Потім узяв перо і внизу кожного з них підробив підпис: Нусінген. Міркуючи, котрий з підписів вийшов у нього найліпше, він раптом рвучко підвів голову, ніби його вкусила муха, скоряючись раптовому відчуттю, що прокричало йому в самісіньку душу: "Ти тут не сам!" І справді фальшивник підписів, побачив, що біля віконечка каси, за ґратами, стоїть якийсь чоловік, і так тихо, що навіть дихання його не було чути, ніби він і не дихав зовсім. Мабуть, він увійшов сюди крізь двері з коридору — Кастаньє помітив, що вони навстіж розчинені. Уперше в своєму житті старий воїн так перелякався, що аж заціпенів, роззявивши рота і втупивши сторопілий погляд у незнайомця, який міг налякати й одним своїм виглядом, незалежно від таємничих обставин своєї появи. Видовжений овал обличчя, опуклий лоб, неприємний колір шкіри незнайомця, як і його костюм, свідчили про англійське походження. Від нього так і тхнуло англійцем. Досить було глянути на його сюртук із великим коміром, на пишну краватку, що ніби підпирала плескаті трубчасті складки білого жабо, на тлі якого ще мертвотнішим здавався блідий колір незворушного обличчя, де вирізнялися холодні червоні губи, ніби призначені для того, щоб висмоктувати кров у мерців, і зразу ставало очевидно, що цей багатий англієць, вбраний майже по-пуританському, вибрався на пішу прогулянку, і чорні гетри, звичайно, застебнуті в нього вище колін. Очі незнайомця палахкотіли сліпучим блиском і, здавалося, пронизували душу; застиглі риси обличчя тільки підсилювали це враження. Сухий і кощавий, англієць ніби носив у собі приховану істоту, яка прагнула все пожерти і не могла вгамувати свій голод. Мабуть, він так швидко перетравлював харч, що міг їсти, не зупиняючись, причому на його обличчі не з'являлося ні кровинки. А барило токайського вина, яке називають предківським, він, либонь, вилив би собі в горлянку за один раз, не затупивши кинджальної гостроти свого погляду, що читав у душах, і не скаламутивши жорстокої ясності розуму, який, здавалося, проникав у сутність речей. Було в ньому щось від хижої і спокійної величі тигра.
— Пане, я прийшов одержати гроші по цьому векселю,— сказав він Кастаньє голосом, що зачепив у касира кожен нерв і змусив їх усі забриніти, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд.
— Каса зачинена,— відповів йому Кастаньє.
— Вона відчинена,— мовив англієць, показавши на касу.— Завтра неділя, і чекати я не можу. Моя сума — п'ятсот тисяч франків. У вас у касі стільки грошей знайдеться, а мені вони потрібні, щоб заплатити борг.
— Але як ви сюди увійшли, добродію?
Англієць посміхнувся, і Кастаньє заціпенів від цієї посмішки. Важко було уявити собі відповідь рішучішу й категоричнішу, ніж презирлива і владна складка його губів. Кастаньє обернувся, взяв п'ятдесят пачок банкових білетів по десять тисяч франків у кожній і коли подав їх незнайомцеві, що кинув на конторку вексель, акцептований бароном Нусінгеном, його пойняв конвульсивний дрож — він раптом помітив, що з очей у незнайомця виходять червоні промені й падають якраз на фальшивий підпис на акредитиві.
— Вашої розписки... тут... немає...— пробелькотів Кастаньє, глянувши на зворотний бік векселя.
— Дайте перо,— сказав англієць.
Кастаньє простяг йому перо, яким щойно сфальшував Нусінгенів підпис. Незнайомець підписався Джон Мельмот, потім повернув перо і документ касирові. Поки Кастаньє роздивлявся підпис, який ішов справа наліво, на східний взірець, Мельмот зник, і то зовсім нечутно, отож, коли касир підвів голову, він аж скрикнув, не побачивши перед собою клієнта і відчувши біль, який наша уява приписує впливу отрути. Перо, яким користувався Мельмот, викликало в нього відчуття теплоти в нутрощах, а до горла йому підкотилася нудота, наче він прийняв блювотне. Оскільки Кастаньє здавалося неможливим, щоб англієць здогадався про його злочин, він приписав свій хворобливий стан тому тремтінню, яке, на думку багатьох, неминуче охоплює людину в ту мить, коли вона учинить щось лихе.
