Це все від пристрасті до гри в кості!
— Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados [27], задом до Університету і передом до міста?
— Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде [28], — крикнув Жеан дю Мулен.
Зграя школярів громовими голосами, шалено аплодуючи, повторила цей каламбур.
— Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?
Потім дійшла черга й до інших сановників.
— Геть педелів! Геть жезлоносців!
— Скажи-но, Робене Пуспен, а ото хто такий?
— Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.
— Стривай, ти зручніше примостився, на ось мій черевик, жбурни йому в пику!
— Saturnalitias mittimus ecce nuces [29].
— Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!
— Так ото богослови! А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев'єва за маєток Роньї!
— Геть медиків!
— Геть диспути на визначені й довільні теми!
— Лови мою шапчину, канцлере святої Женей'єви! Ти скривдив мене! Це правда; він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Аска-ніо Фальцаспада з провінції Бурж, тому що він італієць!
— Це несправедливо, — погодилися всі школярі. — Геть канцлера святої Женев'єви!
— Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Гей ви, Луї Даюїль! Гей, ви, Ламбере Октеман!
— До дідька економа німецького земляцтва!
— І капеланів Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками: cum tunicis grisis!
— Seu de pellibus grisis fourratis! [30]
— Гей ви, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних, і всі, хто в гарних червоних мантіях!
— Непоганий хвіст у ректора!
— Можна подумати, що це венеційський дож, який їде на заручини з морем [31].
— Дивись, Жеане! Каноніки з храму святої Женев'єви!
— Під три чорти каноницьку братію!
— Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіффард?
— Вона на вулиці Глатіньї.
— Вона гріє ліжко королю розпусників.
— Вона сплачує йому свої чотири деньє — quator denarios.
— Aut unum bombum! [32]
— Ви хочете сказати — з кожного носа?
— Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!
— Post equitem sedet atra cura! [33]
— Сміливіше, метре Сімон!
— Добридень, пане виборець!
— Добраніч, пані виборчихо!
— Які ж вони щасливі, їм усе видно, — сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.
Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.
— Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття — гармати, серпентини, бомбарди [34], а головне — друкарство, ця нова чума з Німеччини. Немає уже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.
— Я це добре бачу хоча б з того, як процвітає торгівля оксамитом, — сказав хутряник.
У цю мить пробило дванадцяту.
— А-а!.. — одностайно вихопилось в усього натовпу.
Школярі принишкли. А потім зчинилася велика метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, почулося кашляння і сякання; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп. І ось запала цілковита тиша: усі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти, звернули погляди до мармурової плити… але ніхто й ніщо на ній не з'явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст — порожній.
Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії та містерію. Вчасно прибув тільки полудень.
Це було вже занадто.
Натовп зачекав ще одну, дві, три, п'ять хвилин, чверть години; ніхто не з'являвся: поміст був порожній; сцена — німа.
Тим часом нетерплячка перейшла в обурення. Тут і там чути було вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. "Містерію! Містерію!"— глухо бурмотів натовп. Збудження зростало. Буря, ще тільки глухо гуркочучи, носилася над цим людським морем. Перший спалах блискавки викликав Жеан дю Мулен.
— Містерію, і к бісу фламандців! — крикнув він щосили, звиваючись вужем навколо своєї капітелі.
Натовп заплескав у долоні, повторюючи:
— Містерію! Під три чорти Фландрію!
— Давайте містерію, негайно! — вів далі школяр. — А то, мабуть, доведеться повісити суддю Палацу, і це буде для нас і комедія, і мораліте.
— Добре сказано, — закричала юрба, — а для початку повісимо варту. Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи пристави пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і вони вже бачили, як тоненька дерев'яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.
Момент був критичний.
— На шибеницю! На шибеницю! — кричали звідусіль.
У цю мить піднісся вже описаний нами килим лаштунків, утворюючи прохід для людини, сама тільки поява якої враз зупинила натовп, перетворивши, немов чарами, його гнів на зацікавленість.
— Тихше! Тихше! — почулося з усіх боків.
Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю мармурової плити.
