Наш юнак мав на собі добре пошитого фрака, але груди були так ретельно закриті жилетом та нашийною хусткою, що навряд чи під ними була сорочка. Його руки, ніжні, як у жінки, були не ідеально чисті, бо він уже два дні ходив без рукавичок! Коли й банківник, і навіть служники гральної зали здригнулись, то це тому, що чарівність невинності ще переважала в цьому стрункому тілі, у цих білявих кучерях рідкісного відтінку. Юнакові було всього років двадцять п'ять, і розбещення зачепило його, мабуть, тільки випадково. Свіжість молодості ще боролася в ньому з руйнівною потугою невгамованої хтивості. Темрява й світло, буття й небуття боролися в його єстві, породжуючи водночас чарівність і потворність. Юнак здавався заблудлим ангелом без німбу. Та й усі оті досвідчені наставники нечестя й ганьби, подібні до старої беззубої баби, охопленої жалем від вигляду юної прекрасної дівчини, ладної віддатись розпусті, мало не крикнули новачкові: "Йди звідси!" Але він ступнув прямо до столу, зупинився, нічого не вираховуючи, кинув золоту монету, яку мав у руці, й вона покотилась на чорне; потім, як усі сильні душі, що гидують хитрощами скнар, глянув на банківника виклично і спокійно водночас. Цей хід так зацікавив стариганів, що вони навіть не зробили ставки; але італієць з фанатичним запалом ухопився за ідею і з усмішкою посунув свою купку золота навпроти монети незнайомця. Касир забув навіть вимовити ті фрази, що з часом обернулись у нього в хрипкий, нерозбірливий крик: "Ставте! Ставку прийнято! Більше не приймаю!" Банківник розкрив карти; здавалось, навіть він, байдужий до виграшу автомат, розпорядник цієї похмурої розваги, бажав удачі новачкові. Кожен із глядачів ладен був побачити в долі цієї монети розв'язку драми, останню сцену шляхетного життя; їхні очі прикипіли до фатальних клаптиків картону, та попри всю увагу, з якою вони дивились то на юнака, то на карти, вони не могли помітити жодної ознаки хвилювання на його холодному, байдужому обличчі... "Червона, пара, пас",— офіційним тоном оголосив банківник.
З грудей італійця вирвався якийсь глухий крик, коли він побачив, як падають на сукно один на один складені банкноти, що їх кидав йому касир. Що ж до юнака, то він не усвідомлював свого програшу, аж поки простяглась лопатка, щоб захопити його останній наполеондор. Слонова кістка глухо стукнулась об монету, і вона швидко, стрілою покотилась до купки золота перед касою. Невідомий повільно заплющив очі, губи в нього збіліли, але він зразу ж підняв повіки, уста зачервонілись, як корали, він став схожий на англійця, для якого життя не має таємниць, і вийшов, не захотівши благати співчуття одним із тих розпачливих поглядів, які досить часто кидають на глядачів гравці у відчаї. Скільки подій може втиснутись в одну секунду, і як багато важить один кидок гральних костей!
— Це, звісно, був його останній постріл,— мовив усміхаючись круп'є після хвилинної мовчанки, підняв двома пальцями монету й показав її присутнім.
— Шаленець! Мабуть, пішов топитись,— відповів один із завсідників, обвівши поглядом гравців круг себе, всі вони знали один одного.
— Хе! — гукнув служник, нюхнувши тютюну.
— От якби нам так, як йому! — сказав один з дідуганів, показуючи на італійця.
Всі озирнулись на щасливого гравця, що тремтячими руками перелічував купюри.
— Я почув,— озвався він,— голос, що гукнув мені на вухо: "Постав на свою розважність проти відчаю цього юнака".
— Хіба це гравець! — зауважив касир.— Гравець поділив би свої гроші на три частини, щоб мати більше шансів.
Юнак вийшов, не взявши капелюха, але старий цербер, помітивши, в якому він стані, мовчки подав йому капелюх. Юнак машинальним рухом віддав жетон і спустився сходами, насвистуючи "Di tanti palpiti"* так тихо, що навряд чи й сам чув ті солодкі звуки.
* "Що за трепет" (іт.).— слова з опери Россіні "Танкрод".
Скоро він опинився під аркадами Пале-Руаяля, дійшов до вулиці Сент-Оноре, повернув до Тюїльрі й непевною ходою перейшов сад. Він ішов неначе посеред пустелі; його штовхали перехожі, та він їх не бачив і чув у вуличному гаморі тільки один голос — голос смерті, він був ніби скутий тупою задумою, схожою на ту, що сповнює голови злочинців, яких везуть від Палацу правосуддя на Гревську площу, на ешафот, червоний від річок пролитої від 1793 року крові.
В самогубстві є щось невимовно величне й жахливе. Багато людей падають безпечно, ніби діти, які стрибають з такої невеликої висоти, що не забиваються. Та коли розіб'ється велика людина, вона, певне, впала з дуже великої висоти, бо піднеслася до неба й угледіла недосяжний рай. Невблаганні, певне, ті бурі, що змушують шукати душевного спокою в дулі пістолета. Скільки молодих талантів, замкнувшись у мансарді, серед мільйона ближніх, на очах у жадібної до золота або знудженої юрби, в'януть і гинуть, бо не мають друга, жінки-утішниці. Подумаєш так — і самогубство набуває титанічних рис. Бозна-скільки розбитих задумів, недописаних поезій, здушеного розпачу й стогонів, марних спроб, недоношених шедеврів уміщується між добровільною смертю й живлющою надією, чий голос колись покликав юнака до Парижа. Кожне самогубство — це висока поема меланхолії. Де ви знайдете в океані літератури книжку, що могла б своєю геніальністю змагатися з таким газетним дописом:
"Учора о четвертій годині з мосту Мистецтв кинулась у Сену молода жінка".
