— Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.
— Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?
— Там нема місця.
— Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?
— Був.
– І що?
Подорожній відповів збентежено:
— Я не знаю, але мене туди не пустили.
— А в шинку на вулиці Шаффо ви були?
Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:
— Мене не пустили й туди.
На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:
— То ви той самий і є?
Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.
Тим часом, почувши вигук господаря: "То ви той самий і є?" — жінка скочила на ноги, схопила обох своїх дітей і, навіть не прикривши оголену грудь, сховалася за чоловіка; вона перелякано дивилася на чужинця і шепотіла тихо:
— Злодюга, грабіжник…
Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:
— Геть звідси!
— Благаю вас, хоч склянку води!
— А кулю в лоба не хочеш? — відрубав селянин.
І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.
Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.
Подорожній потрапив у собачу буду.
Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.
Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці — сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):
— Собаці — і тій краще, аніж мені!
Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.
Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.
Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.
Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.
Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.
В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.
— Що ви тут робите, чоловіче добрий? — спитала жінка.
— Ви ж бачите — вкладаюся спати, — досить грубо відповів подорожній.
— На цій лаві?
— Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.
— Ви служили в солдатах?
— Так, добродійко, в солдатах.
— Чому ви не пішли до заїзду?
— Бо не маю грошей.
— На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, — сказала стара.
— Давайте й чотири су.
Він узяв чотири су. Жінка провадила:
— На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку — на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.
— Я стукав у всі двері.
– І що?
— Звідусіль мене гнали геть.
Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.
— Ви кажете, що стукали в усі двері?
— Авжеж.
– І в оті ви стукали?
— Ні.
— То постукайте.
2. Обачність дає поради мудрості
Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою "Про обов’язки християнина", коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.
Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.
Маглуар і справді вже накрила на стіл.
У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.
Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.
Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:
— Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?
— Та щось чув краєм вуха, — відповів єпископ.
Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.
— Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?
Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.
— Справді? — перепитав єпископ.
Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:
— Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах — і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…
— Я не казала нічого, — втрутилася єпископова сестра. — Мій брат знає, що робить.
Маглуар удала, ніби не почула.
— Так от — ми давно вважаємо, що в цьому домі ніхто не може почувати себе в безпеці. Якщо дозволите, ваша превелебносте, я скоренько збігаю до Полена Мюзбуа, столяра, й попрошу його поставити на двері засув. Треба замкнути двері бодай на цю одну ніч. А то хто завгодно може натиснути на клямку й увійти, та й ви, ваша превелебносте, маєте звичай кожному казати: "Заходьте!" — навіть глупої ночі…
У цю мить пролунав гучний стук у двері.
— Заходьте, — сказав єпископ.
3. Найвищий героїзм — це сліпо скорятися
Двері відчинилися.
Вони відчинилися навстіж — мабуть, хтось рішуче й сильно штовхнув їх знадвору.
До кімнати увійшов чоловік.
Ми вже знаємо, хто це був. Той самий подорожній, який блукав по місту, марно шукаючи собі притулку на ніч.
Він увійшов, ступив один крок, зупинився. За плечима в нього був дорожній мішок, у руках палиця. В очах — вираз шаленства. Відблиски вогню з каміна освітлювали його. Він здавався бридким і жахливим. То була зловісна поява.
Маглуар не спромоглася навіть скрикнути. Вона затремтіла і застигла з роззявленим ротом.
Панна Батистіна обернулась, побачила незнайомця й від жаху почала зводитися на ноги; та ось вона глянула на брата, і на її обличчі розлився погідний спокій.
Єпископ дивився на несподіваного гостя без тіні тривоги чи страху.
Він уже був розтулив рота, щоб запитати в незнайомця, чого йому треба, але той сперся обома руками на палицю, окинув поглядом старого й обох жінок і, не чекаючи запитань, голосно заговорив сам:
— Так от. Мене звуть Жан Вальжан. Я каторжник. Дев’ятнадцять років я провів у неволі. Мене звільнили чотири дні тому, і я йду в Понтарльє — туди мене направили. Я вирушив із Тулона і четвертий день у дорозі. Сьогодні я подолав пішки дванадцять льє. Коли надвечір я прийшов у це місто, я хотів заночувати в заїзді, але мене вигнали через мій жовтий паспорт, який я показував у мерії. Я пішов до іншого заїзду. Мені сказали там: забирайся геть! Ніхто не пустив мене ночувати. Я просився у в’язницю — сторож не відчинив. Я заповз у собачу буду. Собака покусав мене й прогнав, так наче він людина. Можна подумати — той пес знав, хто я такий. Я пішов за місто, щоб заночувати в полі просто неба. Але небо затягло хмарами. Збиралося на дощ, і я знову повернувся до міста. На майдані я побачив кам’яну лаву і вмостився спати на ній. Якась добра жінка показала мені на ваш будинок і порадила: постукайте сюди. Я постукав. Тут у вас заїзд, правда? Я маю гроші. Мій каторжанський заробіток. Сто дев’ять франків п’ятнадцять су, я заробив це за дев’ятнадцять років каторги. Я заплачу, у мене є гроші. Я дуже стомився і зголоднів, я дванадцять льє пройшов пішки. Ви дозволите мені залишитися?
— Пані Маглуар, — сказав єпископ, — принесіть іще один прибор.
Незнайомець ступив три кроки і підійшов до столу.
— Стривайте, — сказав він, — ви, мабуть, нічого не зрозуміли. Я каторжник. Я злочинець. Мене тільки щойно випустили. — Він дістав із кишені аркуш жовтого паперу й розгорнув його. — Ось мій паспорт. Він жовтий, як бачите. Через це мене женуть звідусіль, куди я поткнуся. Хочете глянути? Я й сам умію читати, навчився на каторзі.