім уже згаданих дерев, можна було побачити ще й кілька обдертих котів. Всі три кімнати йшли одна по одній. Ранком, коли містер Домбі снідав у котромусь із двох перших покоїв, та ввечері, коли він приходив додому обідати, дзвоник запрошував Річардс до заскленої кімнати, де вона походжала туди-сюди з немовлям на руках. Бачачи, як він, завжди самотній, сидить віддалік, у півмороці, поглядаючи на дитину з-поміж темних, важких меблів (раніш у цьому будинку роками жив його батько, тож багато що тут було старомодне й похмуре), Річардс почала уявляти його собі в'язнем в окремій камері або марою, до якої не слід наближатися чи то озиватися словом.
Молочна мати маленького Поля Домбі вже кілька тижнів жила так сама й підтримувала життя свого годованця. Одного дня, коли, сумно потинявшись по розкішних похмурих покоях (вона ніколи не виходила з дому без місіс Чік, котра, здебільшого в товаристві міс Токс, заходила погожими ранками й брала мамку з малим на прогулянку, — точніше кажучи, на статечний променад, а радше похоронну процесію, вздовж вулиці й назад), Річардс сиділа в себе нагорі, двері тихо й повільно відчинилися, і в кімнатку зазирнула маленька кароока дівчинка.
"Це, певно міс Флоренс, повернулася від тітки", — подумала Річардс.
— Сподіваюсь, ви в доброму здоров'ї, міс?
— Це — мій брат? — спитала дівчинка, показуючи на немовля.
— Так, серденько, — відповіла Річардс. — Підійдіть, поцілуйте його.
Та дівчинка, замість підійти, пильно глянула їй в обличчя й спитала:
— Що ви зробили з моєю мамою?
— Боже милий! — скрикнула мамка. — Яке сумне питання! Що я зробила? Нічого, міс.
— Що вони зробили з моєю мамою? — повторила дівчинка.
— Зроду не бачила такого зворушливого створіння! — сказала Річардс, природна річ, уявивши собі на місці Флоренс одне з своїх дітей, що за подібних обставин питає про неї саму. — Підійдіть ближче, моя хороша. Не бійтеся мене.
— Я вас не боюсь, — відказала, підходячи, дівчинка, — але я хочу знати, що вони зробили з моєю мамою.
— Серденько моє, — мовила Річардс, — ви носите оцю гарненьку чорну сукенку на згадку про вашу маму.
— Я можу згадувати про маму, — на очах дитини забриніли сльози, — в усякій сукенці.
— Але люди вбираються в чорне на спомин про тих, хто вже відійшов.
— Куди відійшов? — запитала дівчинка.
— Ходіть сюди, сядьте, — сказала Річардс, — і я розповім вам одну історію.
Хутко збагнувши, що історія ця стосуватиметься її запитання, маленька Флоренс поклала капелюшок, якого досі тримала в руці, сіла на дзиглика біля ніг мамки й утопила очі в її обличчі.
— Жила колись, — почала Річардс, — одна леді, дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила її.
— Дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила її,— повторило дитя.
— А коли бог визнав, що так треба, вона захворіла і померла.
Дитя здригнулося.
— Померла, і ніхто в цьому світі вже ніколи її не побачить, бо її поховали в землі, де ростуть дерева.
— В холодній землі? — спитала дівчинка і знову здригнулася.
— Ні, в теплій, — відповіла Річардс, з радістю підхопивши цю думку, — в теплій землі, де негарне дрібне насіння обертається в чудові квітки, в траву, у збіжжя і в багато чого іншого. Де гарні люди обертаються в світлих янголів і відлітають до неба.
Дитина, що було похнюпила голову, підвела її й стала пильно дивитись на мамку.
— Отож, — вела та далі, неабияк збентежена і цим допитливим поглядом, і своїм бажанням заспокоїти дитину, своїм раптовим успіхом і слабкістю віри у власні сили, — отож, коли та леді померла, — куди б її там не взяли, куди б її не поклали, — вона пішла до бога. І вона благала його, та леді,— казала Поллі, украй розхвильована, — навчити її дитину щиро вірити в це: хай би вона вірила, що її мамі там дуже добре, хай би знала, що мама завжди любила і любить свою донечку, хай би сподівалася і була готова (о, так, усе життя була готова!), що одного дня вона стрінеться там зі своєю мамою і вже ніколи, ніколи не розлучиться з нею.
— То була моя мама! — скрикнула дівчинка, схопилася з дзиглика і обняла Річардс за шию.