"Хай йому чорт! Ох і йолоп я! Сам Бог мені помагає, бо якби ця тварюка завтра звернулася до хазяїв, мені б відразу каюк!" — мовив сам до себе Кастаньє, кидаючи в піч непотрібні йому сфальшовані акредитиви, що вмить згоріли.
Акредитив, яким касир збирався скористатися, він запечатав, потім узяв у касі п'ятсот тисяч франків банковими білетами, замкнув її, усе довів до ладу, взяв капелюха, парасольку, запалив свічку у свічнику, погасив лампу і спокійно вийшов, щоб віддати один з двох ключів пані де Нусінген — так він завжди робив, коли самого барона не було вдома.
— Який ви щасливий, пане Кастаньє,— сказала касирові банкірова дружина, коли він увійшов до неї.— У понеділок свято, і ви зможете поїхати за місто, в Суазі.
— Будьте такі ласкаві, пані, перекажіть Нусінгенові, що оце тільки надійшов вексель Уотскілдайна, який ми чекали раніше. П'ятсот тисяч франків виплачено. Отже, я буду тут не раніше вівторка, десь ополудні.
— Прощайте, бажаю весело провести час!
— І вам бажаю того самого, пані,— відповів колишній драгун, кинувши погляд на молодика на прізвище Растіньяк, який мав тоді у світі великий успіх і вважався коханцем пані де Нусінген.
— У мене таке відчуття,— сказав молодик, коли Кастаньє вийшов,— що цей товстун збирається утнути вам якийсь лихий жарт.
— Та ну! Бути такого не може, він-бо дурний як пень.
— Пікуазо,— сказав касир, заходячи в комірчину швейцара,— навіщо ж ти пускаєш клієнтів до каси після четвертої години?
— З четвертої години,— відповів той,— я сидів біля дверей і курив люльку. Ніхто в контору не заходив. Вийшли тільки пани...
— Ти певен, що таки ніхто не заходив?
— Та слово честі, ніхто. Лише рівно о четвертій прийшов приятель пана Вербруста, молодик, що служить у панів Тійє і компанія, на вулиці Жубера.
— Ну гаразд,— сказав Кастаньє і поквапно вийшов.
Нудотний жар, який палив його з тієї миті, коли він узяв з рук незнайомця своє перо, все посилювався.
"Тисяча чортів! Чи все я передбачив? — думалося йому, коли він ішов по Гентському бульвару.— Ану поміркуймо! Я маю два вихідні — неділю й понеділок. Потім день сумнівів, перше ніж розпочнуть пошуки — отже, в моєму розпорядженні три дні й чотири ночі. Я запасся двома паспортами й двома зовсім різними костюмами, в яких мене навряд чи хто впізнає — хіба цього не досить, щоб збити зі сліду найспритніших шпигів? Вранці у вівторок, коли тут ще не виникне найменшої підозри, я одержу в Лондоні мільйон. Моїм тутешнім боргам хай дають раду самі кредитори — доведеться їм надписати на моїх векселях "погашено",— а я решту своїх днів проживу безтурботно й щасливо в Італії під ім'ям графа Ферраро. Ніхто, крім мене, не бачив, як цей нещасний полковник віддав богові душу в Зембінських болотах, отож я і вберуся в його шкуру. Але тисяча чортів! Якщо я візьму із собою цю жінку, вона може виказати мене. Чи ж мені, старому вояці, чіплятися за спідницю, липнути до баби? Покину її, та й годі. Атож, на це в мене стане духу. Але я знаю себе, я такий йолоп, що знову до неї повернуся. Зрештою, Акіліну ніхто не знає. Може, таки взяти її з собою? Чи не брати?"