Тим часом запанувала тиша, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витає над мовчазною юрбою.
— Шановні городяни і шановні городянки, — промовив чоловік, — ми матимемо честь декламувати й виставляти перед їх превелебністю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається "Праведний суд пречистої діви Марії". Сам я гратиму Юпітера. їх превелебність кардинал зараз супроводить вельмишановне посольство герцога Австрійського, яке оце затрималося, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Університету біля брами Боде. Тільки-но їх превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.
Безперечно, що тільки втручання самого Юпітера могло врятувати чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вигадувати цю цілком вірогідну історію і слідом за тим мусили б за неї відповідати перед шановною пані Критикою, то ні в якому разі не можна було б висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit [35]. Зрештою одяг пана Юпітера був дуже гарний і теж сприяв заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Одягнений у кільчастий, вкритий чорним оксамитом панцир із золотими цятками, Юпітер мав на голові дворогий ковпак, прикрашений шишками з позолоченого срібла, і, коли б його обличчя не було нарум'янене й наполовину заховане під пишною бородою, коли б він не тримав у руці вкритої блискітками трубки із позолоченого картону, з якої стирчала порізана на смужки бляха і в якій досвідчене око легко могло пізнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнуті трико тілесного кольору і обвиті, як у греків, стрічками, — його можна було б порівняти з бретонським стрільцем із загону герцога Беррійського.
II. П'ЄР ГРЕНГУАР
Поки юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані його вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: "Тільки-но їх превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо", — голос його заглушила буря вигуків.
— Негайно починайте містерію! Містерію! — кричала юрба. А серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що пронизував загальний галас, мов той пищик на ярмарку в Німі.
— Починайте зараз же! — верещав школяр.
— Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! — горлали Робен Пуспен і решта школярської братії, яка розсілася на вікні.
— Давайте мораліте! — вторила юрба. — Негайно, зараз же, бо інакше мішок і мотузку на комедіантів і кардинала!
Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під рум'янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак, почав уклонятися й, тремтячи, бурмотіти:
— їх превелебність… посли… принцеса Маргарита…
Він не знав, що казати. Насправді боявся, що його повісять…
Повісить юрба за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не чекав його. Так чи інакше, він бачив перед собою тільки безодню, чи то пак, шибеницю.
На щастя, якийсь чоловік надумав виручити його з біди й узяти відповідальність на себе.
Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, на вільній площі навколо мармурової плити, досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його довгу й сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його чоло та щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і лиснючу від часу. Він підійшов до мармурової плити й подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.
Незнайомець ступив крок уперед.
— Юпітере! — сказав він. — Мій дорогий Юпітере! Той знову нічого не почув.
Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:
— Мішеле Жіборн!
— Хто мене кличе? — вигукнув Юпітер, немов раптово прокинувшись зі сну.
— Я, — відповів незнайомець у чорному.
— А! — промовив Юпітер.
— Починайте негайно, — провадив той, — виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.
Юпітер зітхнув з полегкістю.
— Шановні городяни, — вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, — ми зараз почнемо!
— Evoe, Jupiter! Plaudite, cives! [36] — закричали школярі.
— Слава! Слава! — ревнула юрба.
Залунав грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал двигтів од вітальних вигуків.
Тим часом чоловік, що так магічно обернув "бурю в затишшя", як каже наш любий старий Корнель [37], скромно повернувся у сутінь своєї колони і, напевно, залишився б там таким же непомітним, нерухомим і мовчазним, коли б його звідти не витягли дві молоді жінки, які, сидячи в першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мішелем Жібор-ном — Юпітером.
— Метре! — гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.
— Що ви, моя мила Лієнардо, — промовила її сусідка, молода, приваблива і по-святковому вбрана, що робило її сміливою, дівчина. — Вони ж не духовна особа, тому до них слід звертатись не "метр", а "месір".
— Месір! — повторила Лієнарда. Незнайомий підійшов до балюстради.
— Чого бажають панни? — чемно спитав він.
— О, нічого! — збентежившись, пробурмотіла Лієнарда.