Ключиця була перебита. Він глянув на її посинілі груди.
— Мати, що годувала груддю дитину… — прошепотів він.
Він доторкнувся до тіла: воно ще не захолонуло.
Другої рани, крім рани на плечі, не було.
Тельмарш приклав руку до серця і відчув, що воно хоч ледве-ледве, але б’ється. Вона не була мертва.
Тельмарш підвівся і закричав страшним голосом.
— Чи є тут хто-небудь?
— Це ти, Старий?! — відізвався чийсь голос тихо, ледве чутно.
Водночас з ями в руїнах виткнулася голова.
Потім друге обличчя з’явилося з другої ями.
Це були двоє селян, які поховалися, — єдині, що лишилися тут живі.
Знайомий голос Жебрака заспокоїв їх, і вони вийшли із своїх схованок.
Вони підійшли до Тельмарша, усе ще тремтячи всім тілом.
Тельмарш зміг крикнути, але не міг говорити: так завжди буває при глибоких потрясіннях.
Він показав їм пальцем на жінку біля своїх ніг.
— Хіба вона ще жива? — спитав один із селян.
Тельмарш ствердно хитнув головою.
— А друга теж жива? — спитав другий селянин.
Тельмарш хитнув головою заперечливо.
Селянин, що перший підійшов, заговорив:
— Усі інші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у льоху. Як треба дякувати бога в такі хвилини, що не маєш сім’ї. Мій дім згорів. Господи боже, вони всіх убили! У цієї жінки є діти. Троє маленьких! Діти кричали: "Мамо!" Мати кричала: "Діти мої!" Вони вбили матір і забрали дітей. Я це бачив, боже ж ти мій, боже! Всіх перебили і пішли. Вони були задоволені. Вони забрали дітей і вбили матір. Але ж вона ще жива, правда, жива? Скажи, Старий, як ти думаєш, можна ще її врятувати? Хочеш, ми перенесемо її в твою землянку?
Тельмарш кивнув головою, погоджуючись.
Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили носилки з гілок та папороті. Поклали на них все ще нерухому жінку і рушили крізь зарості. Селяни несли носилки, один у ногах, другий у головах, а Тельмарш держав руку жінки, мацаючи їй пульс.
Дорогою селяни розмовляли, і над скривавленою жінкою, обличчя якої від місячного сяйва здавалося ще блідішим, чулися злякані вигуки:
— Всіх повбивали!
— Все спалили!
— Ах, господи боже, що тільки робиться!
— Це отой високий старий звелів.
— Так, це з його наказу.
— Я не бачив, як розстрілювали. Хіба він був там?
— Ні, він пішов раніше. Та це все одно, він же звелів.
— Отже, він усьому й виною.
— Він сказав: "Вбивайте! Паліть! Ніякого милосердя!"
— Він маркіз?
— Та це ж наш сеньйор.
— А як його звуть?
— Маркіз де-Лантенак.
Тельмарш звів очі до неба і пробурмотів крізь зуби:
— О, якби ж я був знав!
ЧАСТИНА ДРУГА
В ПАРИЖІ
КНИГА ПЕРША
СІМУРДЕН
І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ
Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи "Марсельєзу". Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: "Треба терпіти! У нас же революція!" Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни[22]. На всіх вулицях були розклеєні афіші: "Облога Тіонвіля!" — "Мати сім’ї, врятована з полум’я". — "Клуб безтурботних". — "Філософи-солдати".
Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини[23]. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.
Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: "Нам личать червоні шапки". Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.
У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент "для наших солдатів".
Всюди були виставлені бюсти Франкліна[24], Руссо, Брута і, треба додати, Марата[25]. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: "Quantos effundis in usus"[26] — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських "ганчірників"-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна[27] в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.
Тільки деякі з великих магазинів були відкриті. Жінки возили по вулицях візки з іграшками та іншим дрібним крамом. Увечері візки освітлювалися лойовими свічками, і лій капав на крам. Колишні монашки в білих париках торгували з рундуків. У злиденній ятці лагодила панчохи графиня, колишня маркіза була швачкою. Мадам де-Буффле жила на горищі, звідки видно було палац, який ще недавно належав їй.
Всюди бігали газетники, пропонуючи "останні новини". З чепурунів, що закривали свої підборіддя краватками, глузували, називаючи їх кретинами.
Вуличних співаків була безліч. Юрба затюкувала співака Піту, рояліста, що був, проте, сміливою людиною. Він двадцять два рази сидів у тюрмі і потрапив до революційного трибуналу за те, що вдарив себе нижче спини, вимовляючи слова "громадянські чесноти". Бачачи, що голова його в небезпеці, він вигукнув: "Але ж не голова моя винна, а зовсім інше". Це розсмішило суддів і врятувало йому життя. Цей Піту висміював моду на латинські та грецькі імена, в нього була улюблена пісенька про шевця Куюса, що звав дружину Куюсдамою.
