Вітер стих, море стало лагідним.
Гальмало обминув скелі — Менк’є, обійшов Вал Бика, зайшов, щоб перепочити кілька годин, у маленьку бухточку, яка утворюється тут на півночі в час відпливу, потім знову спустився на південь, знайшов спосіб пройти між Гранвілем і островом Шозе, не помічений ні шозейською, ні гранвільською вартою. Він зайшов у бухту Сен-Мішель, що було дуже сміливо, бо ж це близько від Канкаля, місця, де стояла ескадра крейсерів.
Надвечір другого дня, приблизно за годину до заходу сонця, він лишив позаду гору Сен-Мішель і пристав до низького берега, завжди безлюдного, бо він небезпечний — на ньому можна загрузнути в зибучому піску.
На щастя, був приплив.
Гальмало підвів човен скільки зміг ближче до берега, помацав пісок, встановив, що він твердий, випхнув човен на берег і зскочив на землю.
Старий слідом за ним переступив через борт і оглянув обрій.
— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — ми тут біля гирла Куенона. З правого боку Бовуар, а з лівого — Гюїн. Дзвіниця перед нами — це Ардевон.
Старий нахилився над човном, узяв один сухар, поклав його в кишеню і сказав Гальмало:
— Візьми решту.
Гальмало поклав рештки м’яса та сухарів у мішок і взяв мішок на плечі. Зробивши це, він сказав:
— Монсеньйор, чи вести вас, чи йти за вами?
— Ні те, ні те.
Гальмало здивовано дивився на нього. Старий продовжував:
— Ми розійдемося, Гальмало. Бути вдвох нема чого. Треба бути з тисячею або самому.
Він спинився, вийняв з кишені бант із зеленого шовку, дуже схожий на кокарду з вишитою на ньому золотою лілією. Він спитав:
— Ти вмієш читати?
— Ні.
— Це добре. З людиною, що читає, зазнаєш мороки. У тебе добра пам’ять?
— Так.
— Це добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я поверну до Фужера, ти — до Бузужа. Не кидай свого мішка, він надає тобі вигляду селянина. Зброю сховай. Виріж собі десь ціпок. Пробирайся житами, вони високі. Просувайся за огорожами. Іди навпростець через поля. Уникай прохожих. Обминай шляхи й мости. Не заходь до Понторсона. Ага, ти муситимеш переправитись через Куенон. Як ти це зробиш?
— Перепливу.
— Добре. Потім є й брід. Ти знаєш, де він?
— Між Ансе і В’є-В’єлем.
— Гаразд. Ти справді з цього краю.
— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?
— Я сам про себе подбаю. А де ти спатимеш?
— Десь у дуплі. До того, як стати матросом, я був селянином.
— Кинь свою моряцьку шапку, вона зраджує тебе. Десь роздобудеш селянську.
— О, якийсь картуз дістати легко. Перший рибалка відступить мені свій.
— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?
— Всі.
— Всього краю?
— Від Нуармутьє до Лаваля.
— Знаєш і назви?
— Знаю ліси, знаю назви, знаю все.
— Ти нічого не забудеш?
— Нічого.
— Добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?
— Десять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять, коли треба.
— Буде треба. Не забудь ні слова з того, що я тобі скажу. Ти увійдеш у ліс Сент-Обен.
— Біля Ламбала?
— Так. Край яру, що між Сен-Рієлем і Пледельяком, є великий каштан. Ти спинишся під ним. Ти не побачиш нікого.
— Але це не завадить комусь там бути. Знаю.
— Ти подаси сигнал. Ти вмієш давати сигнал?
Гальмало надув щоки, повернувся до моря, і почулося гугукання сови. Воно пролунало наче з нічних глибин; було воно дуже схоже й зловісне.
— Добре, — сказав старий. — Ти це вмієш добре.
Він простяг Гальмало бант з зеленого шовку.
— Ось мій бант командувача. Візьми його. Треба, щоб поки що ніхто не знав мого імені. Але цього банта досить. Квітку лілії на ньому вишивала королева у Тампльській в’язниці.
Гальмало став на одне коліно. Він з трепетом узяв бант з лілією і підніс його до губ; але спинився, немовби не наважуючись поцілувати.
— Чи смію я? — спитав він.
— Так, адже цілуєш ти розп’яття.
Гальмало поцілував квітку лілії.
— Встань, — сказав старий.
Гальмало підвівся і сховав бант на грудях.
Старий продовжував:
— Слухай уважно. Ось гасло: "Повставайте. Ніякого милосердя". Отже, у Сент-Обенському лісі ти даси сигнал. Даси його тричі. Після третього разу ти побачиш чоловіка, що вийде з-під землі.
— З нори під деревом. Розумію.
— Цей чоловік — Планшено, якого називають також Королівське Серце. Ти йому покажеш цей бант. Він зрозуміє. Ти підеш потім якими хочеш дорогами до Астілейського лісу. Там знайдеш кривого чоловіка, якого називають Мускетоном і який не милує нікого. Ти йому скажеш, що я його пам’ятаю і шаную і щоб він підіймав свої парафії. Потім ти підеш до Куесбонського лісу, що за одне льє від Плепмеля. Ти даси сигнал совиним криком. З нори вийде чоловік. Це Тюо, плермельський сенешаль, що був членом так званих Установчих зборів, але людина наша. Ти йому скажеш озброїти Куесбонський замок, що належить маркізові де-Герові, який емігрував. Яри, гаї, вибалки — місцевість для нас підходяща. Пан Тюо чесна й розумна людина. Потім ти підеш до Сент-Уен-ле-Туа, поговориш з Жаном Шуаном, що, на мій погляд, є справжній ватажок. Потім підеш до Віль-Англозького лісу, там ти побачиш Гіттера, якого називають Сен-Мартеном, ти йому скажеш наглядати за Курменілем, зятем старого Гупіля з Префельна і ватажком аржантонських якобінців[19]. Запам’ятай усе гаразд. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ла-Руері написав листа — і все пропало. Потім ти підеш до Ружефейського лісу, де є М’єлет, що перестрибує через ярки, спираючись на довгу жердину.
— Вона в нас зветься "фертом".
— А ти так умієш?
— Хіба я не бретонець і не селянин? Ферт — наш перший друг. Він посилює наші руки і здовжує наші ноги.
— Тобто ослаблює ворога і скорочує дорогу. Добре знаряддя.
— Одного разу я своїм фертом відбився від трьох жандармів, хоч усі вони були з шаблями.
— Коли це було?
— Десять років тому.
— Коли був король?
— Еге.
— Ти, значить, бився, коли був король?
— Еге.
— Проти кого?
— Далебі не знаю. Я провозив сіль.
— Он як!
— Це звалося боротися проти соляних податків. Хіба соляні податки і король те ж саме?
— Тобі цього не втямити.
— Я прошу монсеньйора ласкаво вибачити, що спитав монсеньйора.
— Ну, далі. Ти знаєш Ла-Тург?
— Чи я знаю Ла-Тург! Я ж звідти.
— Як?
— А так, що я з Паріньє.
— Справді, Ла-Тург біля Паріньє.
— Чи знаю я Ла-Тург! Великий круглий замок — родовий замок моїх сеньйорів! У ньому великі залізні ворота, які відокремлюють новий будинок від старого і які й з гармати не проб’єш. У новому будинку є славнозвісна книга святого Варфоломія, яку приїжджають дивитися з цікавості. Там у траві багато жаб. З цими жабами я грався зовсім малим. А підземний хід! — я його знаю. Може, крім мене, ніхто про нього й не знає.
— Який підземний хід? Я не знаю, про що ти кажеш.
— Це від тих часів, коли Ла-Тург бував у облозі. Люди могли рятуватися в замку, пробираючись підземним ходом у ліс.
— Справді, такий підземний хід є в замку Жупельєр, в замку Юноде і в Кампеонській башті. Але нічого подібного немає в Ла-Тургу.
— Ні, є, монсеньйор. Я не знаю тих ходів, про які монсеньйор каже. Я знаю тільки хід у Ла-Тургу, бо я з того краю. І треба сказати, що ніхто, крім мене, того ходу не знає. Про нього не говорять, це заборонено, бо цим ходом користувались під час воєн пана де-Рогана. Мій батько знав таємницю і показав мені. Я знаю, як туди зайти і вийти. Я можу пройти цим ходом з лісу в башту і з башти в ліс, так що мене ніхто не побачить. Вороги мажуть увійти в замок, а там уже нема нікого. От що таке Ла-Тург. О, я його знаю!
Старик якусь хвилину мовчав.
— Ти, мабуть, помиляєшся. Якби була така таємниця, я б про неї знав.
— Монсеньйор, я певен цього. Там є камінь, що повертається.
— Розказуй! Ви, селяни, вірите в камені, які повертаються, в камені, які співають, в камені, які ходять ночами до струмка пити воду. Все це казки.
— Але ж я сам повертав його, цей камінь…
— Як інші чули спів каменя. Ні, голубе, Ла-Тург є фортеця, міцна й надійна, яку легко захищати. Але треба бути наївним, щоб сподіватися вийти з нього підземним ходом.
— Але, монсеньйор…
Старий знизав плечима.
— Не будемо гаяти часу, давай говорити про діло.
Цей рішучий тон змусив Гальмало замовкнути.
Старий продовжував:
— Ну, далі. Слухай. З Ружфе ти підеш до лісу Моншевр’є, там побачиш Бенедіціте, начальника дванадцяти. Це теж добрий чоловік. Він проказує Benedicite в той час, як за його наказам розстрілюють людей. На війні не до сентиментів. З Моншевр’є ти…
Він спинився.
— Я забув про гроші.
Він вийняв з кишені і передав Гальмало гаманець і бумажник.
— В цьому бумажнику тридцять тисяч франків асигнаціями, тобто приблизно десять ліврів і три су. Треба сказати, що асигнації фальшиві, але справжні варті майже стільки ж. А в цьому гаманці, вважай, сто луїдорів. Я даю тобі все, що маю. Мені нічого тут не треба. Крім того, краще, щоб при мені не могли знайти грошей. Слухай далі. З Моншевр’є ти підеш в Антрен, де побачишся з паном де-Фротте, з Антрена — в Жупельєр, де побачишся з паном де-Рошкотт, з Жупельєра — в Нуарьє, де побачишся з абатом Бодуном. Ти затямиш усе це?
— Як "отченаш".
— Ти побачишся з паном Дюбуї-Гі в Сен-Брісенал-Коль, паном де-Тюрпеном у Моранні, укріпленому городку, і з принцем де-Тальман.
— Хіба принц зі мною стане говорити?
— Я ж з тобою говорю.
Гальмало скинув шапку.
— Тебе скрізь добре приймуть, побачивши цю квітку лілії королеви. Не забудь, що тобі доведеться проходити в таких місцях, де тільки горяни та мужики. Переодягнись. Це легко. Ці республіканці такі дурні, що в синьому одягу, трикутному капелюсі з трикольоровою кокардою можна пройти всюди. Нема ж тепер полків, немає більше форми, окремі частини не мають номера, кожен надягає, що хоче. Ти підеш до Сен-Мерве. Там ти побачишся з Гольє, якого прозвали Великим П’єром. Ти підеш до табору Парне, де побачиш людей з обличчями в сажі. Вони кладуть у рушниці гравій і подвійний заряд пороху, щоб дужче бахкало. Вони добре роблять. Але передусім скажи їм убивати, убивати, убивати. Ти підеш до табору "Чорна Корова", що на височині, посеред Шарнійського лісу, далі до табору "Вівсяного", "Зеленого" і "Мурашник". Ти підеш до Гран-Бордажа, що зветься також О-дю-Пре. Там живе одна вдова, що має зятя Третона, прозваного Англійцем. Гран-Бордаж у парафії Келен. Ти відвідаєш Епіне-ле-Шеврея, Сільє-ле-Гільйома, Паранна і всіх людей в усіх лісах. Ти придбаєш друзів і пошлеш їх на кордон Верхнього і Нижнього Мена.