Клітки усіх цих дзвіниць ставали поперемінно то чорними, то прозорими.
Що це може бути?
Це означало, що всі дзвони гойдались. І їх мали розгойдувати шалено, щоб вони так миготіли.
Отже, що це таке? Очевидно, дзвонили на сполох.
Дзвонили на сполох, дзвонили несамовито, дзвонили скрізь, на всіх дзвіницях, по всіх парафіях, по всіх селах, і нічого не було чути.
Це пояснювалось тим, що звуки поглинала велика віддаль, та ще й морський вітер дув у протилежний бік і гнав усі шуми землі за обрій.
Шалено дзвонили на сполох і одночасно навколо панувала глибока тиша, — це була зловісна хвилина, нічого зловіснішого бути не могло.
Старий дивився і слухав.
Він не чув дзвону, він його бачив. Бачити дзвін на сполох — дивне відчуття.
На кого ж розгнівалися ці дзвони?
Проти кого цей сполох?
III. КОРИСТЬ ВЕЛИКОГО ШРИФТУ
Безперечно, що на когось ішли облавою.
На кого?
Ця мужня, тверда, як криця, людина, здригнулась.
Не може бути щоб на нього. Як могли довідатися, що він прибув? Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили про нього. Він же щойно ступив на землю. А корвет же, напевно, загинув, і ніхто з нього не врятувався. Та й на корветі ж ніхто, крім Буабертло та Ла В’євіля, не знав його імені.
Дзвіниці не припиняли своєї шаленої гри. Він оглянув і машинально їх перелічив, а його думка, сполохана раптовим переходом від глибокої певності до страшної невідомості, кидалася від одного здогаду до другого. Проте цей сполох, нарешті, можна було пояснити різними причинами, і він, кінець кінцем, заспокоївся, повторюючи: "Зрештою, ніхто не знає, що я прибув сюди, і ніхто не знає мого імені".
Вже кілька хвилин він чув легенький шум над собою і позаду. Так, немов шелестіло на дереві листя під подувами вітру. Спочатку він не звернув на це уваги. Але шелестіння не припинялося, ставало якимсь настійливим, і він обернувся.
Це дійсно шелестів лист, тільки паперовий. Над його головою вітер шарудів приклеєною до стовпа великою об’явою. Її приліпили недавно, бо вона була ще вогка, і вітер, шарпнувши, відірвав один край.
Старий зійшов на дюну з другого боку і тому не побачив цієї об’яви зразу.
Він став на камінь, на якому тільки що сидів, і притримав рукою загнутий вітром краєчок об’яви. Небо було ясне, — в червні смеркає повільно. Біля підніжжя дюни вже стемніло, а вгорі ще не зовсім. Частину об’яви надрукували великими літерами, і було досить видно, щоб прочитати. Старий прочитав:
"Французька республіка, єдина і неподільна.
Ми, Прієр із Марни, представник народу, як довірена особа при армії Шербурзького побережжя, наказуємо:
Колишнього маркіза де-Лантенака, віконта де-Фонтене, так званого принца Бретонського, що таємно зійшов на берег біля Гранвіля, оголошено поза законом. Голову його оцінено. Хто виявить його, живого чи мертвого, одержить шістдесят тисяч ліврів. Ця сума буде виплачена не асигнаціями, а золотом. Батальйон Шербурзької прибережної армії негайно відправити на розшуки колишнього маркіза де-Лантенака. Сільські общини повинні подавати цьому батальйонові допомогу. Дано в домі общин у Граивілі, 2 червня 1793 року. Підписано.
Прієр із Марни".
Під цим прізвищем був другий підпис, значно дрібнішими літерами, які в сутінках вже не можна було прочитати.
Старий насунув на очі капелюх, зав’язав під самим підборіддям капюшон свого морського плаща і швидко зійшов з дюни. Не було чого затримуватися на цій освітленій вершині.
Можливо, він і так пробув на ній занадто довго. Вершина дюни була єдиною ще помітною точкою пейзажу.
Спустившись вниз у темряву, він уповільнив ходу.
Він пішов, як намітив раніше, в напрямі до ферми, сподіваючись, очевидно, що там буде безпечніше.
Ніхто не зустрівся йому. Це була година, коли тут не буває прохожих.
Зупинившись за якимсь кущем, він скинув плащ, вивернув куртку хутром угору, знову загорнувся в плащ, але підв’язав його мотузком біля шиї, від чого відразу ж набув вигляду жебрака, і рушив далі.
Світив місяць.
Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий кам’яний хрест. Біля його підніжжя виднівся білий чотирикутник — певно, це була та ж об’ява, яку старий щойно прочитав. Він підійшов до неї.
— Куди ви йдете? — спитав його чийсь голос.
Він обернувся.
