Якби письменник лише ретельно відтворював факти й події, старався точно зображувати людей, він здобув би репутацію більш або менш сумлінного, старанного, терплячого або й сміливого художника людських типів, оповідача інтимних житейських драм, археолога суспільного побуту, підраховувача професій, літописця добра і зла, але щоб заслужити справжню славу, якої прагне кожен митець, я повинен буду розкрити причини або одну загальну причину описуваних явищ, збагнути, який прихований закон керує величезними скупченнями людей, пристрастей і подій. А вже дослідивши — я не кажу "з'ясувавши" — цей закон, цю рушійну силу суспільного життя, я муситиму поміркувати і про підвалини світобудови, спробую відкрити, в чому людські суспільства віддаляються, а в чому наближаються до вічного закону буття, до істини, до краси. Незважаючи на великий обсяг передумов, які самі по собі склали б окремий твір, задумана мною праця має привести і до чітких висновків — інакше її не можна буде вважати завершеною. Змалювавши у такий спосіб Суспільство, я розкрию і причини його розвитку.
Закон для письменника, те, що надає йому право так називатися і, не побоюся цього сказати, підносить його до рівня державного діяча, а може, й вище — це чіткий погляд на людські вчинки, цілковита відданість певним переконанням. Недарма ж Макіавеллі31, Гоббс32, Боссюе33, Лейбніц, Кант, Монтеск'є34 створили науку, яку державні діячі застосовують на практиці й нині. "Письменник повинен мати тверді погляди в питаннях моралі й політики, він повинен бути вчителем людей, а людям не потрібен наставник, який навчав би їх сумніватися",— сказав Бональд35. Я рано взяв собі за правило ці мудрі слова, що становлять непорушний закон і для письменника-монархіста, і для письменника-демократа. Отже, коли хтось надумає дорікнути мені в тому, що десь я суперечу самому собі, то виявиться одне з двох: або неправильно витлумачили якийсь мій іронічний закид, або недоречно спрямували проти мене слова котрогось із моїх героїв, адже до цього прийому наклепники вдаються особливо охоче. Що ж до душі мого творіння, його внутрішнього змісту, то ось на яких засадах воно стоїть.
Людина не добра і не лиха, вона народжується з інстинктами і закладеними в ній здібностями. Суспільство не тільки не псує її,— як вважав Руссо,— а вдосконалює і поліпшує. Але прагнення до вигоди водночас розвиває в ній погані нахили. Християнство, а надто католицизм,— як я показав у "Сільському лікареві",— є досконалою системою пригнічення у людині негативних проявів, а отже, й важливим складником суспільного ладу.
Уважно роздивившись картину Суспільства, змальовану, так би мовити, з самого життя з усім його добром і злом, неважко переконатися, що думка або пристрасть (яка містить у собі і думку, і почуття) — це не тільки суспільне явище, а водночас і руйнівна сила. В цьому життя Суспільства скидається на життя окремої людини. Щоб народ жив довго, треба приборкати його життєву снагу. Тому освіта або, правильніше сказати, виховання народів у релігійному дусі — це для них основа буття, єдиний засіб зменшити кількість зла і збільшити кількість добра в будь-якому Суспільстві. Тільки віра може виховати, приборкати й спрямувати думку — джерело і добра, і зла. Єдино можлива релігія — християнство (з цього приводу ми відсилаємо читача до нашої повісті "Луї Ламбер", де в листі, надісланому з Парижа, молодий філософ-містик, говорячи про вчення Сведенборга, доводить, що від першопочатку світу існувала лише одна релігія). Християнство створило сучасні народи, воно їх і збереже. Звідси випливає необхідність утвердження монархічного принципу. Католицизм і королівська влада — близнюки. Що ж до того, наскільки ці два суспільні начала мають бути обмежені установами, щоб не розвинутися в абсолютну владу, то кожен, думаю, погодиться, що цю коротку передмову не варто перетворювати на політичний трактат. Тому я не збираюся торкатися тут ні релігійних, ні політичних чвар нашого часу. Я пишу при світлі двох вічних істин: релігії та монархії — необхідність шанувати їх підтверджується всіма сучасними подіями, і кожен письменник, який не втратив здорового глузду, повинен намагатися вести нашу країну в напрямку до них. Хоч я й не ворог виборчої системи, цього чудового засобу вдосконалення законів, я відкидаю її як єдиний засіб суспільного устрою, а надто коли вона погано організована, як тепер, адже ця система не дає права голосу впливовим меншостям, чиї погляди й інтереси неодмінно взяв би до уваги монархічний уряд. Виборча система, поширена на всіх, приводить до правління мас, єдиного, яке не відповідає за свої вчинки і чия тиранія необмежена, бо називається вона законом. З огляду на це я розглядаю як справжню основу Суспільства сім'ю, а не окрему людину. В цьому відношенні я, хоч і ризикую здобути славу людини відсталої, приєднуюся до Боссюе та Бональда й не поділяю переконань сучасних мислителів. Тепер виборча система перетворилася на єдиний засіб суспільної діяльності; якщо я сам вдаюся до її послуг, то не слід шукати в цьому суперечності між моїми поглядами та моїми вчинками. Скажімо, інженер остерігає, що такий-то міст загрожує обвалитись, що користуватися ним небезпечно, і все ж таки він сам ходить по ньому, коли іншої дороги в місто немає. Наполеон чудово пристосував виборчу систему до духовних потреб нашої країни. Тому найпересічніші депутати його законодавчого корпусу стали за Реставрації найвидатнішими ораторами палати. Жодна палата не могла за своїм складом зрівнятися із законодавчим корпусом. Отже, виборча система Імперії, безперечно, найкраща з можливих таких систем.
Декому ця заява може видатися хвалькуватою і самовпевненою. Почнуть звинувачувати романіста за те, що він претендує на роль історика, вимагатимуть від нього роз'яснення своїх політичних поглядів. Я підкоряюся своєму обов'язку — оце й уся відповідь. Твір, за який я беруся, матиме не менший обсяг, ніж історія, і я повинен розтлумачити його суть, досі не зовсім ясну, пояснити, на яких наукових засадах та моральних підвалинах він стоятиме.
З необхідності змушений вилучити передмови до окремих повістей, свого часу написані у відповідь випадковим критикам, я хочу повторити тут одне тільки зауваження з них.
Письменникам, що поставили перед собою певну мету, хай це буде навіть повернення до ідеалів минулого — саме тому, що ці ідеали вічні,— завжди доводиться більше або менше розчищати собі грунт. А тим часом кожен, хто привносить свою частку в царство ідей, кожен, хто вказує на те або те зловживання, кожен, хто таврує несправедливість, прагнучи викорінити її, неминуче здобуває славу людини аморальної. Зрештою, докір у аморальності, якого не пощастило уникнути жодному сміливому письменникові,— це те, до чого завжди вдаються, коли авторові зовсім немає чого закинути. Якщо ви правдиві у своїй творчості, якщо, трудячись удень і вночі, ви досягли блискучої досконалості в мові, тоді вам кидають у лице звинувачення в аморальності. Сократ був аморальний, Христос був аморальний — обох переслідували в ім'я суспільного ладу, який вони підривали, прагнучи його поліпшити. Коли когось хочуть знищити, його оголошують аморальним. Цей маневр, який так полюбляють політичні партії, покриває ганьбою всіх, хто до нього вдається. Лютер і Кальвін36 добре знали, що роблять, коли затулялися, мов щитом, порушеними матеріальними інтересами. Й обидва померли своєю смертю.
Коли письменник змальовує все Суспільство, описує його в усіх бурхливих потрясіннях, трапляється — і це неминуче — що твір відкриває більше зла, ніж добра, і якась частина картини зображує людей поганих; ось тоді критика і здіймає крик про аморальність, не помічаючи персонажів взірцевих у другій частині оповіді, задуманій як цілковита протилежність першій. Оскільки критика не знала, який загальний план мого великого твору, я їй прощав, і тим охочіше, що критиці так само не можна перешкодити критикувати, як не можна перешкодити людині бачити, розмовляти, мислити. Та й не настав іще час неупередженого ставлення до мене. Зрештою, письменник, який не певен, що зможе витримати вогонь критики, не повинен і братися за перо, так само як не повинен вирушати в дорогу мандрівник, якщо він сподівається на незмінно ясну погоду. З цього приводу мені лишається зауважити, що навіть найсумлінніші поборники моралі дуже сумніваються в тому, що добрих діянь у Суспільстві можна знайти не менше, аніж діянь поганих; а тим часом у картині, яку я створюю, доброчесних персонажів більше, ніж гідних осуду. Підлі вчинки, провини, злочини — від найлегших і до найтяжчих — завжди знаходять у мене кару, якщо не людську, то божу, явну або невидиму. Я у вигіднішому становищі, ніж історик, я — вільніший. Кромвель на цьому світі не знав іншого покарання, крім того, яке згодом наклав на нього дехто з мислителів. Хоча представники різних шкіл і досі сперечаються, осуджувати його чи ні. Сам Боссюе пощадив цього великого царевбивцю. Вільгельм Оранський37 — самозванець, Гуго Капет38 — другий самозванець — дожили до старості, остерігаючись і боячись не більше, аніж Генріх IV або Карл ІI39. Якщо зіставити життя Катерини II і Людовіка XVI, то обидва суперечать будь-якому уявленню про мораль, якщо судити їх з погляду моралі, обов'язкової для приватних осіб, але, за словами Наполеона, для монархів та державних діячів існують дві моралі: велика й мала. Мої "Сцени політичного життя" виникли з цього тонкого спостереження. Історія на відміну від роману не зобов'язана прагнути до високого ідеалу. Історія є або повинна бути тим, чим вона була, тоді як роман має бути кращим світом — так висловилася пані Неккер40, одна з найвидатніших жінок недавнього часу. Але роман не мав би ніякого значення, якби, вдаючись до цього благородного обману, він не був правдивим у подробицях. Змушений пристосовуватися до уявлень країни глибоко лицемірної, Вальтер Скотт був нещирий у зображенні людей, а надто жінок, бо герої його творів — протестанти. В жінки-протестантки немає ідеалу. Вона може бути цнотливою, чистою, доброчесною, але кохання ніколи не опановує її всю, воно в неї завжди спокійне і впорядковане, як чесно виконуваний обов'язок.