Там є школа для тих, хто хоче навчитися грамоти. Ось що написано в моєму паспорті: "Жан Вальжан, звільнений каторжник, народився… — Ну, це вам байдуже… — Перебував в ув’язненні дев’ятнадцять років. П’ять за крадіжку зі зломом. Чотирнадцять — за чотири спроби до втечі. Це людина дуже небезпечна…" Ось воно! Усі женуть мене геть. А ви пустите мене, так? Тут у вас заїзд? Ви дасте мені поїсти й переночувати? У вас є стайня?
— Пані Маглуар, — сказав єпископ. — Постеліть чисті простирадла на ліжко в алькові.
Обидві жінки звикли коритися єпископові безвідмовно, і Маглуар вийшла, щоб виконати його розпорядження.
Єпископ обернувся до незнайомця.
— Добродію, — сказав він, — сідайте біля вогню і грійтеся. Зараз ми повечеряємо, а тим часом вам приготують постіль.
Тільки тепер подорожній усе збагнув. На його доти похмурому обличчі з’явився вираз крайнього подиву, сумніву й радості. Він розгублено забелькотів:
— Це правда? Ви не проганяєте мене? Адже я каторжник! Ви назвали мене добродієм! А всі кажуть мені: "Геть звідси, собако!" Я думав, ви проженете мене. Через те й сказав одразу, хто я такий. О! Мені дадуть повечеряти! Я ляжу в постіль із матрацом і простирадлами? Як усі люди! Ось уже дев’ятнадцять років, як я не спав у ліжку. То ви пускаєте мене? Ви добрі люди. А втім, у мене є гроші. Я заплачу. Пане корчмар, я заплачу, скільки ви скажете. Ви славний чоловік. Тут у вас заїзд, правда?
— Я священик, — сказав єпископ, — і це мій дім.
— Священик! — вигукнув подорожній. — О, ви справжній священик! То ви не візьмете з мене грошей? Ви кюре отієї церкви, так? Який же я йолоп! Я й не помітив, що ви в камилавці!
З цими словами він поставив у куток мішок і палицю, поклав паспорт до кишені й сів. Панна Батистіна лагідно дивилась на нього. Він провадив:
— Ви поводитесь по-людяному, пане кюре. Ви не зневажаєте вбогих. То ви не візьмете з мене грошей?
— Ні, — мовив єпископ, — залиште свої гроші собі. Скільки їх там у вас? Ви, здається, сказали — сто дев’ять франків?
– І п’ятнадцять су, — уточнив каторжник.
— Сто дев’ять франків і п’ятнадцять су. І скільки часу вам знадобилося, щоб заробити їх?
— Дев’ятнадцять років.
— Дев’ятнадцять років!
І єпископ глибоко зітхнув.
— У мене ще при собі всі мої гроші. За чотири дні я витратив тільки двадцять п’ять су, що їх заробив, допомагаючи розвантажувати підводи в Грасі.
Повернулася Маглуар. Вона принесла ще один прибор.
— Пані Маглуар, — сказав єпископ, — поставте цей прибор якомога ближче до вогню. — І, обернувшись до гостя, додав: — Вітер уночі в Альпах холодний. Ви, мабуть, змерзли, добродію?
Щоразу, коли господар дому казав "добродію", обличчя гостя прояснювалось. "Добродій" для каторжника — це мов склянка води для спраглого.
— Щось ця лампа погано світить, — сказав єпископ.
Маглуар зрозуміла натяк. Вона пішла в спальню монсеньйора, взяла там із каміна два срібні свічники, внесла і поставила їх на стіл, запаливши обидві свічки.
— Пане кюре, — сказав каторжник, — ви добра людина. Ви не гордуєте мною. Ви пустили мене в свій дім. Ви запалили для мене свічки. А я ж не приховав від вас, звідки я йду, і сказав вам, що я злочинець.