— Ти її не візьмеш! — сказав голос, що проник йому в саму глибінь душі.
Кастаньє рвучко обернувся й побачив англійця.
— Еге! Та сюди сам чорт пхає носа! — вигукнув Кастаньє вголос.
Мельмот уже випередив свою жертву. Хоча першим порухом Кастаньє було зажадати пояснень від людини, що так легко читала в його душі, в ньому змагалося надто багато суперечливих почуттів, і від цього він на мить мовби заціпенів; отямившись, він пішов далі, знову охоплений тією розумовою лихоманкою, що тіпає людину, яка настільки піддалася пристрасті, що зважилася на злочин, але не знаходить у собі досить сили, щоб потім приглушити жорстоку тривогу. Тому, хоч Кастаньє і був сповнений рішучості пожати плоди злочину, вже наполовину здійсненого, він усе вагався, чи доводити йому свій задум до кінця, як це й буває з людьми невизначеної вдачі, котрі однаковою мірою виявляють то силу, то слабкість, і котрих можна утримати від лихого вчинку чи схилити до нього залежно від найдріб'язковіших обставин. Серед безлічі людей, яких Наполеон набрав у свої війська, зустрічалося чимало таких, хто міг проявити мужність на полі битви, але водночас був позбавлений духовної мужності, володіючи якою, людина в злочині виявляє не менше величі, ніж у подвигах доброчесності. Кастаньє виписав собі акредитив у таких термінах, що, приїхавши до Лондона, мав відразу одержати по ньому в Уотскілдайна, поєднаного з фірмою Нусінгена діловими стосунками і вже попередженого бароном про наступну виплату, двадцять п'ять тисяч фунтів стерлінгів. Скориставшися з послуг навмання вибраного лондонського агента, Кастаньє заздалегідь замовив собі на ім'я графа Ферраро каюту на кораблі, що перевозив з Портсмута в Італію якусь багату англійську родину. Він передбачив усі можливі обставини і влаштував так, що насамперед його стали б шукати в Бельгії та у Швейцарії, а він тим часом плив би по морю. І навіть якби Нусінгенові зрештою пощастило напасти на його слід, касир на той час уже дістався б до Неаполя, де розраховував жити під чужим прізвищем, змінивши не тільки свою зовнішність, а й обличчя, на якому він збирався підробити за допомогою кислоти сліди віспи. Та попри всі ці заходи остороги, що, здавалося б, забезпечували йому цілковиту безкарність, совість мучила Кастаньє. Він боявся. Давно живучи спокійним і мирним життям, він очистився від солдафонських звичок. Він ще не втратив порядність і йшов на злочин не без жалю. Ось і тепер він востаннє дозволив озватися в собі голосу свого чесного "я", яке ще чинило опір.
"Ет, пусте! — подумав він на розі бульвару та вулиці Монмартр.— Сьогодні ввечері, відразу після вистави, я візьму фіакр і доїду до Версаля. Поштова карета чекатиме мене в мого колишнього сержанта, що збереже таємницю мого від'їзду, навіть якби його допитували під дулами дванадцяти рушниць, готових дати по ньому залп, якщо він мовчатиме. Отже, всі шанси на моєму боці. Заберу з собою крихітку Накі й поїду".
— Не поїдеш,— сказав йому англієць, і на звук цього дивного голосу вся кров шугнула Кастаньє до серця.
Мельмот сів у кабріолет, який чекав на нього і від'їхав так швидко, що перш ніж Кастаньє отямився й хотів був затримати свого таємного ворога, той уже мчав розгонистим клусом за сто кроків від нього про проїзду Монмартрського бульвару.
"Але ж, слово честі, зі мною коїться якась чортівня,— подумав касир.— Якби я був йолопом і вірив у Бога, то подумав би, що Він звелів святому Михаїлові ходити за мною назирці.