Нас пориває до столиці втіх, ану ж там припасе навмисне для нас, молоденьких, шевальє де Валуа карету, діаманти, ложу в Опері. Росіяни, англійці, австріяки понавозили туди мільйонів, задля яких матуся видала нам замість посагу певну гарантію, привівши нас на світ, нівроку, красунею. Нарешті, нам не бракує і патріотизму: ми хочемо забрати наші гроші із кишень тих добродіїв. Хе-хе! Дорогенька моя бісівська ягничко, все це не погано. Може, у вашому родинному гніздечку й покричать трошечки, але успіх все виправдає. Одне кепсько, моє голуб'ятко,— безгрошів'я, а це наша спільна хвороба — твоя і моя. А що розуму в нас повнісінька комора, то ми й надумали скористатися з нашого доброго імені, впіймавши на гачок старого парубка. Тільки ж цей підтоптаний парубок, серденько моє, знає, як своїх п'ять пальців, усі жіночі викрутаси,— інакше кажучи, тобі легше буде на хвіст горобцеві насипати солі, ніж змусити мене повірити, ніби я причетний до твоєї халепи. Їдь у Париж, моя крихітко, коштом марнослав'я якого-небудь холостяка, я не те що не стану тобі на заваді, ба навіть допоможу, бо старий парубок, Сюзанно, то справжній скарб, призначений самою природою для молодої дівчини. Але не вплутуй мене в цю справу. Послухай, моя царице, адже ти гаразд знаєш життя; ти ж завдала б мені багато лиха й шкоди, ти зруйнувала б мої шлюбні заміри в цьому краю, де надають такої ваги доброзвичайності; припустімо, що ти вскочила в біду — хоч я, шахрайко, це заперечую,— то ти ж знаєш, моя любко, що в мене ні кола, ні двора, що я бідний, немов церковний пацюк. О, якби мені оженитися на мадмуазель Кормон, якби мені знову розбагатіти, я, звичайно, віддав би перевагу тобі перед Цезаріною. Ти завжди здавалася мені тонесенькою, як пелюсточка сухозлітки, і створеною для великого вельможі. Я так вірю в твої здібності, що штучки, які ти тут розігруєш, аж ніяк не застукали мене зненацька, я цього чекав. Але для дівчини це — оголити шпагу. Щоб на те зважитись, янголице моя, треба мати неабиякий розум. За це я тебе поважаю.
На потвердження сказаного він провів рукою по її личку, як той єпископ.
— Але ж, пане шевальє, запевняю вас, що ви помиляєтесь і що...
Вона почервоніла, не сміючи казати далі. Шевальє з одного погляду розгадав і проник у її задуми.
— Авжеж, я тебе розумію, тобі хочеться, щоб я повірив! Ну, гаразд, я вірю. Але послухай моєї ради, йди до пана дю Бук'є. Адже ти, певно, вже місяців п'ять-шість односиш до нього білизну? Ну й добре. Я не питаю тебе, що там між вами буває, але знаю його; він самолюб, холостяк, вельми багатий, у нього дві з половиною тисячі ліврів ренти, а він не витрачає й восьмисот. Якщо ти розумниця, як я гадаю, то ти побачиш Париж його коштом. Іди, моя кізонько, іди й обплутай його; головне, будь тонка, як шовк; і на кожному слові роби подвійну петлю з вузлом; це людина, що страх боїться скандалу, і якщо він дав тобі привід ославити його... Одне слово, ти розумієш, пригрози йому, що звернешся зі скаргою до дам із доброчинного комітету. До речі, він честолюбний. Що ж! Чоловік може багато чого домогтися через жінку. А хіба ж ти не досить гарна, не досить мудра, щоб влаштувати добробут свого чоловіка?
Хе, достолиха! Та ти вродою заткнеш за пояс хоч би яку придворну даму.
Сюзанну, напучену останніми словами шевальє, розбирала така нетерплячка, що вона вже була готова мчати до пана дю Бук'є. Аби раптовим відходом не виявити надмірного поспіху, вона, допомагаючи шевальє одягатися, знай розпитувала його про Париж. Він здогадався, що його наука справила на дівчину сприятливе враження і, щоб полегшити їй розставання, виправив прасувальницю до Цезаріни з проханням принести йому шоколад, що його пані Лардо щоранку готувала постояльцеві. Сюзанна кулею метнулася з кімнати, кваплячись до своєї жертви, чий життєпис ми подаємо далі.
