Словом, він хотів дістати спадщину Мішеля Кретьєна. Початком цієї пристрасті була, як у більшості глибоких мислителів, ідея. Розглядаючи тепер княгиню зовсім близько, що йому не вдавалося, коли він супроводжував свого друга в його шалених гонитвах за її каретою, вивчаючи форму її голови, такі ніжні риси обличчя, стан, ноги, руки, так тонко виточені, він помітив те захоплююче явище морального ясновидіння, що його відкриває в собі людина, запалена коханням. Чи не прочитав Мішель Кретьєн з такою ж прозорливістю в цьому серці, в цій душі, освітленій полум'ям, кохання? Отже, федераліст також прозрів! І він, напевне, був щасливий. Так д'Артез відчув силу надзвичайних чарів княгині: вона була оточена ореолом поезії. За обідом письменник згадував безнадійні признання республіканця і його надії, коли він вважав себе коханим. Прекрасні гімни, створені справжнім почуттям, були проспівані для нього одного в зв'язку з цією жінкою. Сам того не знаючи, Даніель був готовий скористатися цією підготовкою, зобов'язаною випадкові. Рідко коли буває, щоб чоловік без докорів сумління переходив від становища наперсника в становище суперника, а д'Артез міг це зробити без всякої провини. В одну мить він зрозумів ту величезну різницю, що є між добре вихованими жінками, цими квітами великого світу, і жінками вульгарними, яких він, проте, знав тільки з одного взірця. Словом, були зачеплені найчутливіші, найніжніші тайники його душі і його генія. Спонукуваний своєю простодушністю і запалений думкою оволодіти цією жінкою, він відчував, що його стримують світ і та перепона, яку ставили між ним і нею її манери, скажемо точніше,— величність княгині. А для такого чоловіка, звиклого не поважати ту, кого він кохав, було в цьому щось невимовно подразне, принада, що приваблювала тим дужче, що він був змушений її проковтнути і при цьому таїти від усіх свою впійманість, не виказуючи себе.
Бесіда про Мішеля Кретьєна, що тривала до самого десерту, була і для Даніеля і для княгині чудовим приводом вимовляти півголосом: любов, симпатія, прозріння; для неї — виставляти себе жінкою невизнаною, обмовленою, для нього — йти по стопах померлого республіканця. Можливо, ця простодушна людина помітила в собі, що вже менше уболіває за своїм другом. В той момент, коли чудеса десерту зазоріли на столі в світлі канделябрів під покровом букетів живих квітів, що розділяли гостей яскравим живоплотом, багато розцвіченим фруктами і ласощами, княгиня визнала за доречне завершити цей потік признань милими словами в супроводі одного з тих поглядів, коли жінки біляві здаються брюнетками. Ці слова тонко виражали ту думку, що у Даніеля і Мішеля були душі-близнята.
Після цього д'Артез з трохи фатуватим виглядом, гідним школяра, вступив у загальну розмову, внісши в неї дитячу радість. Княгиня якнайпростіше взяла д'Артеза під руку, щоб повернутися в маленьку вітальню маркізи. Проходячи через велику вітальню, вона йшла повільно і, коли між нею і маркізою, яку вів Блонде, була достатня відстань, спинила д'Артеза.
— Я не хочу бути недоступною для друга цього бідного республіканця,— сказала вона йому.— І хоч я поставила собі в закон не приймати нікого, ви один з усіх можете бувати у мене. Не думайте, що це особлива милість. Милість існує тільки для чужих, а мені здається, що ми з вами — старі друзі: я хочу бачити в вас брата Мішеля.
Д'Артез міг тільки притиснути до себе руку княгині: він не знайшов, що відповісти. Коли кофе було подано, Діана де-Кадіньян кокетливим рухом накинула на себе шаль і встала. Блонде і Растіньяк були люди надто тонкої політики і надто призвичаєні до світу, щоб дозволити собі який-небудь міщанський поклик і спробувати утримати княгиню. Але пані д'Еспар, взявши свою подругу за руку, змусила її сісти і сказала їй пошепки:
— Почекайте, поки люди пообідають; карета не готова.
І вона зробила знак лакею, який виносив кофейний піднос. Пані де-Монкорне зрозуміла, що княгиня і мадам д'Еспар мали щось сказати одна одній, і, підізвавши до себе д'Артеза, Растіньяка і Блонде, розважила їх однією з тих несподіваних і навіжених витівок, що так чудово вдаються парижанкам.
— Ну,— сказала маркіза Діані,— як ви його знаходите?
— Та це ж чудове немовля, воно тільки вийшло з пелюшок. Звичайно, і на цей раз перемога буде без боротьби.
— Це жаль,— сказала мадам д'Еспар,— але є один засіб.
— Який?
— Дозвольте мені стати вашою суперницею.
— Як вам завгодно,— відповіла княгиня.— Я прийняла своє рішення. У генія все від розуму, я не знаю, чим завойовують його серце. Про це ми поговоримо згодом.
Почувши останні слова, що звучали так загадково, пані д'Еспар вступила в загальну розмову і, здавалося, не була ні ображена цим "як вам завгодно", ні зацікавлена дізнатися, чим закінчиться ця зустріч. Княгиня просиділа ще з годину на козетці коло каміна в тій спокійній і невимушеній позі, якої Герен21 надав Дідоні22. Слухаючи зосереджено, ніби вся поринувши в увагу, вона час від часу поглядала на Даніеля з неприхованим захопленням, яке, проте, не виходило за певні межі. Коли карета була подана, вона непомітно вийшла, потиснувши руку маркізі і обмінявшись поклоном з пані де-Монкорне.
До кінця вечірки про княгиню мови не було. Всі скористалися тим своєрідним збудженням, в якому перебував д'Артез; він розсипав скарби свого розуму. До того ж, в особі Растіньяка і Блонде він мав підсобників першого рангу в розумінні як тонкості мислення, так міри розумового розвитку. Що ж до двох жінок, то вони вже давно набули слави найрозумніших представниць вищого світу. Отже, для всіх цих осіб, звиклих підпорядковувати себе девізові світських салонів і політики "бережи про себе", це був немов перепочинок в оазисі, рідке і цілком оцінене ними щастя. Є серед людей такі особливо відзначені істоти, що заслуговують бути уподібненими до благодійних зір, чиє світло просвіщає уми, чиє проміння зогріває серця. Д'Артез належав до таких прекрасних душ. То був письменник, який підноситься на належну йому височінь, набуває звички про все думати і забуває іноді в світі, що не все слід говорити; у нього не могло бути стриманості, властивої людям, які завжди обертаються в світському товаристві. Але оскільки його промахи майже завжди були позначені печаттю оригінальності, то ніхто на це не нарікав. Цей відмінний смак, такий рідкий серед талантів, ця юність, сповнена простоти, які позначали д'Артеза такою благородною своєрідністю, зробили з цієї вечірки щось незвичайно приємне. Він пішов з бароном де-Растіньяком, який, проводжаючи його, природно, заговорив про княгиню, спитавши, якою вона йому здалася.
— Мішель мав рацію її полюбити,— відповів д'Артез,— це незвичайна жінка.
— Дуже незвичайна,— насмішкувато зауважив Растіньяк.— Судячи з вашого голосу, ви вже її любите. Не мине й трьох днів, як ви будете у неї, і я надто старий парижанин, щоб не знати, що має відбутися між вами. Ну, що ж! Тільки благаю вас, мій любий Даніель, не допускайте ані найменшої плутанини в грошових справах. Любіть княгиню, якщо ви відчуваєте любов до неї в вашому серці, але думайте про ваші статки. Вона ніколи не взяла, та й не прохала у будь-якого двох ліардів*: для цього вона надто д'Юксель і Кадіньян. Але за той час, що я її знаю, вона, крім власного багатства, яке було дуже значним, промотала кілька мільйонів. Як, чому, яким способом — ніхто цього не знає, і вона не знає сама. Я бачив, як вона, тринадцять років тому, проковтнула за двадцять місяців багатство одного милого хлопчика, а разом і одного старого нотаріуса.
* Ліард — французька старовинна дрібна мідна монета.
— Тринадцять років тому! — скрикнув д'Артез.— Та скільки ж їй тепер?
— А хіба ви не бачили,— відповів, сміючись, Растіньяк,— за столом її сина, герцога де-Мофріньєз? Цьому юнакові дев'ятнадцять років. Отже, дев'ятнадцять і сімнадцять це буде...
— Тридцять шість! — скрикнув здивований письменник.— А я давав їй двадцять.
— Вона з цим погодиться,— сказав Раетїньяк,— але хай це вас не турбує: для вас їй ніколи не буде більше двадцяти. Ви вступаєте в найфантастичніший світ. На добраніч, ви вже у себе,— сказав барон, побачивши, що його карета в'їжджає на вулицю де-Бельфон, де жив д'Артез у своєму гарненькому особнячку.— Ми побачимось на тижні у панни де-Туш.
Д'Артез дав коханню проникнути в його серце, подібно до дядечка Тобі23, не вчинивши найменшого опору. Він почав з обожування без критики, з виняткового захоплення. Княгиня, ця прекрасна істота, одне з найчудовіших створінь нашого дивовижного Парижа, де все можливе як у добрі, так і в злі, стала для нього, хоч як зпаскудило безталання нашого часу це слово, ангелом мрії. Щоб як слід зрозуміти раптове переродження знаменитого письменника, треба знати все те, що самітність і постійна праця лишають незайманим у серці всі ті бажання й фантазії, що їх розвиває кохання, зведене досі до простої потреби і обтяжене зв'язком з негідною жінкою, всі ті жалі, що вона викликає, і ті божественні почуття, що воно породжує в найвищих сферах душі. Д'Артез, справді, був дитиною, школярем, якого раптом розкрила в ньому вміла поведінка княгині. Майже подібне просвітлення постигло прекрасну Діану. Нарешті, вона зустріла ту виняткову людину, якої бажають усі жінки, хоч би для того, щоб нею погратися, ту силу, якій вони ладні скоритися, хоч би для того, щоб зазнати насолоди опанування її. До того ж вона знайшла велич розуму, поєднану з наївністю серця, з недосвідченістю пристрасті. І потім, вона побачила, що всі ці скарби, з волі нечувано щасливого випадку, втілені в формі, яка була їй до вподоби. Д'Артез здавався їй гарним, можливо, він і був таким. Хоч він і дійшов уже солідного чоловічого віку — тридцяти восьми років, у ньому зберігся цвіт юності завдяки тверезому й чистому життю, і, як усі люди кабінетної праці, як державні діячі, він набув належної огрядності. В ранній молодості в ньому було щось схоже з Бонапартом, коли той ще був генералом. Ця схожість залишалася й тепер, наскільки людина з чорними очима, з густою і чорнявою шевелюрою може бути схожою на цього владаря з синіми очима і каштановим волоссям. Але все те палке й благородне честолюбство, що світилося колись в очах д'Артеза, було тепер неначе зм'якшене успіхом.