Вона почервоніла б, якби хтось інший, а не я подивився б на неї. Показати її! Але в якого чоловіка чи коханця стане ницості, щоб вивести свою дружину на безчестя? Коли ти малюєш картину на замовлення двору, ти не вкладаєш у неї своєї душі, ти продаєш царедворцям лише розфарбовані манекени. Мій живопис — це не живопис, це само почуття, сама пристрасть. Народжена в моїй майстерні, прекрасна Нуазеза повинна там і залишитися і може вийти звідти тільки вдягненою. Поезія і жінка віддаються голими лише своїм коханим! Хіба володіли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелікою5, яку створив Аріосто, Беатріче, яку створив Данте? Ні, ми бачили тільки форму, тільки зображення цих жінок. Ну, а мій витвір, який я бережу в себе у майстерні за міцними замками,— виняток у мистецтві. Це не полотно, це жінка — жінка, з якою я плачу, сміюся, розмовляю і думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився зі щастям, яке тривало десять років, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я ні сіло ні впало відмовився від радості бути батьком, коханцем і богом? Ця жінка не просто людське створіння, вона — творіння. Хай приходить твій юний друг, і я віддам йому картини Корреджо, Мікеланджело, Тіціана, я цілуватиму в поросі сліди його ніг; але зробити його своїм суперником — яка ганьба! Ха-ха, та я ще більшою мірою коханець, аніж художник. Та в мене стане мужності спалити мою прекрасну Нуазезу з останнім своїм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неї іншому чоловікові, юнакові, художнику? Ні, ні! Я вб'ю того, хто осквернить її поглядом! Я вб'ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколішки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом і віддав її на поталу безглуздої критики тупих йолопів? О, кохання — це таїнство, воно живе тільки в глибині сердець, і все пропало, якщо чоловік каже хай навіть своєму другові: "Ось та, кого я люблю!"
Здавалося, старий помолодшав. Його очі засяяли й ожили, бліді щоки вкрилися яскравим рум'янцем. Руки в нього тремтіли. Порбус, здивований жагучою силою, з якою було мовлено ці слова, не знав, як поставитися до цього незвичайного, але такого глибокого почуття. При своєму розумі Френхофер чи збожеволів? Володіла ним фантазія митця чи думки, які він висловив, походили від того непоясненного фанатизму, що виникає, коли людина довго виношує в собі великий твір? Чи є надія про щось домовитися з чудієм, одержимим такою химерою?
Опанований всіма цими думками, Порбус сказав старому:
— Але ж питання стоїть так: жінка за жінку. Хіба Пуссен не погоджується дозволити вам подивитися на свою кохану?
— Яка там кохана,— відповів Френхофер.— Рано чи пізно вона його зрадить. А моя завжди буде мені вірна.
— Ну, то не станемо більше про це говорити,— сказав Порбус.— Але ж, поки ви зустрінете, хай навіть у Азії, жінку не менш прекрасно й досконало збудовану, ніж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своєї картини.
— О, моя картина завершена,— відповів Френхофер.— Якби хтось міг подивитися на неї, він побачив би живу жінку, яка лежить на оксамитовому ложі під балдахіном. Біля неї золота тринога, звідки струмують дивні пахощі. Ти мимоволі простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який підтримує запону, і тобі здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрін Леско, красуні куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою. Та все ж я хотів би переконатися...
— Що ж, їдьте в Азію,— сказав Порбус, помітивши в погляді Френхофера якесь вагання.
І рушив до виходу.
Але саме в цю мить до Френхоферової оселі підійшли Жілетта й Нікола Пуссен. Коли дівчина вже збиралася увійти, вона раптом випручала руку з художникової руки й відступила назад, ніби охоплена якимсь передчуттям.
— Ну чого, чого я сюди йду? — сказала вона з болем у голосі, втупивши в коханого пильний погляд.
— Жілетто, я надав тобі право самій вирішувати й готовий підкоритися тобі в усьому. Ти — моя совість і моя слава. Повертайся додому і, можливо, я буду щасливіший, ніж коли ти...
— Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зі мною говориш? О ні, я тоді почуваю себе просто дитиною. Ходімо,— сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля.— Якщо наше кохання загине, якщо я гірко каятимуся, хіба твоя слава не буде винагородою за те, що я підкорилася твоєму бажанню? Ходімо! Я все ж таки житиму, якщо спогад про мене залишиться на твоїй палітрі.
Відчинивши двері, закохані зіткнулися з Порбусом, і той, вражений красою Жілетти, чиї очі блищали від сліз, схопив її за руку, підвів, тремтячу, до старого і сказав:
— Ось вона! Хіба вона не варта всіх шедеврів світу?
Френхофер здригнувся. Жілетта стояла перед ним у поставі простій і невинній, схожа на юну грузинку, цнотливу і злякану, яку розбійники викрали і привели до работорговця. Сором'язливий рум'янець пашів на її обличчі, вона потупила погляд, руки в неї безвільно повисли, здавалося, сили от-от покинуть її, а сльози на очах блищали наче німий докір проти насильства над її сором'язливістю. В цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дістав цей скарб із свого горища. Коханець витіснив у ньому художника, і тисяча сумнівів стали шарпати йому серце, коли він побачив, як помолоділи в старого очі і, за звичкою художників, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дівчину поглядом, угадуючи всі таємниці її тіла аж до найзаповітніших. У ту мить Пуссен спізнав жорстокі ревнощі справжнього кохання.
— Жілетто, ходімо звідси! — вигукнув він.
Почувши ці слова, почувши крик молодого художника, його кохана радісно підвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обійми.
— О, ти все-таки мене любиш! — сказала вона й залилася слізьми.
Проявивши стільки мужності, коли треба було приховати своє страждання, вона уже не знайшла в собі сили, щоб стримати радість.
— О, відпустіть її зі мною на хвилину,— сказав старий художник,— і ви порівняєте її з моєю Катрін. Я згодний на ваші умови.
У словах Френхофера все ще відчувалася любов до створеної його пензлем жінки. Видно було, що він пишається красою своєї Нуазези і наперед тішиться тріумфом, який його творіння здобуде над прегарною дівчиною з плоті й крові.
— Не відмовляйтеся від свого слова! — вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу.— Плоди кохання недовговічні, плоди мистецтва безсмертні.
— Хіба я для нього не більше, ніж просто жінка? — сказала Жілетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.
Вона гордо підвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помітила, що її коханий милується картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли він уперше сюди прийшов.
— Гаразд, я піду з вами,— сказала вона.— На мене він ніколи так не дивився.
— Діду, ти бачиш оцей кинджал? — озвався Пуссен, якого Жілеттин голос пробудив із задуми.— Він прониже твоє серце, тільки-но ця дівчина скрикне, потім я підпалю твій дім, і ніхто з нього не вийде. Ти мене зрозумів?
Нікола Пуссен був похмурий, і його слова звучали грізно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоїли Жілетту, і дівчина майже простила молодому художникові за те, що він приносить її в жертву мистецтву та своєму славному майбутньому.
Порбус і Пуссен залишилися за дверима майстерні. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор "Марії Єгипетської" дозволив собі кілька вигуків: "Роздягається... Він велить їй повернутися до світла... Порівнює її з..." — та незабаром він замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоча старі художники нехтують подібні забобони, такі дріб'язкові у порівнянні з мистецтвом, Порбус у ці хвилини захоплювався поведінкою Пуссена — таким милим і наївним він здавався. Стискаючи руків'я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тіні, художники скидалися на двох змовників, які чекають слушної миті, щоб убити тирана.
— Заходьте, заходьте,— сказав їм старий, сяючи від щастя.— Моє творіння досконале і тепер я можу з гордістю показати його. Ніколи жоден художник не створить пензлем на полотні суперниці для моєї Катрін Леско, прекрасної куртизанки.
Охоплені нетерплячою цікавістю, Порбус і Пуссен вибігли на середину просторої майстерні, де все вкрилося порохом, де панував цілковитий безлад, а на стінах то там, то там висіли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напівголої жінки в людський зріст, яке привело їх у захват.
— О, на цю річ не звертайте уваги,— сказав Френхофер.— Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нічого не варта. А ось тут мої помилки,— провадив він, показуючи на чудесні композиції, розвішані на стінах.
Тоді Порбус і Пуссен, приголомшені цією зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.
— Ось вона! — сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп'янілого від кохання.— Ага! — вигукнув він.— Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут Мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відділяються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся — як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!... Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте...
— Бачите ви що-небудь? — спитав Пуссен у Порбуса.
— Ні. А ви?
— Нічогісінько.
Давши старому змогу умлівати в своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.
— Так, так, не сумнівайтеся, це картина,— повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду.— Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.
І схопивши один з пензлів він простодушно показав його художникам.
— Старий хитрун сміється з нас,— мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною.— Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.
— Ми помиляємося — гляньте! — заперечив Порбус.
Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного і невблаганного руйнування.