Після укладення миру Бразилія закидав ними ринок, хоча воїни і жовтуваті, не такі прозорі, як індійські. Та й жінки їх тепер надівають тільки на придворні бали. – Ви, пані, там буваєте?
І, сиплячи ці страшні слова, він з невимовною радістю один по одному роздивлявся брильянти.
– Без плямочки, – казав він. – А ось цяточка. Ось тріщинка. А цей – просто чудо.
Бліде лице Гобсека було осяяне блиском цих коштовностей, і я мимоволі порівнював його з тими старими зеленкуватими дзеркалами в провінціальних готелях, що вбирають відблиски світла, не відбиваючи його, і надають мандрівникові, котрий наважується подивитися в них, вигляду людини, яка вмирає від апоплексичного удару.
– То як же? – спитав граф, поплескавши Гобсека по плечу.
Стара дитина здригнулася. Гобсек покинув свої цяцьки, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову став лихварем, ввічливим, але холодним і жорстоким, як мармуровий стовп.
– Скільки вам треба?
– Сто тисяч франків на три роки, – відповів граф.
– Можна, – сказав Гобсек, виймаючи з скриньки червоного дерева неоціненні щодо своєї точності терези. Він зважив брильянти, на око визначаючи (бог його знає як) вагу оправ. Під час цієї операції обличчя лихваря відбивало і радість, і прагнення побороти її. Графиня немов заціпеніла, поринувши в роздуми; мені здавалося, що вона раптом побачила всю глибину безодні, в яку падає. У цій жіночій душі ще були муки сумління, і, можливо, треба було зробити тільки одне зусилля – милосердно подати руку, щоб врятувати її. І я спробував це зробити.
– Це ваші брильянти, пані? – спитав я її голосно.
– Мої, – відповіла вона, гордовито скидаючи на мене оком.
– Пишіть угоду, базіко, – звернувся до мене Гобсек, підводячись і показуючи мені на своє місце у кріслі біля стола.
– Пані, певно, замужем? – знову спитав я. Графиня нетерпляче кивнула головою.
– Я не складатиму акта, – заявив я.
– Але чому ж? – спитав Гобсек.
– Чому? – повторив я, відвівши старого до віконної ніші, і сказав йому пошепки – Заміжня жінка в усьому залежить від свого чоловіка; угода буде недійсна, бо ви не зможете послатися на те, що не знали факту, зазначеного в самому акті. Отже, вам доведеться віддати брильянти, тому що в угоді буде зафіксовано їхню вагу, вартість і шліфовку.
Гобсек перебив мене кивком голови і, повернувшись до двох злочинців, сказав:
– Він має рацію. Умови змінюються. Вісімдесят тисяч франків готівкою, а брильянти лишаться в мене, – додав він глухим і солодким голосом. – Щодо рухомого майна фактичне володіння означає володіння по праву.
– Але… – заперечив де Трай.
– Діло ваше, або беріть, або лишайте, – знов сказав Гобсек, віддаючи скриньку графині. – Я не хочу ризикувати.
– Ви Зробили б краще, якби кинулися своєму чоловікові в ноги, – сказав я графині на вухо, нахилившись до неї.
Лихвар, певно, зрозумів мої слова з поруху губів і холодно глянув на мене.
Обличчя молодого чоловіка пополотніло. Графиня явно вагалась. Граф наблизився до неї і, хоч говорив він дуже тихо, я все ж почув:
– Прощайте, люба Анастазі, будьте щасливі. А я… завтра я вже позбудусь усіх турбот.
– Пане, – вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека, – Я приймаю вашу пропозицію.
– Отож-то! – відповів старий. – Трудненько ж добитися вашої згоди, моя красуне. – Вів підписав банківський чек на п’ятдесят тисяч франків і подав його графу. – А тепер, – сказав він з усмішкою, схожою на вольтерівську, – на решт платіжної суми я дам вам на тридцять тисяч франків дуже надійні векселі. Це все одно, що золото в злитках. Граф де Трай тільки що мені сказав: "Мої векселі завжди буде сплачено", – додав Гобсек, подаючи графині підписані графом векселі і що їх напередодні опротестував один з товаришів Гобсека і, мабуть, продав йому за безцінь.
