Отже, паспорт небезпідставно характеризував Жана Вальжана як "людину дуже небезпечну".
З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце — сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.
6. Нові прикрощі
Та ось настала дивовижна мить, і Жан Вальжан почув неймовірні слова: "Ти вільний!" Здавалося, сліпучий промінь світла раптово осяяв його повиту мороком душу. Але цей промінь дуже скоро потьмянів. Спершу Жан Вальжан був приголомшений відчуттям волі і повірив у нове життя. Та незабаром він побачив, що таке воля для людини з жовтим паспортом.
Перше розчарування спіткало його ще на порозі в’язниці. Він підрахував, що за своє перебування на каторзі заробив сто сімдесят один франк. Правда, у своїх підрахунках він забув про вимушений відпочинок у неділю та на свята, який обійшовся йому в двадцять чотири франки. Були й інші відрахування, і на руки йому видали лише сто дев’ять франків п’ятнадцять су.
Він нічого не зрозумів і почув себе одуреним. Висловлюючись точніше — обікраденим.
Наступного дня після свого звільнення, проходячи через Грас, він побачив біля воріт винокурні чоловіків, які розвантажували паки товару. Він запропонував свої послуги. Робітників не вистачало, його взяли. Він був кмітливий, дужий і спритний. Він старався, хазяїн був явно задоволений. Поки він працював, мимо проходив жандарм і зажадав від нього документи. Довелося показати свій жовтий паспорт. Після цього Жан Вальжан знову взявся до роботи. Незадовго перед тим він запитав у одного з робітників, скільки їм платять у день. Той відповів: "Тридцять су". А що вранці Жан Вальжан мав вирушати далі, то ввечері він підійшов до хазяїна винокурні й попросив заплатити йому. Той мовчки відрахував йому двадцять п’ять су. Жан Вальжан запротестував. Винокур відповів: "Для тебе добре й це". Він наполягав далі. Хазяїн подивився йому просто у вічі й сказав: "Хочеш знову за ґрати?"
І в цьому випадку він почув себе обікраденим.
Суспільство й держава пограбували його, врізавши йому платню.
А тепер і окрема людина вчинила йому дрібний грабунок.
Звільнення — це ще не воля. Можна вийти з в’язниці, проте й далі почувати себе засудженим.
Таке сталося з ним у Грасі. Ми вже знаємо, як зустріли його в Діні.
7. Подорожній прокинувся
Отож коли дзиґарі на соборній дзвіниці пробили другу годину ночі, Жан Вальжан прокинувся.
Прокинувся він через те, що під ним була м’яка постіль. Майже двадцять років він не спав у ліжку, і, хоча й ліг одягнений, відчуття було надто нове, щоб не порушити його сон.
Він проспав понад чотири години. Втома його минула. Він не звик спати довго.
Жан Вальжан розплющив очі і якусь мить дивився в темряву, потім знову опустив повіки і спробував заснути.
Коли людина пережила за день багато вражень, коли у голові в неї повно думок, засинає вона відразу, проте вдруге заснути їй не щастить. Сон приходить легко, але повертатися не бажає. Таке сталось і з Жаном Вальжаном. Він не зміг заснути вдруге і став думати.
Він був у тому стані, коли все у голові перемішане. В його мозку щось спалахувало, щось згасало. Давні спогади й спогади сьогоднішні переплутувались, розмивалися, неймовірно збільшувалися, а потім раптово зникали, мов поринали у розхвильовану каламутну воду. Багато думок виникало в нього, але одна поверталася знов і знов, витісняючи всі інші. Це був спогад про те, як Маглуар розклала на столі шість срібних приборів і срібну супову ложку.
Те срібло не давало йому спокою. Воно було зовсім поруч, за кілька кроків. Коли він проходив через сусідню кімнату, стара служниця складала його в шафку над узголів’ям ліжка. Він добре роздивився ту шафку. Праворуч, коли заходиш із їдальні. Ложки й виделки були масивні, зі старовинного срібла. Із суповою ложкою вони коштують франків двісті. Удвічі більше, ніж він заробив за дев’ятнадцять років каторги.
Цілу годину зблискувала і згасала в його голові ця думка, долаючи певний опір. Пробило третю. Він розплющив очі, рвучко підвівся на ліжку й намацав свій заплічний мішок, який кинув у куток алькова. Потім спустив ноги й сів.
Якийсь час він сидів, снуючи невиразні думки, а тоді раптом нахилився, скинув черевики й обережно поставив їх на килимок біля ліжка. Потім випростався і ще довго сидів, нерухомий, замислений.
Знову й знову, мов наслання, поверталась до нього та сама думка; вона зникала, з’являлася, зникала і знову з’являлася. Крім того, він машинально думав, сам не знаючи чому, про одного в’язня на ім’я Бреве, свого товариша по тулонській каторзі; у того Бреве штани трималися тільки на одній шлейці, і видиво тієї шлейки знову й знову зринало в уяві Жана Вальжана.
Він усе сидів і сидів не ворушачись і, може, просидів би так до світанку, якби годинник не пробив один удар — чи то чверть, чи то половину години. Здавалося, той удар сказав йому: "Рушай!"
Він став на ноги і вагався ще кілька хвилин дослухаючись. В домі панувала глибока тиша; тоді він нечутно підійшов до вікна, обриси якого ледь вирізнялися в сутіні. Ніч була не дуже темна; в небі висів місяць, раз у раз ховаючись за гнаними вітром хмарами. Через те надворі то яснішало, то поночіло, а в домі стояв мовби густий присмерк.
Підступивши до вікна, Жан Вальжан оглянув його. Воно було незаґратоване, виходило в сад, і стулки зачинялися на засувку, як заведено в тих краях. Жан Вальжан розчахнув вікно — та порив холодного вітру, що залетів до кімнати, змусив його знов зачинити стулки. Пильним поглядом він окинув сад. Його оточував низький мур, через який неважко було перелізти. За муром стояли в ряд дерева — однакові проміжки між ними свідчили, що там вулиця.
Оглянувши садочок і мур, Жан Вальжан обернувся з рішучістю людини, яка на щось зважилася, підійшов до алькова, взяв свій заплічний мішок, відкрив його, порився в ньому, вийняв якусь річ, поклав ту річ на ліжко, сунув черевики в одну з кишень мішка, зав’язав його, закинув за плечі, надів кашкета, насунувши дашок на самісінькі очі, навпомацки знайшов свою палицю й поставив її на підвіконня, прихиливши до лутки, а тоді вернувся до ліжка й рішуче схопив покладену туди річ. То був короткий залізний прут, загострений на кінці, мов спис.
У сутінках годі було роздивитися, що то за гостряк. Відмичка? Чи, може, зброя?
На світлі легко було б розпізнати, що то свічник рудокопа. За тих часів каторжники нерідко працювали в каменярнях поблизу Тулона, і тому знаряддя рудокопів потрапляло до їхніх рук. Свічник рудокопа виготовлено з масивного заліза, і він загострений з того кінця, яким його встромляють у розколини каменю.
Жан Вальжан узяв той свічник у праву руку і, стримуючи подих, намагаючись ступати нечутно, попрямував до дверей у сусідню кімнату, в якій, ми знаємо, спав єпископ. Підійшовши, він побачив, що двері прочинені. Єпископ навіть не потурбувався зачинити їх як слід.
8. Що він зробив
Жан Вальжан прислухався. Жодного шереху.
Він штовхнув двері.
Він штовхнув їх пальцем з обережністю кота, який хоче увійти до кімнати, але остерігається, що його вижбурнуть геть.
Двері подалися ледь помітно.
Він зачекав хвилину і штовхнув їх уже сміливіше.
Двері розчинилися ширше і знов нечутно. Тепер отвір став досить широкий, і він міг би пройти. Але столик біля дверей загороджував прохід.
Жанові Вальжану довелося штовхнути двері втретє. Цього разу погано змащена завіса гучно зарипіла в темряві.
Жан Вальжан затремтів. Рип незмащеної завіси відлунив у його вухах, наче грім сурми, що кличе на Страшний суд.
Жаскі видіння зринули перед ним у ту мить. Йому навіть здалося, що дверна завіса раптом ожила й гавкає, мов собака, застерігаючи про небезпеку і будячи поснулих людей.
Він завмер на місці, приголомшений, і важко опустився з пальців на п’яти. Йому здавалося, що кров стугонить у нього в скронях, мов два ковальські молоти, а дихання вилітає з грудей зі свистінням вітру, який вихоплюється з тунелю. Він не сумнівався, що це роздратоване рипіння поставить на ноги весь дім, що двері підняли тривогу й покликали на поміч. Зараз підхопиться на ноги старий, жінки знімуть крик, збіжаться сусіди; не мине й чверті години, як усе місто гудітиме, мов розтривожений вулик. Уся жандармерія буде на ногах. Жан Вальжан уже вважав себе пропащим.
Він завмер там, де стояв, застигши, мов соляний стовп, не наважуючись ворухнутися.
Збігло кілька хвилин. Двері були розчинені навстіж. Він осмілився заглянути в кімнату. Ніщо там не ворухнулось. Він нашорошив вуха. В домі не чутно було жодного шереху. Рип незмащеної завіси не розбудив нікого.
Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не отямився від страшної тривоги. Проте він не відступив. Він думав тепер тільки про одне — зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.
Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління — усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.
Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі. Він чув у глибині кімнати рівне і спокійне дихання. Єпископ спав.
Нараз Жан Вальжан зупинився. Він уже стояв біля ліжка. Він дійшов туди скоріше, ніж сподівався.
Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: "Спершу подумай, а тоді роби". Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо.
Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа.
Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому.