З цього виникали різні катавасії. Патульє вважав, що Вольтера було зачато саме в такий спосіб. У цьому нема нічого неправдоподібного. Аналогічні випадки, зрештою, дужо добре відомі і записані в книгах заклинань бісів під рубрикою: De erroribus nocturnis et de semine diabolorum. Диявол особливо розходився в Сент-Ельє в кінці минулого століття — слід думати, що цю кару було наслано за гріхи революції. Наслідки революційних потрясінь непередбачувані. Хай там як, але думка, що диявол може з'явитися, коли темно, посеред ночі, коли спиш, дуже турбувала багатьох благочесних жінок. Не дуже приємно пустити на світ якого-небудь Вольтера. Одна з них, добре налякана, вирішила порадитися з своїм проповідником, як у подібному делікатному випадку виплутатися з халепи. Сповідник порадив їй: "Щоб упевнитись, з ким маєте справу — з дияволом чи з чоловіком, — помацайте його лоба; якщо намацаєте роги, то будьте певні..." — "В чому?" — запитала жінка.
Нечиста сила відвідувала дім Жільята раніше, а тепер цього за нею не помічалося. Від цього підозріння тільки посилилися. Хто ж бо не знає, що досить чаклунові поселитися в господі, обжитій нечистю, як диявол, вирішивши, що житло попало в надійні руки, ввічливо звільняє його, з'являючись до чаклуна лиш на поклик, коли треба когось полікувати.
Дім називався "Будинком на Пустирищі". Він стояв на самому кінці мису, точніше скелястої коси, яка утворює невеличку якірну стоянку в бухті Уме-Параді. Там дуже глибоко. Будинок одиноко стояв на самому краю коси, здавалося, ніби він побудований поза межами острова; землі біля нього було рівно стільки, що вистачало для невеликого городця. Під час високих припливів городець іноді затоплювало. Між портом Сен-Сансоном і бухтою Уме-Параді височів великий горб, на якому бовваніло громаддя веж, обвитих плющем, — то був замок Валль, або Архангела, котрий заступив "Будинок на Пустирищі" з боку Сен-Сансона.
Чаклунів на Гернсеї досить-таки рясно. Вони вправляються в своєму ремеслі у багатьох парафіях, і XIX століття анітрохи не стоїть їм на заваді. Отож вони вільно займаються своїм злочинним промислом. Варять золото, опівночі збирають траву, насилають порчу на людську худобу. Коли питають у них поради, вони просять принести "води хворих" у пляшечках і пошепки проказують: "Вода, либонь, засумувала". Якось у березні 1856 року один із них знайшов у такій "воді" сім чортів. Чаклунів бояться, а вони й справді небезпечні. Нещодавно один із них зачарував пекаря "разом із його піччю". Другий — ото пройда! — "заклеював і старанно запечатував конверти, в яких, власне кажучи, нічого й не було". Третій дійшов до того, що тримав у себе дома три пляшки з наклейками, а на них — літера "Б". Ці огидні факти встановлені точно. Деякі з чаклунів послужливі і за дві-три гінеї беруть на себе всі ваші хвороби. Тоді вони качаються по постелі і репетують. Поки вони там корчаться, ви дивуєтесь: "Чи ж ба, а з мене вся хвороба вийшла". Інші обмотають вас хусткою і вилікують від будь-якої хвороби. Спосіб такий простий, що дивом дивуєшся, як до нього досі піхто не додумався. В минулому столітті велінням гернсейського королівського суду чаклунів живцем кидали у вогнище з хмизу й спалювали. А в наш час їх засуджують до двох місяців тюремного ув'язнення — один місяць на хлібі і воді, а другий, для різноманітності, в камері-одиночці. Amant alterna catenae.
Востаннє спалювали на Гернсеї чаклунів у 1747 році. Під місце страти відвели площу на перехресті Бордаж. З 1565 по 1700 рік на цьому перехресті було спалено одинадцять чаклунів. Назагал лиходії визнавали себе винними. Звісно, після тортур. Перехрестя Бордаж виявило чимало інших послуг суспільству та релігії. Там спалювали єретиків. За часів Марії Тюдор тут поміж інших спалили гугенотів — матір і двох дочок. Старша жінка називалася Перотіна Масі. Одна з її дочок була вагітна. Вона народила дитинча в полум'ї багаття. Хроніка з цього приводу повідомляє: "її черево луснуло. З черева випала жива дитина; немовля викотилося з кострища; якийсь громадянин на ймення Гуз підібрав його. Бальї Ельє Гослен, правовірний католик, звелів кинути дитину назад у вогонь".
III "Твоїй дружині, коли ти оженишся" Повернімося до Жільята.
У тутешніх краях розповідають, що в кінці революції на Гернсеї поселилася жінка з дитиною. Важко сказати, чи була вона англійка, чи французка. Гернсейська вимова та сільський правопис переробили її прізвище на Жільят. Жила вона вдвох із хлопчиком, який, на думку одних, був їй сином; інші казали, що він її небіж, ще інші — що внук, а дехто вважав, що хлопчик не приходився їй ніким. В неї було трохи грошей, на які вона якось наполовину з бідою жила. В Сержанте вона купила шматок грунту; в Рок-Креспель, що поблизу Рокена, — орної землі.
В "Будинку на Пустирищі" орудувала нечиста сила. Вже більше тридцяти років у ньому ніхто не жив, і він розвалювався. В сад надто часто набігала морська хвиля, тож він не давав ніяких плодів. Багато страшнішим за нічні шуми й мандрівні вогники в будинку було те, що, залишивши в ньому звечора на каміні моток пряжі зі спицями і поставивши тарілку супу, другого дня вранці ви бачили, що тарілка порожня, а замість пряжі — пара виплетених рукавиць. Халупа ця продавалася разом з дияволом на додачу за якихось кілька фунтів стерлінгів. Жінка купила її, певно, за напученням нечистого. А може, спокусилася дешевою ціною.
Отож вона його купила й поселилася там разом із хлопчиком. І з цієї хвилини все там заспокоїлося. "Який ліхтар, така й свіча", — казали люди. Нечистої сили не стало. Перед світанком звідти вже не долинало виття. І не було ніяких вогнів, крім полум'я лойової свічки, що її запалювала господиня. Але свічка чаклунки — те ж саме, що й смолоскип диявола. Довколишні мешканці вдовольнились таким поясненням. Хазяйка мала сякий-такий прибуток від своїх клаптів землі. В неї була добряча корова, масло від якої жовте, мов віск. Жінка вирощувала білу квасолю і картоплю "золота краплина". Вона продавала, як і всі, "пастернак — бочками, цибулю — на сотні, і біб — мірками". Сама вона не ходила на ринок, а здавала свій урожай Гільберу Фальо в торгових рядах Сен-Сансона. Записник Фальо повідомляє, що одного разу він продав дванадцять дюжин мірок її картоплі-скороспілки, так званої "тримісячної". Будинок підремонтували, в ньому тепер можна було жити. Дах протікав тільки під час великої зливи. Будинок одноповерховий з горищем. Внизу було три кімнати — дві спальні та їдальня. На горище вели вузенькі сходи. Жінка займалася домашнім господарством і вчила грамоти хлопця. До церкви не ходила, тому, і так і сяк поміркувавши, люди дійшли висновку, що вона французка. "Не знати ніякої божниці" — справа дуже серйозна.
Одним словом, то були люди нікому не відомі.
Вона, напевно, і була французкою. Вулкани викидають каміння, а революція — людей. Цілі сім'ї розлітаються далеко одна від одної; вони позбуваються батьківщини, зв'язки розриваються, спільнота розпорошується, люди спадають з неба, хто в Німеччині, хто в Англії, а хто в Америці. Вони викликають зачудування корінних мешканців. Звідки беруться ці невідомі? їх вивергнув Везувій, що димує десь удалині. Ці аероліти, ці викидні, загублені, гнані долею істоти, одержують різні прозвиська. їх називають емігрантами, втікачами, шукачами пригод. Якщо вони приживаються, їх терплять, якщо від'їжджають — ніхто цим не журиться. Іноді це зовсім невинні люди, дуже далекі — принаймні жінки — від подій, які вигнали їх із батьківщини; нема в них пі злоби, ні ненависті; їх занесло сюди мимоволі, вони — наче силою пущені снаряди, і самі дуже з цього здивовані. Вони пускають коріння, як удасться. Вони нікому не вчинили зла і не можуть зрозуміти, що з ними сталося. Я бачив, як вибухом міни жбурнуло в повітря жалюгідний жмут трави. Французька революція до більшої міри, ніж будь-який вибух, стрімголов накидала скрізь подібних жмутів.
Одним із таких кинутих сторчма жмутів і була, очевидно, жінка, що її прозвали на Гернсеї Жільят.
Жінка старіла, хлопчик ріс. Вони жили самотньо, їх уникали. Вони цим не турбувалися — їм досить було спілкуватися одне з одним. "Хай собі лижуться вовчиця з вовченям", — ця фраза була доказом доброзичливого ставлення оточуючих. Хлопчик виріс на юнака, підліток став мужчиною, і тоді мати померла, бо ж стара кора життя повинна осипатись прахом. Вона залишила йому лужок в Сержанте, шматок ріллі в Рок-Кресполе, "Будинок на Пустирищі" і, як мовить офіційний запис, "сто гіней золотом за халявою", себто в панчосі. Будинок досить пристойно умебльований: дві дубові скрині, два ліжка, стіл з шістьма стільцями. Був там найнеобхідніший посуд, на полиці стояло кілька книжок, а в кутку — звичайнісінька скринька — її відкрили, щоб зробити інвентарний опис. В цій скриньці, оббитій поруділою шкірою і вицяцькованій мідними цвяшками та олов'яними зірочками, лежало повне і нове віно для нареченої: сорочки, спідниці з чудового дюнкеркського полотна, відрізи шовкової матерії на сукні і листок паперу, на якому рукою покійної було написано: "Твоїй дружині, коли ти оженишся". Ця смерть лягла на живого гнітючим тягарем. Biн був відлюдком, тепер здичавів. Світ став для нього пустелею. Усамітнення перейшло в самотність. Коли нас двоє — життя терпиме, коли залишається один, воно здається нестерпним. В людини опускаються руки. Це початок відчаю. Згодом починаєш розуміти, що обов'язок — це ряд поступок. Пізнаєш життя, пізнаєш смерть і примирюєшся. Але це примирення кривавить.
Жільят був молодий, і його рана загоїлася. В такому віці серцева плоть відновлюється. Його печаль, поступово згладжуючись, злилася з природою і набула якогось особливого чару; вона віддаляла його від людей і притягувала до навкружного предметного світу, і вона чимраз більше сповнювала його душу самотністю.
IV
Неприязнь
Як уже мовилося, у парафії Жільята не любили. І ця неприязнь була цілком природна. Приводів для неї було скільки завгодно. Передовсім — це ми вже теж тільки що з'ясували, — дім, у якому він жив; далі — його походження. Хто вона була — та покійна жінка? Ким доводився їй хлопчик? Місцеві люди не люблять загадковості у чужаків.