— І серце дитини, — Поллі притиснула її до своїх грудей, — серце маленької донечки було настільки повне віри, що коли вона почула про це від чужої жінки, мамки, яка й не вміла все те розказати як слід, але сама була мамою дітям, — то втішилась і вже їй не було так самотньо, і вона обняла мамку міцно, і плакала, а потім так обережненько погладила немовлятко в мамки на колінах, — отак, отак, отак!.. — примовляла Поллі, пестячи кучері дівчинки й поливаючи їх сльозами. — Ось і все, моя голубонько.
— Оце так-так, міс Фло! Оце б ваш тато розсердився! — гукнув з порога голос, що належав невисокій на зріст, смаглявій дівчині років чотирнадцяти, з кирпатеньким носом і чорними, мов агат, очима. — І це при тім, що вам якнайсуворіше заборонено ходити до мамки і докучати їй!
— Вона зовсім не докучає мені, — відповіла здивована Поллі.— Я дуже люблю дітей.
— Ах! Вибачайте, місіс Річардс, але це ще нічого не значить, — відказала чорноока дівчина, така сокиркувата та кусюча на язик, що від неї, здавалося, відразу сльози-лися очі. — Я дуже люблю солодкі булочки за пенні, місіс Річардс, але це ще зовсім не значить, що мені їх подадуть до чаю.
— Не в тому справа, — мовила Поллі.
— Не в тому, аякже! — відмовила швидка дівчина. — Красно дякую. Але не забувайте, будьте ласкаві, що міс Фло припоручено мені, а містера Поля — вам.
— І все ж нам з вами нема чого сваритися, — зауважила Поллі.
— О ні, місіс Річардс, ні в якому разі, — погодилася Заводіяка, — бо посада коло міс Фло — постійна, а коло містера Поля — тимчасова. — Заводіяка не визнавала розділових знаків і випалювала все, що мала сказати, одним реченням і по змозі не переводячи духу.
— Міс Флоренс, здається, тільки-но повернулася додому? — спитала Поллі.
— Так, місіс Річардс, тільки-но повернулася додому, і, міс Фло, не минуло й чверті години, як ви вдома, а ви вже встигли повитирати мокре лице до дорогої сукні, яку місіс Річардс носить по вашій мамі. — 3 цими словами юна Заводіяка, що насправжки звалася Сюзанна Ніппер, одірвала дитину від її нового друга так, наче зуба вирвала. Проте зробила вона це більше через надто ретельне ставлення до своїх обов'язків, аніж з бажання завдати прикрості своїй вихованці.
— Вона, певно, щаслива, що вона знову вдома, — кивнула Поллі на дівчинку з підбадьорливою посмішкою на здоровім виду, — і буде дуже рада побачити ввечері свого тата.
— Знаєте що, місіс Річардс, — обірвала її міс Ніппер, — припиніть. Побачити свого тата! Ач куди! Хотіла б я знати, як це їй вдасться?
— А що — не побачить? — спитала Поллі.
— Ні, місіс Річардс, ні! У її тата інший об'єкт захоплення, але й до того іншого об'єкта він ніколи нею не захоплювався, — дівчат у цьому домі не визнають, місіс Річардс, це я вам кажу.
Дитина по черзі зиркала то на мамку, то на Сюзанну ніби розуміла й відчувала, про що вони говорили.
— Ви мене дивуєте! — скрикнула Поллі.— Невже міс тер Домбі не бачив її, відколи?..
— Ні,— перебила Сюзанна Ніппер, — ні відтоді, ні до того хтозна чи хоч раз оком кинув за багато місяців. Не знаю, чи й пізнав би своє дитя, якби стрів її завтра на вулиці, а щодо мене, — хихикнула Заводіяка, — то думаю, він і не підозрює про моє існування.
— Бідненька! — зітхнула Річардс, маючи на увазі не міс Ніппер, а маленьку Флоренс.
— Ох, місіс Річардс, не про нас, звісно, мова, але тут пекло на сто миль довкола. Бажаю вам щасливого дня, місіс Річардс, а ви, міс Фло, ходімте зі мною і не опирайтесь, як який упертюк, що про нього доброго слова не скажеш!
Не зважаючи ні на ці вмовляння, ні на деякі спроби з боку Сюзанни Ніппер викрутити їй праве плече, Флоренс випорснула з-під її рук і палко поцілувала свою нову приятельку.
— До побачення! — сказала дитина. — Хай благословить вас бог! Я скоро знову прийду до вас, а ви до мене! Сюзанна дозволить.