Єпископ подивився на нього й запитав:
— Ви багато страждали?
— Ще б пак! Арештантська куртка, до ніг прикуте чавунне ядро, для спання — голі дошки, спека, холод, тяжка праця, побої! Подвійні кайдани — за ніщо. Карцер — за одне слово. Навіть на хворому, в ліжку, кайдани. Собакам — і то живеться краще! Дев’ятнадцять років. Тепер мені сорок шість. І жовтий паспорт! Отак.
— Ви справді побували в падолі смутку, — сказав єпископ. — Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях. Якщо ви покинули те скорботне місце з ненавистю і гнівом проти людей, ви гідні жалю. Якщо ж ви винесли звідти почуття доброзичливості й миру, ви кращий за будь-кого з нас.
Тим часом Маглуар подала вечерю. Пісний суп, заправлений олією, трохи сала, кусень баранини, смокви, свіжий сир і велику житню хлібину. Вона сама додала до звичного меню єпископа пляшку старого мовського вина.
Несподівано на обличчі пана Мірієля з’явився веселий вираз, властивий щирим і доброзичливим людям.
— Прошу за стіл! — жваво сказав він.
Гостя єпископ посадив праворуч від себе — як і завжди, коли у них вечеряв хтось сторонній. Панна Батистіна, що трималася цілком спокійно й невимушено, сіла ліворуч від брата.
Єпископ проказав молитву і, за своїм звичаєм, сам розлив суп. Гість жадібно накинувся на їжу.
Зненацька єпископ мовив:
— Таж у нас ніби чогось бракує.
А річ у тім, що Маглуар поклала на стіл тільки три прибори — за числом людей, які сіли вечеряти. Тоді як у цьому домі існував звичай розкладати на скатертині всі шість срібних приборів, коли в єпископа були гості. Невинне хизування, сповнене особливого чару в цій гостинній і водночас суворій оселі, де вбогість піднесли до рівня високої доброчесності!
Маглуар зрозуміла натяк, мовчки вийшла, і через мить іще три срібні прибори заблищали на скатертині, симетрично розкладені перед кожним трапезником.
Коли повечеряли, монсеньйор Б’єнвеню сказав сестрі добраніч, узяв срібний свічник, дав гостеві другий і сказав:
— Добродію, я проведу вас до вашої кімнати.
Подорожній рушив за ним.
Ми вже згадували, що до молельні, де був альков, проходили через єпископову спальню.
Коли вони туди увійшли, Маглуар саме складала срібні ложки та виделки у шафку над узголів’ям ліжка.
Єпископ провів гостя в альков. Ліжко було застелене чистими простирадлами. Подорожній поставив свічник на столик.
— На добраніч, — сказав єпископ. — Завтра вранці, перед тим як піти, вип’єте чашку теплого молока.
— Спасибі, пане абат, — сказав гість.
Та тільки-но він вимовив ці мирні слова, як із ним відбулася раптова зміна. Якби тут були жінки, вони обидві закрижаніли б від жаху. Що ним рухало? Хотів він висловити застереження чи погрозу? А може, просто скорявся якомусь темному внутрішньому інстинкту? Він рвучко обернувся до господаря дому, склав руки на грудях і, уп’явши в нього дикий погляд, вигукнув хрипким голосом:
— Ага! То ви й справді вирішили пустити мене в свій дім?
Він засміявся сміхом, у якому було щось моторошне, і додав:
— А ви добре подумали? Ви певні, що я не вбивця?
Єпископ звів очі до стелі й відповів:
— Усе в руках Господа.
Потім, шепочучи молитву чи щось говорячи самому собі, він двома пальцями благословив гостя, який навіть не схилився в поклоні, й не обертаючись повернувся до своєї кімнати.
Помолившись, він потім вийшов погуляти в сад.
Щодо гостя, то він був такий стомлений, що навіть не скористався з чистих білих простирадл. Він погасив свічку, дмухнувши на неї крізь ніздрю, як це роблять каторжники, впав одягнений на ліжко, і його миттю здолав глибокий сон.
Опівночі повернувся з саду й єпископ.
Через кілька хвилин у домі всі спали.
4. Жан Вальжан
Посеред ночі Жан Вальжан прокинувся.
Жан Вальжан був родом із селянської родини, з Брі. Змалку він не вчився грамоти, а коли виріс, то став підрізальником дерев у Фаверолі.
Ще в дитинстві він утратив батька й матір. Мати вмерла від запалення молочних залоз, а батько, теж підрізальник, упав із дерева й теж розбився на смерть. У Жана Вальжана залишилася з рідних тільки сестра, значно старша за нього. Вона надала притулок своєму молодшому братові й годувала його. Потім сестрин чоловік помер. Найстаршому із сімох її дітей було вісім років, найменшому — рік. Жанові Вальжану на той час ішов двадцять п’ятий. Він замінив дітям батька і став утримувати родину сестри, яка виростила його. Отож він марнував свою молодість у тяжкій і погано оплачуваній роботі. Ніхто не чув, щоб у нього була "подруга". Він не мав часу закохуватися.
Увечері він повертався стомлений і мовчки з’їдав свій суп. Його сестра часто брала з братової миски найпоживніші шматки і давала котромусь зі своїх малих. Жан Вальжан, низько схилений над столом, здавалося, нічого не бачив і нічого їй не казав.
Під час сезону підрізання він заробляв двадцять чотири су в день, у інші пори року наймався косарем, чорноробом, наймитом на молочну ферму. Він робив усе, що міг. Сестра теж працювала, але як прогодуєш семеро дітей? То була нещаслива родина, яку все тугіше стискали злидні.
Того року зима видалася дуже сувора. Жан не мав роботи. Вдома не лишилося й крихти хліба. І семеро дітей.
Увечері в неділю Мобер Ізабо, пекар, чия крамниця стояла на церковному майдані, у Фаверолі, саме вкладався спати, коли раптом щось брязнуло. Вибігши в крамницю, він побачив, як у дірку, пробиту кулаком у заскленій вітрині, просунулася чиясь рука і схопила хлібину. Ізабо вискочив на вулицю. Злодій кинувся навтіки; Ізабо наздогнав його й зупинив. То був Жан Вальжан.
Це сталося 1795 року. Жана Вальжана судили за "нічну крадіжку зі зломом". Він мав рушницю, з якої дуже влучно стріляв й іноді полював на заборонену дичину. Це збільшило його провину в очах суду. Вирок був: п’ять років каторги.
22 квітня 1796 року, коли в Парижі бучно відзначали перемогу над австрійцями біля містечка Монтенотте, здобуту генералом, якого тоді ще звали Буонапарте, — отож того самого дня в Бісетрі скували одним ланцюгом велику партію каторжників. Серед них був і Жан Вальжан. Він сидів на землі, як і інші. Коли йому заклепували молотком нашийник, він плакав; сльози душили його, не давали говорити, і він тільки вряди-годи белькотів: "Я був підрізальником у Фаверолі", — а тоді, схлипуючи, сім разів підіймав й опускав праву руку, наче гладячи семеро дитячих голівок, і з цього можна було здогадатися, що він хотів нагодувати й одягти сімох малих дітей, — тільки заради того й робив усе, що робив.
Його відправили до Тулона. Він прибув туди через двадцять сім днів, сидячи на возі, з ланцюгом на шиї. У Тулоні його вдягли в червону арештантську куртку. Його колишнє життя стерлося, не лишивши сліду. Він навіть позбувся власного імені й був уже не Жан Вальжан, а номер 24601. Що сталося з його сестрою? Що сталося з її сімома малими? Але хто цим цікавиться? Що може статися з листочками молодого дерева, підтятого під самий корінь?
Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль.