Подумайте самі! Ми піднесемо богові оце наше змертвіння на спокуту наших марних шукань. Бо трудно повірити, моя люба, щоб ми знайшли восени ту чудову квітку, якої нам бракувало весною і літом.
— Питання не в цьому,— відповіла маркіза після короткої мовчанки, сповненої взаємних роздумів.— Ми ще досить гарні, щоб викликати пристрасть. Але ми ніколи нікого не переконаємо в нашій невинності й чесноті.
— Якби це була брехня, то її швидко можна було б прикрасити відповідними тлумаченнями, подати під хорошим соусом, який зробив би її правдоподібною, і її проковтнули б, як смачну страву. Але змусити повірити в істину! Ах, найвидатніші люди гинули через це! — додала княгиня з тією тонкою усмішкою, передати яку міг би тільки пензель Леонардо да Вінчі.
— Простачки сильно люблять іноді,— сказала маркіза.
— Можливо,— зауважила княгиня,— але в цьому випадку навіть і простачки не дуже-то довірливі.
— Маєте рацію,— сказала, сміючись, маркіза.— Отже, нам не треба шукати ні дурня, ні навіть обдарованої людини. Щоб розв'язати таку задачу, нам потрібна людина геніальна. Тільки геній буває наділений дитячою вірою і релігією кохання, і він залюбки дає надіти собі пов'язку на очі. Подивіться на Каналіса й герцогиню де-Шольє. Так коли б мені й вам довелось зустріти геніальних людей, то вони, можливо, були б надто далекі від нас, надто зайняті, а ми надто легковажні, надто захоплені, надто суєтні.
— Ах, мені все ж таки не хотілось би покинути цей світ, не пізнавши радощів справжнього кохання! — скрикнула княгиня.
— Навіяти його нічого не варто,— сказала пані д'Еспар.— Мова йде про те, щоб його зазнати. Я бачу, що багато жінок служать лише приводом для пристрасті, замість того, щоб бути її причиною і наслідком.
— Остання пристрасть, яку я навіяла, була свята й прекрасна,— сказала княгиня,— у неї було майбутнє. На цей раз випадок направив до мене ту обдаровану людину, яка нам потрібна і яку так важко роздобути, бо вродливих жінок більше, ніж обдарованих людей. Але диявол втрутився в цю пригоду.
— Розкажіть же мені, моя люба! Це зовсім новина для мене,
— Я помітила цю прекрасну пристрасть тільки в середині зими 1829 року. Кожної суботи, в Опері, я бачила коло оркестру одного юнака, років близько тридцяти, який приходив туди ради мене, завжди на те саме місце, дивився на мене полум'яними очима, але часто бував засмучений розумінням відстані, що розділяла нас, або, може, й тим, що не міг сподіватися на успіх.
— Бідний хлопчик! Коли люблять, стають дуже дурними,— зауважила маркіза.
— В кожному антракті він пробирався в коридор,— вела далі княгиня, усміхаючись дружній шпильці, пущеній маркізою.— Потім раз або два він, щоб побачити мене або бути поміченим мною, припадав носом до вікна ложі, що проти моєї. Коли хтось заходив до мене, я помічала його коло моїх дверей: він міг тоді крадькома кинути на мене оком. Кінчилось тим, що йому стали відомі всі мої знайомі; він ішов слідом за ними, коли вони прямували до моєї ложі, щоб скористатися з слушної нагоди, коли відчиняються двері. Бідний хлопчик, звичайно, скоро дізнався, хто я така, бо знав у лице пана де-Мофріньєз і мого свекра. Відтоді я зустрічала мого таємничого незнайомця у італійців, в кріслі, з якого він міг дивитись мені просто в очі, милуючись в наївному екстазі. Це було красиво. Виходячи з Опери або з театру Буфф, я бачила його серед натовпу, де він стояв, неначе вкопаний; його штовхали, але він не рухався з місця. Очі його не так сяяли, коли він бачив мене під руку з якимсь обранцем. Крім цього — жодного слова, жодного листа, жодного вияву почуття. Визнаєте, що така поведінка позначена добрим смаком? Іноді, повертаючись ранком до себе, я впізнавала його в людині, що сиділа на лаві коло моїх воріт. У закоханого були прекрасні очі, густа й довга чорна борода віялом, вуса і бакенбарди; виднілися тільки білі вилиці та чудовий лоб; і на довершення всього — справжня антична голова. В липневі дні князь, як ви знаєте, захищав Тюїльрі з боку набережної. Ввечері, коли все було втрачено, він повернувся до Сен-Клу. "Люба моя,— сказав він,— мене трохи не вбили о четвертій годині. На мене націлився один з інсургентів, але якийсь юнак з довгою бородою, що керував атакою,— його я, здається, бачив у італійців,— відхилив дуло рушниці". Постріл уразив іншу людину, старшого вахмістра полку, який стояв за два кроки від мого чоловіка. Отже, цей юнак був, очевидно, республіканцем. В 1831 році, коли мені довелось оселитися тут, я. знов зустріла його: він стояв, притулившись спиною до стіни цього будинку; здавалося, він радів моїм нещастям; можливо, він сподівався, що вони зблизять нас. Але після подій при Сен-Меррі14 я більше не бачила його: він загинув. Напередодні похорону генерала Ламарка15 я вийшла пішки з сином, і мій республіканець супроводжував нас, ідучи то позаду, то попереду, від церкви Мадлен до Панорами, куди, я йшла.
— І це все? — спитала маркіза.
— Все,— відповіла княгиня.— Ах, ще: того ранку, коли було здобуто Сен-Меррі, якийсь хлопчисько спробував на вулиці заговорити зі мною і передав мені листа, написаного на простому папері: він був підписаний ім'ям незнайомця.
— Покажіть його мені,— сказала маркіза.
— Ні, моя мила. В серці цієї людини була любов надто велика і надто свята, щоб я порушила її таємницю. Цей лист, короткий і страшний, ще й досі зворушує мені серце, коли я згадую про нього. Ця мертва людина збуджує в мені більше хвилювань, ніж усі живі, яких я відзначала своєю увагою. Він згадується мені.
— Його ім'я? — спитала маркіза.
— О, ім'я дуже звичайне — Мішель Кретьєн.
— Ви добре зробили, назвавши його мені,— жваво підхопила мадам д'Еспар,— я часто чула про нього. Мішель Кретьєн був другом однієї знаменитої людини, яку ви вже хотіли побачити,— Даніеля д'Артеза; він раз або два на рік буває у мене. О, Кретьєн, який справді помер в Сен-Меррі, мав друзів. Я чула, що він був одним з тих великих політиків, для яких, як для де-Марсе, досить лише розгорнутися клубку історичних обставин, щоб стати тим, чим вони мусять бути.
— В такому разі краще, що він помер,— сказала княгиня з меланхолійним виразом обличчя, під яким вона заховала свої думки.
— Чи не хочете провести вечір з д'Артезом у мене? — спитала маркіза.— Ви поговорите про свого привида.
— Залюбки, моя мила.
Через кілька днів після цієї бесіди Блонде і Растіньяк, знайомі д'Артеза, пообіцяли пані д'Еспар умовити його прийти до неї обідати. Ця обіцянка була б, звичайно, нерозсудливою без імені княгині, зустріч з якою не могла бути байдужою для великого письменника.
Даніель д'Артез, один з тих рідких в наші дні людей, які поєднують в собі чудовий характер з чудовим талантом, досяг уже не тільки загального визнання, заслуженого його творами, але й тієї шанобливої поваги, до якої і добірні душі не могли б нічого додати. Його слава ще, звичайно, зростатиме, але й тепер в очах знавців вона досягла всього свого розвитку: він був з тих письменників, які, рано чи пізно, займають належне їм місце і вже не змінюють його. Бідний дворянин, він зрозумів свою епоху, чекаючи всього тільки від особистого успіху. Довгий час він змагався на паризькій арені,, всупереч бажанню багатого дядька, який, залишивши його спочатку здобиччю найжорстокіших злиднів, потім, з суперечності, виправдовуваної марнославством, відписав йому, вже знаменитій людині, багатство, в якому безжалісно відмовляв невідомому письменникові. Ця раптова переміна ніяк не змінила звичаїв д'Артеза: він і далі працював з простотою, гідною старовинного годинника, і ще взяв на себе нові обов'язки, посівши місце в Палаті депутатів, на правій стороні. Дійшовши слави, він став зрідка бувати в світі. Один з його старих друзів, знаменитий лікар Орас Б'яншон, познайомив його з бароном Растіньяком, другим державним секретарем міністра і другим де-Марсе. Ці два політичні діячі досить благородно сприяли тому, що Даніель, Орас і декілька друзів Мішеля Кретьєна змогли забрати тіло цього республіканця з церкви Сен-Меррі і поховати, віддавши йому останню шану. Вдячність за послугу, різко відмінну від суворих адміністративних заходів, широко вживаних в цю епоху, коли політичні пристрасті так шаленіли, увірвавшись з ланцюга, прив'язала, так би мовити, д'Артеза до Растіньяка. Другий державний секретар і знаменитий міністр були надто спритні, щоб не скористатися з цієї обставини: так завоювали вони кількох друзів Мішеля Кретьєна, які, проте, не поділяли його поглядів і приєдналися до нового уряду. Один з них, Леон Жіро, призначений спочатку начальником відділу прохань, став потім державним радником. Життя Даніеля д'Артеза цілком присвячене праці, тільки коли-не-коли він буває в світі, і світ для нього — як сон. його дім — монастир, де він живе, як якийсь бенедиктинець: така ж помірність в життєвому режимі, така ж регулярність в заняттях, його друзі знають, що досі жінка існувала для нього тільки як випадок, завжди небезпечний; він надто уважно спостерігав жінок, щоб не боятися їх. Але, саме вивчивши жінку, він перестав розуміти її, уподібнившись в цьому до тих глибоких стратегів, яких завжди розбивали на непередбаченому полі бою, де видозмінювались і заперечувались їх наукові аксіоми. Він залишився простосердною дитиною, показавши себе найдосвідченішим спостерігачем. Це протиріччя, на перший погляд неможливе, цілком поясненно для тих, хто здатний .виміряти глибину, що відділяє здібності від почуттів: одні — від голови, а другі — від серця. Можна бути великою людиною і разом з тим злою, як можна бути дурнем і витонченим коханцем. Д'Артез — один з тих обранців природи, у яких витонченість розуму, широчінь інтелектуальних якостей не викликають ні сили, ні величі почуттів. Він, як рідкий виняток, людина дії і людина мислі одночасно. Його особисте життя чисте й благородне. Якщо він досі старанно уникав кохання, то це тому, що добре знав себе, він знав наперед, яка була б влада пристрасті над ним. Протягом довгого часу виснажлива праця, з якою він підготовляв твердий грунт для своїх знаменитих творів, і холод бідності були чудовим запобіжним засобом. Коли ж прийшов достаток, він вступив у найгрубіший і зовсім незрозумілий зв'язок з жінкою, досить вродливою, але низького походження, без всякої освіти, без хороших манер, і це він старанно приховував від будь-чиїх поглядів.