Нащадок старовинного алансонського роду, дю Бук'є зачепився десь на середньому щаблі суспільної драбини між буржуа та дворянством. Його батько служив у суддівській управі на посаді кримінального судді. Опинившись по смерті батька без засобів до існування, Бук'є, як усі зруйновані провінціали, подався шукати щастя в Париж. На початку Революції він удався до комерції. Всупереч республіканцям, для яких революційна чесність — головна пристрасть, діла тогочасних махінаторів були аж ніяк не чисті. Політичний шпигун, біржовий гравець, постачальник війська, людина, яка разом із громадським старостою конфіскувала майно емігрантів, щоб потім самому ж купити й перепродати його, міністр і генерал — всі однаково погрузли в аферах. Од 1793 до 1799 року Бук'є був підрядником з постачання провіанту для французьких армій. Тоді він і придбав чудовий особняк, став одним із фінансових матадорів, укладав грошові оборудки на паях із Увраром, тримав одчинений дім і провадив скандальне життя, притаманне тій добі, життя Цінцінната27, складаючи лантухи збіжжя, не власною працею набутого, життя, збагачене обкраданням солдатської пайки, сповнене втіх по розпутних вертепиках з великим вибором полюбовниць, де влаштовувались розкішні оргії на честь Директорії. Громадянин Бук'є був запанібрата із Баррасом28, на коротку ногу з Фуше29, досить близьким до Бернадотта і, сподіваючись вибитись у міністри, стрімголов перекинувся до партії, що до самісінької перемоги під Маренго30 потай орудувала супроти Наполеона. Якби не напад Келлермана31, якби не смерть Дезе32, пан дю Бук'є став би великим державним мужем. Він був одним із вищих чиновників негласного уряду, що його щаслива зоря Наполеона змусила 1793 року вийти за лаштунки (Див. "Темна справа"). Несподівана рішуча перемога під Маренго стала згубною для цієї партії, яка вже заготовила видруковані відозви, що закликали повернутися до системи Гори33 на випадок, коли б перший консул зазнав поразки. Впевнений в цілковитій неможливості його перемоги, дю Бук'є вклав більшу частину своїх грошей у гру на зниження курсу і тримав двох вістових на полі бою: один чкурнув звідти в ту мить, коли перемога схилялася на бік Меласа34, але через чотири години вночі примчав другий гінець із звісткою про те, що австрійців розбито. Дю Бук'є прокляв Келлермана й Дезе, проте не наважився проклясти Першого Консула, який був винен йому мільйони. Такий перехід від сподіванки на мільйонний зиск до повної руйнації відібрав у постачальника всі його розумові здібності, він на кілька днів обернувся на ідіота; дю Бук'є зазнав у своєму житті стільки розкошів, що йому забракло сил витерпіти цей громовий удар. Якби держава відшкодувала постачальникові дю Бук'є свої борги, йому залишилася б якась надія; незважаючи на всілякі підкупи, він наразився на ненависть Наполеона до всіх тих постачальників, які робили ставку на його крах. Пан де Фермон, що дістав таке смішне прізвисько Фермон-Набий Капшук, обдер пана дю Бук'є до нитки. Безпутність його приватного життя, зв'язок цього постачальника з Баррасом та Бернадоттом ще більше, ніж його біржові махінації, викликали незадоволення Першого Консула; коли, скориставшись рештками свого впливу, дю Бук'є домігся, щоб його занесли в списки на посаду головного збирача податків по Алансону, Наполеон викреслив його прізвище. Від великого багатства дю Бук'є зосталося всього тисяча двісті франків довічної ренти, і цей вклад — звичайна примха — врятував його від злиднів. Нічого не знаючи про наслідки ліквідації, кредитори залишили йому тисячу ліврів консолідованої ренти; але їм повністю виплатили після стягнення за борги та продажу особняка де Босеанів, який уже належав дю Бук'є. Таким чином спекулянт, ледь уникнувши банкрутства, вберіг од ганьби своє ім'я. Чоловік, що його зруйнував Перший Консул, оточений гучною славою, яку створили йому зв'язки з колишнім керівництвом попередніх урядів, його спосіб життя та скороминуще владарювання, зацікавив місто Алансон, де негласно панував роялізм. Розлючений на Бонапарта, дю Бук'є, що розповідав про нікчемність Першого Консула, про марнотратство Жозефіни35 й приховані неподобства революційного десятиліття, був зустрінутий досить прихильно. О тій порі дю Бук'є сягнув уже добрячих сорока років, однак тримався тридцятишестирічним парубком; середнього зросту, опасистий, як і всякий постачальник, він хизувався повними литками такого собі хвацького прокурора; у нього були виразні риси обличчя, приплюснутий ніс із заволосатілими ніздрями, чорні очі, що кидали з-під густих брів проникливий, мов у Талейрана36, погляд, уже трохи пригаслий; він зберігав республіканські бакенбарди і відпустив аж до пліч темну чуприну, його багатирські руки з пучками волосся на суглобах пальців із розбухлими темними жилами свідчили про добре розвинену мускулатуру. Нарешті в нього були груди Геркулеса Фарнезького, а плечі могли правити за надійну підпору несталій державній ренті. Такі плечиська сьогодні можна побачити хіба що при вході до кав'ярні Тортоні. Цей надмір чоловічої снаги був дуже влучно визначений одним висловом, уживаним минулого століття, а тепер уже мало відомим: за галантним стилем тих часів дю Бук'є можна б вважати справжнім надолужувачем чужої несплати боргів. Однак, як і в шевальє де Валуа, в дю Бук'є були риси, що суперечили його зовнішності. Скажімо, голос колишнього постачальника не відповідав його мускулатурі: не те щоб він скидався на кволий писк, що інколи вихоплюється з горла яких-небудь двоногих тюленів,— навпаки, голос у нього був сильний, але глухий, який можна передати лише звуком пилки, що врізується в м'яке сире дерево; одне слово, голос загнаного, аж дихавичного постачальника.
Дю Бук'є довго ще носив костюма, модного в пору його слави: чоботи із закотом, білі шовкові панчохи, короткі панталони із смугастого коричневого сукна, жилет а ля Робесп'єр та синій фрак. Незважаючи на те, що гнів Першого Консула певною мірою привертав до нього провінційних роялістських вельмож, пана дю Бук'є все-таки не приймали в семи-восьми родинах, що становили, сказати б, Сен-Жерменське передмістя Алансона37, куди мав вільний доступ шевальє де Валуа. Постачальник спробував, ні сіло ні впало, свататись до панни Арманди, сестри одного з найвизначніших аристократів міста, що за його розрахунками міг би допомогти йому в здійсненні майбутніх планів, бо пан дю Бук'є мріяв узяти реванш.