Максим де Трай вибухнув ревом, серед якого ясно пролунали слова: "Старий шахрай!"
Гобсек, і бровою не повівши, вийняв із картонного футляра два пістолети і спокійно мовив:
– Я ображений, я стрілятиму перший.
– Максиме, попросіть у пана Гобсека пробачення, – благально скрикнула графиня, вся тремтячи.
– Пане, я не мав наміру вас образити, – пробелькотів граф.
– Я це чудово знаю, – спокійно відповів Гобсек. – Ваш намір був тільки в тому, щоб не сплатити по своїх векселях.
Графиня підвелася, вклонилась і вийшла, певне, охоплена жахом. Де Трай мусив іти за нею, але, перш ніж вийти, сказав:
– Якщо ви, панове, прохопитесь хоч одним нескромним словом про все це, то проллється або ваша, або моя кров.
– Амінь, – відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. – Щоб пролити свою кров, треба її мати, мій любий, а в тебе в жилах замість крові – грязь.
Коли двері зачинилися і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек схопився з місця і, пританцьовуючи, закричав:
– Брильянти мої! Брильянти мої! Чудові брильянти! Які брильянти! І дешево дісталися! Ага, Вербрусте і Жігонне, ви хотіли обдурити старого батечка Гобсека. Я – ваш володар. Мені за платили сповна-!. Якими дурнями вони сидітимуть сьогодні ввечері, коли я між двома партіями в доміно розкажу їм про це дільце!
– Ця похмура радість, цей злобний тріумф дикуна, що заволодів кількома прозорими камінцями, – приголомшили мене. Я остовпів, онімів.
– Ага! Ти ще тут, мій хлопчику? – сказав він. – Ми сьогодні пообідаємо разом. Ми розважимося в тебе, адже в мене господарства немає, а всі ці ресторатори з їхніми підливами, соусами, винами можуть самого чорта отруїти.
Помітивши вираз мого обличчя, він ураз став знову холодно-байдужий.
– Ви цього не зрозумієте, – сказав він, сідаючи біля каміна, на який він поставив на жаровні бляшану каструльку з молоком. – Може, поснідаєте зі мною? – додав. – Тут, либонь, вистачить на двох.
– Дякую, – відповів я. – Я снідаю тільки ополудні.
Цієї миті у коридорі почулись поспішні кроки.
Хтось спинився перед Гобсековими дверима і щосили загрюкав. Лихвар подивився у віконце і відчинив двері. Ввійшов чоловік років тридцяти п’яти, що, певно, видався старому сумирним, хоч тільки-но люто тарабанив у двері.
Відвідувач, просто вдягнений, скидався на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік графині, якого ви, певно, зустрічали в світі; у нього була, вибачте за порівняння, аристократична постава державних мужів, мешканців вашого передмістя.
– Пане, – сказав він, звертаючись до Гобсека, який знов став спокійним, – у вас тільки що була моя дружина?
– Можливо.
– Ви що ж, не розумієте мене?
– Я не маю честі знати вашу дружину, – відповів лихвар. – Сьогодні вранці в мене було багато людей: жінок, чоловіків, дівчат, схожих на юнаків, і юнаків, схожих на дівчат. І мені було б дуже важко…
Облиште жарти, пане! Я кажу про жінку, що тільки-но вийшла від вас.
– Звідки я можу знати, що вона ваша дружина? – спитав лихвар. – Адже я ніколи не мав щастя вас бачити.
– Ви помиляєтесь, пане Гобсек, – сказав граф з глибокою іронією. – Ми одного разу зустрілися з вами в спальні моєї дружини. Ви приходили одержувати гроші за підписаний нею вексель, по якому вона ніяких грошей не брала.
– Не моє діло дошукуватись, яким способом їй було сплачено цю суму, – відказав Гобсек, лукаво глянувши на графа. – Я його дисконтував у одного з моїх товаришів. Крім того, пане, – казав далі лихвар спокійно, анітрохи не хвилюючись і підсипаючи кави в свою чашку з молоком, – дозвольте вам зауважити, що я непевний у вашому праві читати мені нотації в моєму домі. Я досягнув повноліття ще в шістдесят першому році минулого століття.
– Пане, ви тільки що купили за безцінь брильянти, що не належать моїй дружині, – це фамільні коштовності.
Не вважаю за потрібне втаємничувати вас у мої справи, але скажу вам графе: якщо графиня і взяла не спитавшись ваші брильянти, то вам треба було б попередити листовно всіх ювелірів, щоб вони не купували їх. Адже вона могла продати їх частинами.
– Пане, – вигукнув граф, – ви ж знаєте мою дружину!
– Правда.
– Як заміжня жінка, вона підвладна чоловікові. – Можливо.
– Вона не мала права розпоряджатися цими брильянтами.
– Правильно.
– Ну, то як же, пане?
– А так! Я знаю вашу дружину, вона підвладна своєму чоловікові, – цілком згоден; вона багатьом підвладна; але ваших брильянтів я не знаю. Якщо графиня підписує векселі, то вона, певно, може провадити комерційні справи, купувати брильянти, брати їх для продажу. Таке буває.
– Прощайте, пане! – вигукнув блідий від гніву граф. – Є ще суд.
– Правильно.
– Оцей добродій, – додав граф, вказуючи на мене, – був свідком продажу.
– Можливо.
Граф рушив до дверей. Відчувши, що справа повернула на серйозне, я вирішив втрутитися і примирити супротивників.
– Графе, – сказав я, – ви маєте рацію, але й пан Гобсек не винен. Ви не можете віддати до суду покупця, не втягнувши в процес вашої дружини, а ганьба впаде не тільки на неї. Я адвокат і, як офіційна особа, та й просто порядна людина, мушу сказати вам, що брильянти, про які ви говорите, пан Гобсек купив у моїй присутності. Але, гадаю, ви зробили б неправильно, спробувавши скасувати угоду як незаконну, до того ж важко буде встановити, що продано саме ваші брильянти. Правда на вашому боці, але на суді ви зазнаєте невдачі. Пан Гобсек чесний чоловік і не заперечуватиме, що купив брильянти дуже вигідно для себе, тим більше, що моє сумління і мій обов’язок велять мені підтвердити це. Але якщо ви почнете судову справу, то наслідки її будуть сумнівні. Раджу вам помиритися з паном Гобсеком. Адже він може довести на суді свою сумлінність, а вам однаково доведеться повернути йому гроші, які він заплатив за брильянти. Погодьтеся вважати їх у заставі з правом викупу через сім-вісім місяців, навіть через рік, одне слово, через час, що дасть вам можливість повернути суму, позичену графині, якщо, звичайно, ви не вирішите викупити брильянти ще сьогодні, давши надійні гарантії сплати.
Лихвар спокійнісінько мочав хліб у каву і цілком байдуже їв: але, почувши слово "примиритися", глянув на мене, мовби кажучи: "Молодець! Як ловко "користався з моєї науки". Я теж відповів йому поглядом, який він прекрасно зрозумів: "Справа дуже сумнівна, брудна, і мирова конче потрібна". Гобсек не міг від усього відмагатися, знаючи, що на суді я скажу правду. Граф подякував мені ласкавою усмішкою. Після довгого обговорення, під час якого Гобсек виявив таку спритність і зажерливість, що перевершив би учасників будь-якого дипломатичного конгресу, я склав акт, згідно з яким граф визнавав, що одержав від лихваря вісімдесят п’ять тисяч франків, включаючи проценти, а Гобсек зобов’язувався після сплати графом цієї суми повернути йому брильянти.
– Яке марнотратство! – розпачливо вигукнув чоловік графині, підписуючи акт. – Як перекинути міст через цю безодню?
– Пане, у вас багато дітей? – серйозно спитав Гобсек.
Це запитання примусило графа здригнутися, ніби лихвар, мов досвідчений лікар, відразу намацав болюче місце.