Танцювали карманьйолу[28], називаючи одне одного не "кавалер" і "дама", як раніше, а "громадянин" ї "громадянка". Танцювали над могилами в руїнах монастирів, засвітивши лампадки на вівтарі та чотири свічки на кінцях двох перехрещених під склепінням жердин.
Ходили в синіх "тиранських" куртках. Застібали сорочки шпильками "під шапкою свободи", зробленими з білих, синіх і червоних камінчиків. Вулиця Рішельє звалася вулицею Закону, передмістя Сент-Антуан — передмістям Слави, на майдані Бастілії стояла статуя Природи.
Показували одне одному відомих прохожих — Шатле, Дідьє, Нікола й Гарньє Делоне, які вартували біля дверей столяра Дюпле[29]; Вуллана, який не пропускав жодного дня гільйотинування і йшов за візками засуджених, називаючи це "ходити до червоної меси"; Монфлабера, завзятого революціонера і маркіза, який узяв собі прізвище Ді-О — Десяте серпня. Дивилися, як марширують учні військової школи, яких декрети Конвенту іменували "кандидатами школи Марса", а народ називав "пажами Робесп'єра"[30].
Читали відозви Фрерона[31], що викривав запідозрених у злочині "крамарства".
Статуї святих та королів на Будинку інвалідів були в фрігійських ковпаках.
Грали в карти на тумбах по перехрестях; в картах теж була революція: замість королів були генії, замість дам — свободи, замість валетів — рівноправності, замість тузів — закони. Розорялись громадські парки, плуг ходив у Тюїльрі.
До всього цього домішувалась, особливо в переможених партіях, якась гордовита втомленість життям. Один чоловік писав Фук’є-Тенвілеві[32]: "Будьте ласкаві звільнити мене від життя. От моя адреса". Один шамсенець був заарештований за те, що кричав на весь Пале-Рояль[33]: "Коли ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити революцію в Порті"[34].
Всюди були газети. Перукарські підмайстри завивали перед очима публіки жіночі перуки, а хазяїн тимчасом читав уголос "Монітер". Інші, енергійно жестикулюючи, обговорювали в гуртках газету Дюбуа-Крансе "Порозуміймось" або "Сурму отця Бельроза". Іноді цирульники були водночас ковбасниками, і на вітринах у них красувалися окістя й ковбаси поряд із золотоволосою лялькою.
Торговці відкрито продавали "емігрантські вина". Один з торговців оповіщав про такі вина п’ятдесяти двох сортів. Інші продавали годинники в формі ліри і "герцогинські" канапи. Один перукар написав на вивісці: "Брию духовенство, зачісую дворянство, підстригаю третій стан". Ходили ворожити на картах до Мартена, у будинок № 173 на вулиці Анжу, колишній Дофіна.
Хліба невистачало, вугілля невистачало, мила невистачало. Вулицями проходили гурти дійних корів, пригнаних з провінцій. У Валле баранина продавалась по п’ятнадцять франків за фунт. Об’ява Комуни визначала по фунту м’яса в декаду на кожного. Біля дверей крамниць утворювалися хвости; один з таких хвостів став легендарним, він тягся від бакалійної крамниці на вулиці Пті-Карро до середини вулиці Монторгейль. Стояти в хвості називалося "держати шворку", бо в черзі люди трималися руками за довгу мотузку. Жінки в ці важкі часи були терплячі й лагідні. Вони мужньо вистоювали цілі ночі в черзі до пекарні.
Заходи революції були вдалі. Вона поборювала загрозливу нужду двома небезпечними засобами: асигнаціями і максимумом[35]. Асигнації були важелем, максимум — точкою опори. Цей емпіризм врятував Францію. Вороги, як кобленцькі, як і лондонські, спекулювали на асигнаціях. Дівчата на вулицях пропонували купувати лавандову воду, підв’язки, причіпні коси, а разом і обмінювали асигнації. Були валютники з вулиці Вів’єн, у брудних черевиках, з масним волоссям, у хутряних шапках з лисячим хвостом, і міняйли з вулиці Валуа, в лакованих чобітках, з зубочистками в роті, яких вуличні дівчата звали на "ти". Народ полював на них, як і на злодіїв, що їх роялісти називали "активними громадянами". А втім, крадіжок було дуже мало. Люті злидні і стоїчна чесність. Босі й голодні проходили повз вітрини ювелірів Пале-Егаліте, суворо опустивши очі. Під час обшуку, який Антуанська секція влаштувала у Бомарше, одна жінка зірвала в саду квітку. Народ побив її.
Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень. Можна було бачити на вулиці людей, що пиляли на дрова свої ліжка. Фонтани зимою замерзали.