У заростях стояв чоловік, — як і він, високий на зріст, і старий, як він, з таким же сивим волоссям, але ще убогіше вдягнений. Майже двійник.
Цей чоловік спирався на довгий ціпок.
Чоловік повторив:
— Я вас питаю, куди ви йдете?
— Скажіть раніше, де я? — відказав старий спокійно, майже гордовито.
— Ви в сеньйорії Таніс, де я — жебрак, а ви — сеньйор.
— Я?
— Так, ви, пане маркіз де-Лантенак.
IV. ЖЕБРАК
Маркіз де-Лантенак, — будемо тепер називати його власним ім’ям, — суворо промовив:
— Що ж! Викажіть мене.
Чоловік продовжував:
— Ми обидва тут вдома: ви — в замку, я — в чагарнику.
— Досить розмов. Викажіть мене, — сказав маркіз.
Чоловік далі говорив:
— Ви ж ішли до ферми Ерб-ан-Пайль?
— Так.
— Не йдіть туди.
— Чому?
— Бо там сині.
— Відколи?
— Уже три дні.
— Жителі ферми вчинили їм опір, звичайно?
— Ні. Вони відчинили перед ними всі ворота.
— А! — сказав маркіз.
Чоловік показав пальцем на дах ферми, що виднівся на деякій віддалі між деревами.
— Ви бачите дах, пане маркіз?
— Бачу.
— А бачите, що над ним?
— Що майорить на вітрі?
— Так.
— Прапор.
— Трикольоровий, — сказав чоловік.
Це був той самий предмет, що привернув увагу маркіза, ще коли він сидів на вершині дюни.
— Здається, дзвонять на сполох? — спитав маркіз.
— Так.
— А з якої причини?
— Певно, через вас.
— А чому не чути?
— Вітер заважає.
Чоловік продовжував:
— Ви бачили об’яву?
— Так.
— Вас шукають.
І, кинувши погляд у напрямі до ферми, він додав:
— Там півбатальйон.
— Республіканців?
— Парижан.
— Гаразд, — сказав маркіз, — ходім.
І він ступив крок до ферми.
Чоловік схопив його за руку.
— Не йдіть.
— А куди ж мені йти?
— До мене.
Маркіз глянув на жебрака.
— Слухайте, пане маркіз, у мене не так добре, зате безпечно. Халупка низенька, наче льох. Замість підлоги — підстилка з моху, замість стелі — покрівля з гілля й трави. Ходім. На фермі вас розстріляють. У мене ви спокійно відпочинете. Ви ж, мабуть, втомились. А вранці сині рушать далі, і ви підете куди схочете.
Маркіз розглядав цього чоловіка.
— На чиєму ви боці? — спитав маркіз. — Ви республіканець? Рояліст?
— Я бідняк.
— Ні республіканець, ні рояліст?
— Гадаю, що ні.
— Ви стоїте за чи проти короля?
— Я не маю на це часу.
— А якої ви думки про те, що тепер діється?
— Я думаю, що не маю з чого жити.
— І все-таки ви хочете мене врятувати.
— Я бачу, що ви поза законом. А що це таке — закон, якщо можна бути поза ним? Я не розумію. А я — чи я в законі? Чи поза законом? Я нічого про це не знаю. Вмирати з голоду, — чи значить це бути в законі?
— І давно ви вмираєте з голоду?
— Все своє життя.
— І ви мене рятуєте?
— Так.
— Чому?
— Я сказав собі: "Ось іще бідніший за мене. Я хоч маю право дихати, а він і того не має".
— Це правда. І ви мене рятуєте?
— Певна річ. Ми тепер брати, монсеньйор. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми — обидва жебраки.
— А ви знаєте, що мою голову оцінено?
— Так.
— Звідки ви знаєте?
— Я читав об’яву.
— Ви вмієте читати?
— Так. І писати теж. Чому я маю бути дурним бидлом?
— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.
— Я знаю.
— Не асигнаціями.
— Так, я знаю, золотом.
— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?
— Знаю.
— І той, хто мене викаже, стане багатієм?
— То що?
— Багатієм!
— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав собі: "Той, хто викаже цього чоловіка, одержить шістдесят тисяч франків і стане багатієм! Треба швидше його сховати".
Маркіз пішов за жебраком.
Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.
— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.
Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх "печерами". Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі "меблі" такого житла.
Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.
— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.
Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.
Вони розмовляли.
Маркіз розпитував цього чоловіка:
— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?
— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.
— Але от те, що діється зараз…
— Це діється десь там, угорі…
І жебрак додав:
— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.
Він сьорбнув з кухля і сказав:
— Добра вода, свіжа!
І спитав:
— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?
— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.
— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.
— Знаю. Тут так говорять.
— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.
— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?
— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.
Помовчавши трохи, жебрак продовжував:
— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними.