Бачу ти тямиш тільки в медицині. Мені, далебі, жаль тебе.
– Я ненавиджу цих людей. Хоч би вибухнула революція та назавжди звільнила б нас від них.
– Мій любий Робесп’єре, озброєний ланцетом, то ти підеш завтра до свого дядька Попіно чи ні?
– Піду, – сказав Б’яншон. – Заради тебе я і в пекло спущуся…
– Любий друже, ти мене розчулив. Адже я пообіцяв, що маркіза д’Еспара візьмуть під опіку. Я готовий навіть пустити сльозу вдячності, як у давні добрі часи.
– Проте не обіцяю, – провадив Орас, – що Жан Жюль Попіно зробить, як вам хочеться. Ти його ще не знаєш. Та післязавтра я приведу його до твоєї маркізи, хай улестить його, якщо зможе. Але сумніваюся. Його не зваблять ні трюфелі, ні пулярки, ні герцогині, його не злякає гільйотина; нехай король пообіцяє йому перство, а Господь Бог – місце в раю та прибутки з чистилища, все одно він не перекладе навіть соломинки з однієї шальки терезів на другу. Це суддя непідкупний, як сама смерть.
Двоє приятелів дійшли до міністерства закордонних справ, що на розі бульвару Капуцинок.
– Ось ти й удома, – промовив, сміючись, Б’яншон і показав на особняк міністра. – А ось і моя карета, – додав він, показуючи на найманий фіакр. – Таке наше майбутнє.
– Ти щасливо проживеш у тихому затоні, – сказав Растіньяк, – а я змагатимуся з бурями у відкритому морі, аж поки зазнаю катастрофи і попрошу притулку в твоєму гроті, друже.
– До суботи, – відповів Б’яншон.
– До суботи так до суботи, – сказав Растіньяк. – То ти умовиш Попіно?
– Так, я зроблю все, що дозволить мені сумління. Хто знає, чи за цією вимогою опіки не ховається яка-небудь "трагідрама", як казали ми в щасливі дні нашої вбогості.
"Бідолаха Б’яншон! Так він усе життя й залишиться просто чесною людиною!" – подумав Растіньяк, дивлячись, як віддаляється найманий екіпаж.
"Ох, і мороку ж накинув мені Растіньяк, – подумав другого дня Б’яншон, прокинувшись і згадавши про доручену йому делікатну справу. – Правда, я досі не звертався до дядька з жодним проханням, у той час як на його прохання лікував безкоштовно тисячі хворих. Зрештою, ми ніколи не церемонимось один з одним. Або він погодиться, або ні – і справі кінець".
Після цього короткого монологу знаменитий лікар вирушив о сьомій ранку на вулицю Фуар, де проживав Жан Жюль Попіно, слідчий суду першої інстанції департаменту Сени. Вулиця Фуар – або, в колишньому значенні цього слова, вулиця Солом’яна – у XIII столітті була найвідомішою вулицею в Парижі. Саме там стояли університетські будівлі, коли на весь учений світ гримів голос Абеляра, а згодом і Жерсона. Сьогодні це одна з найбрудніших вулиць Дванадцятої округи, найубогішого кварталу в Парижі, де дві третини жителів не мають чим топити взимку, де найбільше підкидьків у сирітських притулках, хворих у лікарнях, жебраків на вулицях, ганчірників біля звалищ, виснажених дідів, які гріються на сонечку, притулившися спиною до стіни, безробітних майстрових на майданах, арештантів у виправній поліції. На цій завжди вологій вулиці, де від кількох фарбувалень стікають до Сени струмочки чорної води, стоїть старий цегляний будинок, стіни якого мають прокладку з обтесаного каменю. Колись його перебудували, мабуть, ще за часів Франціска І. Весь його вигляд – а це властиво для багатьох паризьких будинків – свідчить про міцність. Другий поверх, придавлений вагою третього й четвертого поверхів і підпертий масивними стінами нижнього, скидається, якщо дозволено так висловитись, на роздуте черево. На перший погляд здається, що простінки між вікнами, хоч і укріплені обтесаним каменем, ось-ось заваляться. Але уважний спостерігач відразу помітить, що цей дім стоїть не менш надійно, ніж Болонська вежа: сточені часом старі цеглини і старі камені стійко утримують рівновагу. В усі пори року на міцних стінах нижнього поверху лежить ледь помітний жовтавий наліт, властивий відвологлому каменю. Від цих стін на перехожого віє холодом. Заокруглені тумби погано захищають дім від кабріолетних коліс. Як і в усіх будинках, споруджених ще в ті часи, коли в каретах не їздили, ворота тут перекриті низькою аркою і вельми схожі на вхід до в’язниці. Три вікна праворуч від воріт забрані знадвору такими густими ґратами, що навіть найцікавіше око не роздивилося б внутрішньої обстави вогких і темних кімнат, та й шибки там укриті грубим шаром бруду й пилюки; ліворуч – два такі самі вікна, одне з них іноді буває відчинене, і тоді з вулиці видно, як у кімнаті з дощаною підлогою та дерев’яною обшивкою стін копошаться, працюють, куховарять, їдять і сваряться воротар, його жінка та діти; до цієї кімнати, де все спорохнявіло, спускаються по двох сходинках, що свідчать про поступове підвищення паризької бруківки. Якщо під час негоди перехожий заховається від дощу під склепінням з побіленими кривими бантинами, що тягнеться аж до сходів, він зможе роздивитися двір цього будинку. Ліворуч – квадратний садочок не більше як чотири кроки завдовжки й завширшки; трава в ньому давно не росте, решітка для винограду стоїть голісінька, а під двома деревами немає жодної зеленої стеблинки, зате густо лежать клапті старого паперу й ганчір’я, битий щебінь і черепиця. Не сад, а безплідне пустирище, де стіни дому, стовбури та гілля дерев укрилися порохом часу, схожим на застиглу сажу. Будинок складається з двох частин, розташованих під прямим кутом; вікна виходять у сад, затиснутий між двома сусідніми домами, спорудженими на старовинний лад, із дерева й цегли, облупленими, щомиті готовими завалитись. На кожному поверсі можна побачити найрозмаїтіші вироби, залежно від того, яким ремеслом годується пожилець. На довгих жердинах сушаться величезні мотки фарбованої вовни, на вірьовках гойдаються на вітрі випрані сорочки, трохи вище лежать на дошках щойно оправлені книги з крапчастими, під мармур, обрізами; жінки співають, чоловіки насвистують, дітлахи галасують, із столярні долинає скрегіт пилки, з майстерні мідника – брязкіт і дзенькіт металу; тут зібрано чимало ремесел, і безліч інструментів утворюють неймовірний шум. Усередині цього проходу, який не можна назвати ні двором, ні садом, ні залою, хоча він схожий і на те, і на те, і на те, здіймаються стрільчасті арки, оперті на дерев’яні стовпи з кам’яними цоколями. Дві арки виходять у садочок, дві інші – навпроти воріт – відкривають вид на дерев’яні сходи з вигадливими залізними поручнями, що колись були дивом слюсарного мистецтва, та з вичовганими, розхитаними приступками. Подвійні двері квартир із заяложеною, побурілою від бруду та пилюки лиштвою, обтягнуті плюшем та оббиті в косу клітину цвяхами із стертою позолотою. Ці залишки розкоші свідчать, що за Людовіка XIV будинок належав або радникові парламенту, або багатим священнослужителям, або якомусь скарбникові. Але сліди колишньої розкоші можуть викликати тільки посмішку – такий разючий тут контраст між минулим і теперішнім. Жан Жюль Попіно жив на другому поверсі цього будинку, де через вузьку вулицю було ще темніше, ніж звичайно буває на нижніх поверхах паризьких будинків. Це старе помешкання знали в усьому Дванадцятому окрузі, що йому провидіння дарувало в слідчі Попіно, як дарує воно людям цілющі трави для лікування або полегшення недуг.
А зараз спробуємо накидати портрет чоловіка, якого сподівалася звабити маркіза д’Еспар. Як належить судовикові, Попіно завжди вдягався в чорне, і це вбрання робило його смішним у очах людей, схильних до поверхових оцінок. Такий одяг зобов’язує людину ревно оберігати свою гідність, постійно й ретельно піклуватися про свій зовнішній вигляд, але Попіно був нездатний примусити себе до пуританської акуратності, якої вимагає чорний костюм. Його зношені панталони, здавалося, були пошиті з тієї самої тоненької матерії, з якої шиють адвокатські мантії, і через властиву йому неохайність були завжди пом’яті, заяложені, змережані бляклими або рудуватими смугами, що свідчили або про огидну скнарість, або про вкрай безтурботну гідність. Грубі вовняні панчохи брижилися над стоптаними черевиками. Білизна була жовтавого відтінку – так жовтіє біла матерія, коли довго залежується у шафі. Либонь, небіжчиця пані Попіно полюбляла створювати чималий запас білизни; за добрим фламандським звичаєм вона навряд чи завдавала собі мороки прати частіше, ніж двічі на рік. Фрак та жилет нашого судовика цілком відповідали панталонам, черевикам, панчохам і білизні. Завжди неохайний, Попіно бруднив одяг із незбагненною швидкістю, і досить було йому вдягти новий фрак, як він зразу вподібнювався до всього іншого у його вбранні. Добряга купував нового капелюха лише тоді, коли кухарка казала йому, що старий треба викинути. Краватка в нього завжди була пов’язана недбало, і ніколи він не поправляв комірець сорочки, прим’ятий суддівськими брижами, ніколи не пригладжував свого сивого чуба, а голився не частіше, як двічі на тиждень. Рукавичок він не носив, а руки засовував у жилетні кишені, завжди порожні, засмальцьовані по краях і часто роздерті, що надавало йому ще неохайнішого вигляду. Той, кому доводилося бувати в паризькому Палаці правосуддя, де можна милуватися всіма різновидами чорного вбрання, легко уявить собі зовнішність Попіно. Звичка цілісінький день просиджувати на місці спотворює тіло службовця суду, а необхідність терпіти занудне красномовство адвокатів надає його обличчю кислого виразу. Замкнений між чотирма стінами тісних, убогих за своєю архітектурою приміщень, задихаючись у затхлому повітрі, паризький судовик мимоволі супиться, обличчя в нього кривиться від напруженої уваги, сіріє від нудьги, втрачає рум’янець, набирає зеленавого або землистого відтінку – залежно від його темпераменту. Одне слово, через якийсь час найквітучіший молодик перетворюється тут на "машину для розгляду справ", на механізм, який з невблаганною точністю маятника пристосовує закон до всіх випадків судової практики. Отож судове ремесло анітрохи не прикрасило Попіно, якого природа нагородила досить-таки непривабливою зовнішністю. Він був незграбний і неоковирний. Грубі коліна, величезні ноги, широкі долоні аж ніяк не пасували до образу жерця правосуддя. Обличчя чимось нагадувало телячу морду, лагідну до безпорадності: безкровна шкіра, два тьмяні ока різного кольору, прямий, плескатий ніс, неопуклий лоб.