Перед цим паризьким лаконізмом усе блідне, навіть така старовинна назва: "Плач славного короля Карнаванського, кинутого до в'язниці власними дітьми" — єдиний фрагмент загубленої книги, над яким плакав Стерн, хоч сам покинув жінку й дітей.
Незнайомця обсідали тисячі таких думок, що уривками пролітали в голові, як ото в бою літають уривки знамен. Коли він на мить скидав тягар думок і спогадів та зупинявся перед якими-небудь квітками, що тихо погойдувалися від вітерця серед зелені, в ньому судомно трепетало життя, яке ще пручалося під гнітючою думкою про самогубство. Він зводив очі до неба, і тоді сірі хмари, смутне завивання вітру, важке повітря знов наводили його на думку про смерть. Він підійшов до Королівського мосту, думаючи про останні примхи своїх попередників. Усміхнувся, згадавши, як лорд Каслріф, перше ніж перерізати собі горлянку, задовольнив найнижчу з людських потреб і як академік Оже, збираючись умерти, пішов шукати свою табакерку, щоб нюхнути тютюну. Він аналізував ці химери й запитував сам себе, аж ось, коли він прихилився до парапету моста, щоб пропустити якогось носія з ринку і той забруднив йому рукава чимсь білим, він сам здивувався, що почав так ретельно обтрушуватись. Вийшовши на самий верх мосту, він похмуро втупився у воду.
— Погана година, щоб топитися,— сказала йому, сміючись, якась одягнена в лахміття бабуся.— Вода в Сені брудна й холодна!
Він відповів простосердною усмішкою, що виказувала божевільну рішучість, але враз здригнувся, побачивши вдалині, біля пристані Тюїльрі, барак, на якому величезними літерами було написано: "Рятувальний пост". Перед ним ураз постав пан Даше, озброєний своєю філантропією,— той, що змусив рухатись оті доброчесні весла, які розбивають голови потопельникам, коли ті, на своє нещастя, виринають; він побачив, як пан Даше збирає цікавих, розшукує лікаря, готує обкурювання; він читав вирази співчуття, нашкрябані газетярами поміж веселою гулянкою та товариством усміхненої танцівниці; він чув, як бряжчать гроші, виплачувані човнярам префектом Сени за його тіло. Мертвий, він коштуватиме п'ятдесят франків, а живий — він просто талановита людина без покровителів, без друзів, без солом'яного матраца, без даху над головою — суспільний нуль, непотрібний державі, яка про нього й не дбає. Смерть серед білого дня здалась йому огидною, і він вирішив померти вночі, щоб лишити тому суспільству, яке не розгледіло в ньому велику людину, нерозпізнаний труп. Отож він ішов далі, прямуючи до набережної Вольтера лінивою ходою нероби, що хоче згаяти час. Коли він спустився східцями, якими закінчується тротуар на мосту, на край набережної, його увагу привернули розкладені на парапеті книжки; йому аж захотілося попитати ціну. Він усміхнувся, філософічно заклав руки в кишені й знову пішов своєю безтурботною ходою, ніби сповнений холодної зневаги; аж раптом із подивом намацав кілька монет, що якимось фантастичним чином завалялись на дні кишені. Усмішка надії осяяла його обличчя, ковзнула з губів на чоло, засвітила радістю очі й похмурі щоки. Цей проблиск щастя нагадав ті вогні, що біжать по рештках папірця, вже пожертого полум'ям; але обличчя спіткала доля чорного попелу, воно знов стало сумним, коли невідомий, вийнявши руку з кишені, побачив у ній три монети по два су.
— Ох добрий мій пане, la carita! La carita! Catarina!* Дайте хоч одне су на хліб!
* Милостині! Милостині! Ради святої Катерини! (іт.)
Хлопчак-сажотрус із чорним одутлим обличчям, бурий від сажі, обшарпаний, простяг руку до юнака, щоб випросити в нього останні мідяки.
За два кроки від маленького савояра6 старий жебрак, боязкий, хворобливий, стражденний, у жалюгідному дранті сказав глухим, хрипким голосом:
— Пане, подайте що-небудь, я молитиму Бога за вас...
Та коли юнак глянув на діда, той замовк і вже нічого не просив — мабуть, побачив на цьому похмурому лиці знак страждання ще тяжчого, ніж його власне.
— La carita! La carita!
Невідомий кинув свої гроші малому й старому жебракам і зійшов з тротуару набережної, щоб іти попід будинками: він не міг більше дивитись на страшну Сену.
— Хай вам Бог віку подовжить! — гукнули вслід йому обидва жебраки.
Підходячи до розкладки продавця естампів, цей напівмертвий юнак побачив жінку, що виходила з розкішного екіпажа. Він замилувався цією чарівною особою, чиє біле личко було прегарно облямоване атласом елегантного капелюшка. Його привабив стрункий стан, граційні рухи. Ступаючи з підніжки, жінка ледь підняла сукню, і він побачив ніжку, витончену форму якої чітко окреслювала туго натягнена біла панчоха. Молода жінка ввійшла до магазину й почала вибирати альбоми та збірки літографій; тоді заплатила кілька золотих монет, що блиснули й задзвеніли на прилавку. Юнак, що зупинився на порозі нібито щоб роздивитися гравюри, виставлені в вітрині, кинув на прекрасну незнайомку найпроникливіший погляд, який тільки здатен кинути чоловік, і вона відповіла безтурботним поглядом, просто як випадковому перехожому.